§ 17. Особливості розвитку об’єднаної Італії. «Ліберальна ера» Дж. Джолітті

АКТУАЛІЗАЦІЯ ЗНАНЬ

Пригадайте, коли і за яких обставин відбулось об’єднання італійських земель у єдину державу. Хто очолив італійський уряд: демократи-мадзіністи чи ліберали К. Кавура?

1. Економіка Італії. Виникнення «проблеми Півдня». Об’єднання Італії, здійснене в середині XIX ст., стало могутнім стимулом формування італійської нації, утворення єдиного національного ринку та єдиної системи економіки. Воно прискорило розвиток ринкової економіки, сприяло перетворенню Італії з аграрної в аграрно-індустріальну державу з розвинутою фабрично-заводською промисловістю і банківською системою.

Характерною особливістю економічного розвитку в Італії стало одночасне здійснення первісного нагромадження капіталу, промислового перевороту та корпоратизація промисловості. Італійські підприємці прагнули надолужити згаяний час, активно створюючи акціонерні товариства в металургії, металообробці, хімічній і машинобудівній промисловості. А на початку XX ст. за активного державного сприяння Італія пережила справжнє промислове піднесення. Лише в 1901-1913 рр. кількість промислових підприємств подвоїлась, а обсяг промислового виробництва в країні збільшився на 80 %.

Проте більша частина фабрично-заводських підприємств країни зосереджувались у її розвинутих північних провінціях - Ломбардії, Лігурії і П’ємонті. Південь, як і раніше, залишався сільськогосподарським регіоном. Саме це і призвело до виникнення «проблеми Півдня» - хронічного відставання південних провінцій Італії від промислово розвинутої Півночі.

2. Політичний розвиток країни. «Парламентська революція» 1876 р. Державно-політичний лад італійського королівства було визначено конституцією 1861 р., якою став Статут Сардинського королівства, дарований королем Карлом Альбертом ще в час революції 1848 р.

ІТАЛІЙСЬКА КОНСТИТУЦІЙНА МОНАРХІЯ

У перші півтора десятиліття існування Італійської держави при владі перебували ліберали - однодумці Кавура, об’єднані в парламенті в так звану «праву» фракцію. Її діяльність спрямовувалась на розбудову держави, армії, флоту, будівництво нових залізниць. Проте витрати на це фінансувались переважно за рахунок збільшення податків і державного боргу країни, розпродажу державних і конфіскованих церковних земель.

Зростаюче невдоволення політикою «правої» привело до так званої «парламентської революції» 1876 р., у ході якої урядова влада перейшла до іншого політичного угруповання - «лівої» фракції на чолі з А. Депретісом. На відміну від «правої», парламентська «ліва» включала не лише лібералів-кавуристів, а й колишніх членів мадзіністської «Партії дії», учасників походів Гарібальді. У 1870-1880-х роках уряд Депретіса провів низку реформ, спрямованих на прискорення економічного розвитку країни, дещо зменшив оподаткування селян і провів через парламент у 1882 р. новий виборчий закон. Цензові обмеження було зменшено, коло виборців розширилось, і в парламенті збільшилась кількість представників підприємців та інших верств міського населення.

ПОМІРКУЙТЕ!

В інтересах яких верств населення була проведена «парламентська революція» 1876 р.?

3. Італія на початку XX ст. «Ліберальна ера» Дж. Джолітті. Наприкінці XIX ст. Італія пережила складну внутрішньополітичну кризу, зумовлену політикою і репресіями консервативних урядів Кріспі, Рудіні і Пеллу. У 1897-1898 рр. дорожнеча і гострий брак продовольства внаслідок неврожаю викликали голодні бунти у великих містах країни. Страйкували робітники, домагаючись підвищення зарплати і поліпшення умов праці.

Народні виступи було придушено з допомогою поліції та військ, у Мілані, Флоренції і Неаполі введено надзвичайний стан.

Проте кривава політика не зупинила наростання опозиції репресивному режиму.

Ліберальним партіям вдалося не лише зберегти, а й зміцнити свої позиції в країні й здобути перемогу на парламентських виборах 1900 р. У 1900 р. анархістами було вбито короля Умберто І, з яким пов’язували репресії 90-х років. Новий король, Віктор-Еммануїл III, заявив про намір зберегти історичні здобутки національно-визвольної боротьби народу (єдність країни і політичні свободи) та доручив сформувати уряд лідерам конституційної опозиції Дзанарделлі і Джолітті.

Створений у 1901 р. новий уряд перейшов від авторитарних методів і репресій до ліберального курсу реформ і соціально-політичних поступок. Ідеологом і рішучим поборником цього курсу виступив яскравий представник італійського лібералізму Джованні Джолітті (прем’єр- міністр у 1903-1904 і 1906-1909 рр.).

Виходець із чиновницького середовища П’ємонту Джолітті зробив блискучу політичну кар’єру, беззмінно обираючись до парламенту із 1882 по 1928 р. і займаючи вищі урядові посади в державі. Він не приховував, що є прихильником конституційної монархії, проте вважав, що соціальну базу влади треба розширити за рахунок трудящих верств населення країни. Із цією метою насамперед слід було забезпечити соціальний мир в Італії - визнати права робітників на страйки і створення професійних об’єднань, здійснити прогресивне соціальне законодавство та провести реформи у сфері освіти і охорони здоров’я.

Проте справжньою метою політики діяльного прем’єра було прискорення темпів економічного розвитку Італії, подолання її відставання від провідних європейських держав. Соціальне примирення в країні розглядалося лише як засіб забезпечення єдності нації заради досягнення спільних цілей.

Джованні Джолітті

Скасувавши надзвичайний стан у країні, уряд відновив свободу друку, зборів і маніфестацій, діяльності економічних, політичних і релігійних організацій. Держава стала арбітром у трудових суперечках між підприємцями і страйкуючими робітниками. У 1903—1904 рр. італійський парламент прийняв закони про обмеження дитячої і жіночої праці та забезпечення державними замовленнями трудових кооперативів.

Трохи згодом було вжито заходів для захисту національної економіки протекціоністськими митами та залучення іноземних, переважно німецьких, інвестицій. Уряд Джолітті проводив відверту політику форсованої (прискореної) індустріалізації країни, заохочуючи податковими пільгами, державними субсидіями і замовленнями розвиток металургії, машинобудування, автомобілебудування і хімічної промисловості. В Італії прискорилась централізація виробництва і концентрація капіталу, виникли великі промислові монополістичні об’єднання, зросла роль вітчизняних і зарубіжних банків. Проте розрив між промисловою Північчю і сільськогосподарським Півднем так і не було подолано.

Політика Джолітті неодноразово викликала опір з боку як консерваторів і клерикалів, так і лівої, соціалістичної, опозиції. Особливі нарікання викликали націоналізація залізниць і закони, що обмежували право на страйк залізничників та інших категорій державних службовців. Проте це не заважало прем’єр-міністру знову і знову очолювати уряд та продовжувати свій курс.

Перевірте себе

1. У чому полягала «проблема Півдня»?

2. Схарактеризуйте зміни у внутрішній політиці Італії на початку XX ст.

3. Визначте суть і спрямованість ліберального курсу Дж. Джолітті. У чому, на вашу думку, полягала справжня мета його внутрішньої політики?

4. Яких заходів уряд Джолітті вживав для прискорення індустріалізації країни?

Виконайте завдання

У зошитах зробіть схему державного устрою Італії.

Творчо попрацюйте

Використавши додаткові джерела, зробіть історичний портрет Дж. Джолітті. Порівняйте його політичний курс з політикою лідерів інших країн: що в ньому є спільного, а що відрізняє Італію від інших європейських країн.

ДАТИ І ПОДІЇ

1876 р. - «парламентська революція».

1901 р. - прихід до влади в Італії лібералів. Початок «Ліберальної ери».

1906-1909 рр. - «велике міністерство» Дж. Джолітті.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно