§15. Створення незалежних держав у Латинській Америці

У першій половині XIX ст. латиноамериканські колонії підняли повстання проти метрополій і звільнилися від їх підпорядкування. Проте на відміну від північноамериканських колоній Англії, незалежність не принесла країнам Латинської Америки багатства й процвітання. Чи був у цих держав інший шлях розвитку?

Варто пригадати! 1. Які європейські держави захопили більшу частину Латинської Америки? 2. Що сталося з місцевим населенням Латинської Америки?

1. Латиноамериканські колонії на початку XIX ст.

Більша частина Латинської Америки була розділена між двома державами — Іспанією та Португалією. Португалії належали землі в басейні Амазонки й на південь від неї — Бразилія, а Іспанії — уся Центральна Америка й більша частина Південної Америки. Населення колоній було мішаним: у деяких землях залишалася велика частина корінного населення — індіанців, у Бразилії було багато привезених з Африки чорношкірих рабів, у багатьох колоніях значну частину жителів становили нащадки переселенців з Іспанії та Португалії — креоли. Поступово зростала кількість представників мішаних шлюбів — метисів і мулатів.

Основою економіки колоній були сільське господарство й видобуток корисних копалин (мал. 1). Великі прибутки давали срібні рудники Мексики й Перу, золоті копальні Нової Гранади, Бразилії та Чилі. На плантаціях цукрової тростини Гаїті й Бразилії вироблялася найбільша частка світового цукру, найважливішим постачальником какао були землі Венесуели та Нової Гранади, на рівнинах Аргентини процвітало скотарство. Промисловість була розвинена слабко, втім, так само, як і в європейських метрополіях. Значна частина продукції йшла на експорт у Європу. Проте зростанню торгівлі перешкоджали колоніальні обмеження, що забороняли торгувати з іншими країнами, крім Іспанії та Португалії.

Креолам у Латинській Америці належала половина копалень і більша частина великих землеробських господарств — латифундій. Зі зростанням багатства креолів посилювалися їхні суперечності з іспанською й португальською колоніальними адміністраціями. Креоли вимагали допустити їх до влади, зменшити податки й, найголовніше, дозволити вільну торгівлю з усіма країнами. Все частіше лунали заклики піти шляхом північноамериканських колоній і відокремитися від метрополій. Корінне населення — індіанці — неодноразово повставали проти колонізаторів, спалахували бунти рабів. В ослаблих Іспанії та Португалії залишалося все менше сил для придушення повстань і протистояння протестам креолів. Креоли приборкували багато повстань за допомогою власного ополчення й тому ще голосніше вимагали від європейців дотримання своїх прав.

Здатність захищати свою землю продемонстрували жителі Буенос-Айреса й Монтевідео під час англійського вторгнення в 1806—1807 рр. Англійці вирішили скористатися тим, що Іспанія підтримала Наполеона, і захопити її колонії в Південній Америці. Однак незважаючи на значну військову перевагу британців, латиноамериканці відбили наступ англійського десанту у важких міських боях.

На початку XIX ст. в латиноамериканських колоніях склалися умови для боротьби за незалежність.

2. Боротьба за незалежність у Латинській Америці.

Поштовхом до активної боротьби за незалежність більшості колоній стали події в Іспанії на початку XIX ст. У 1808 р. Наполеон посадив на іспанський престол свого брата Жозефа, і в країні спалахнуло антифранцузьке повстання. Цим і скористалися жителі латиноамериканських колоній. У багатьох містах Латинської Америки почали виникати хунти (збори), які брали владу у свої руки. Однак боротьба за незалежність у більшості країн виявилася жорстокою та тривалою. Падіння Імперії Наполеона спричинило відновлення іспанської королівської династії та перехід іспанців у наступ на повсталі колонії. Креоли-латифундисти, що прийшли до влади в колоніях, проголошували демократичні конституції за зразком США. Проте, як і під час боротьби за незалежність американських колоній, вони не скасовували рабства й не йшли на поступки селянам у земельному питанні. Тому іспанцям іноді вдавалося використати народне невдоволення проти прихильників незалежності. Так, у Венесуелі іспанці знищили республіку за допомогою загонів пастухів-льянеро. До 1815 р. іспанські війська змогли придушити опір у більшій частині латиноамериканських колоній. Однак ця перемога Іспанії не могла повністю зупинити боротьбу народів за незалежність.

Мал. 1. Раби на копальнях у Бразилії. XIX ст.

У 1816 р. один із лідерів венесуельської революції багатий креол-латифундист Симон Болівар (1783—1830) висадився на півночі Південної Америки з невеликим загоном і продовжив боротьбу з іспанцями. С. Болівар оголосив про скасування рабства й наділення землею своїх солдатів. Використавши приплив найманців і добровольців із Європи, а також завдяки підтримці частини бідноти С. Болівар зміг звільнити від іспанців Венесуелу й Нову Гранаду.

У 1819 р. була проголошена держава Велика Колумбія на території північного сходу Південної Америки. Її президентом став С. Болівар. Він не приховував своїх намірів об’єднати всі іспанські колонії в єдину федеративну республіку. Незабаром війська С. Болівара звільнили від Іспанії територію Еквадору, а в 1824 р. розгромили залишки іспанських військ на континенті та дарували свободу Перу (мал. 2). Здавалося, що мрія президента здійсниться, й іспанська Америка стане єдиною державою. Однак на спеціально скликаному Конгресі домовитися не вдалося: латифундисти з різних частин Латинської Америки мали власні інтереси та не бажали підкорятися єдиному центру. Переконавшись у краху своєї надії, С. Болівар у 1830 р. пішов у відставку.

ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Парагвайський експеримент

Парагвай, одна з найвіддаленіших іспанських колоній Південної Америки, показав усьому світу незвичайний приклад державотворення. Коли в Буенос-Айресі відбулася революція, Урядова Хунта оголосила Парагвай частиною нової держави. Проте Конгрес, що зібрався в Парагваї, відмовився підкорятися і аргентинцям, і іспанцям. Парагвайці відбили аргентинську каральну експедицію, а в 1811 р. проголосили незалежність від Іспанії. Спочатку консулом, а потім диктатором Парагваю став Хосе де Франсія (1766—1840), відомий місцевий політик, прихильник ідей Просвітництва. Він провів у країні радикальні реформи. У ході земельної реформи 98 % землі перейшло у володіння держави, яка роздала її місцевим селянам за мінімальну орендну плату. На частині реквізованих церковних земель були створені державні аграрні господарства й мануфактури. Відкрилися державні магазини для допомоги найбіднішим верствам населення. Уперше у світі було введено загальну початкову освіту. У країні майже не існувало злочинності. Влада заохочувала мішані шлюби креолів із місцевими індіанцями.

Із другого боку, контакти з іншими державами були зведені до мінімуму, Парагвай майже повністю закрився для іноземців. У країні існувала політична диктатура Франсії, опозиція переслідувалася, була навіть заборонена середня й вища освіта. Однак парагвайський режим стабільно існував і за диктаторів — спадкоємців Франсії, тільки мав більш м'які форми. За цей час країна частково відкрилася для іноземців; активно розвивалася місцева промисловість. Розвиток країни був зупинений неймовірно жорстокою війною з Аргентиною, Бразилією та Уругваєм у 1864—1870 рр. Під час війни Парагвай втратив більше половини населення (понад 80 % чоловіків), країна була практично знищена загарбниками.

Постать С. Болівара є символом боротьби латиноамериканських колоній за незалежність.

У південній частині Південноамериканського континенту ослаблення Іспанії призвело до Травневої революції 1810 р. в місті Буенос-Айрес (Аргентина). Під час цього виступу влада іспанського віце-короля була повалена й створений тимчасовий уряд. У 1816 р. була проголошена незалежність Об’єднаних провінцій Південної Америки.

Основною проблемою нової держави була не загроза іспанського вторгнення, із яким аргентинці змогли впоратися, а прагнення деяких провінцій відокремитися. Не визнали владу аргентинців у Парагваї та Уругваї. Тому Об’єднані провінції часто вели війни зі своїми сусідами. Однак бажання звільнити весь континент від іспанців підштовхнуло уряд у Буенос-Айресі направити експедицію на допомогу Чилі. Похід очолив досвідчений генерал Хосе де Сан-Мартін (1778—1850). У 1817 р. армія під його командуванням здійснила важкий перехід через Анди й увійшла до Чилі. Разом із чилійськими патріотами X. Сан-Мартін розбив іспанців і створив умови для проголошення незалежності. Генерал відмовився від посади правителя й вирушив в експедицію до Перу для продовження боротьби з іспанцями (мал. 3). У самих Об’єднаних провінціях Південної Америки загострилася боротьба між різними частинами держави.

Мал. 2. Симон Болівар у битві під Хуніном (Перу). Худ. М. Товар-і-Товар.

Мал. 3. Хосе де Сан-Мартін проголошує незалежність Перу. 28 липня 1821 р.

У Мексиці, на відміну від більшості інших колоній, боротьбу за незалежність очолили не креоли-латифундисти, а представники простого народу. У 1810 р. спалахнуло селянське повстання, яке досить швидко охопило значні райони країни. Армію повсталих вів за собою священик Мігель Ідальго (1753—1811). У 1811 р. він проголосив скасування рабства й зниження податків із населення, чим відвернув від себе креолів-землевласників. Його армія повсталих була розбита іспанськими військами та креольськими загонами, а сам М. Ідальго був страчений. Однак боротьба тривала, селянські загони продовжували атакувати іспанські гарнізони.

Ситуацію змінила ліберальна революція в самій Іспанії: місцеві латифундисти злякалися, що іспанці розпочнуть проведення ліберальних реформ і в колоніях. Офіцер іспанської армії креол Агустін де Ітурбіде (1783—1824), що раніше з неймовірною жорстокістю розправлявся з повсталими, раптово перейшов на бік повстанців зі своїми військами. Протистояти об’єднаним силам іспанці вже не могли, тому в 1821 р. визнали незалежність Мексики. Незабаром Мексика була оголошена імперією, а імператором став А. Ітурбіде під ім’ям Августин І (1821 —1823 рр.). Однак імператор не зміг довго утримувати владу й залишив країну. У Мексиці була проголошена республіка.

У Бразилії, що була португальською колонією, проголошення незалежності відбулося майже без застосування військової сили. Під час наполеонівських війн король Португалії втік до Бразилії. За час вигнання короля Жуана VI за його участю в Бразилії прискорено розвивалися органи державного управління. Бразилія була зрівняна в правах із Португалією та фактично отримала статус метрополії.

Після стабілізації становища в Португалії король був змушений повернутися на батьківщину, залишивши принцом-регентом свого сина Педру (1798—1834). Однак у 1821 р. португальський парламент ліквідував усі повноваження Бразилії та висунув вимогу повернення принца Педру. Проте останній відмовився повертатися та проголосив незалежність Бразильської імперії в 1822 р. Португальські війська майже не чинили опору завдяки сміливим діям командувача бразильського флоту британського адмірала Т. Кокрейна. У 1825 р. Португалія визнала незалежність Бразильської імперії.

Швидке й майже безкровне проголошення незалежності Бразилії не супроводжувалося потужним народним рухом, тому в країні на багато десятиліть збереглося рабство, не були проведені реформи щодо селянства.

У 20-ті рр. XIX ст. більшість колоній у Латинській Америці здобули державну незалежність.

3. Підсумки та значення боротьби за незалежність.

Із крахом іспанської і португальської колоніальних імперій у Латинській Америці на карті світу постало більше десятка нових держав. І лідери боротьби за незалежність, і прості учасники пов’язували великі надії з падінням колоніальної влади, але не всім цим сподіванням вдалося справдитися.

У більшості держав були проголошені республіки та прийняті досить демократичні конституції. Зникли торговельні бар’єри й обмеження. Ліквідувалися пережитки феодального ладу, у деяких країнах оголосили про скасування рабства. Однак значними були й негативні наслідки боротьби за незалежність латиноамериканських колоній.

Створити єдину державу, аналогічну за структурою до США, не вдалося, як і запобігти конфліктам між молодими державами. Нещодавно проголошені держави воювали одна з одною, у них часто спалахували громадянські війни та народні повстання.

Влада в нових країнах опинилася в руках великих землевласників-латифундистів. Вони не лише захопили землі колишніх метрополій, але й почали активно привласнювати общинні землі. Селянство не отримало доступу до землі й продовжувало працювати на власників плантацій, зазнаючи нещадної експлуатації. У більшості країн, де рабство було скасовано в ході повстань, рабовласники домоглися його відновлення.

Економіка країн Латинської Америки продовжувала базуватися на сільському господарстві й видобутку корисних копалин. Зростання промислового виробництва не відбулося. Латифундисти й власники копалень, торгуючи безпосередньо із США та Європою, отримали надприбутки й не мали потреби в розвитку масового машинного виробництва. У зовнішній політиці латиноамериканські держави спочатку орієнтувалися на Велику Британію, але поступово в більшості з них посилився вплив США.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. Назвіть причини боротьби латиноамериканських колоній за незалежність. 2. Якою була мета учасників боротьби за незалежність? 3. Охарактеризуйте особливості боротьби за незалежність у Мексиці. 4. Охарактеризуйте особливості боротьби за незалежність в Аргентині. 5. У чому полягали особливості боротьби за незалежність у Бразилії? 6. Чому С. Болівара вважають лідером боротьби за звільнення? 7. Чому не вдалося створити єдину державу в Латинській Америці? 8. Охарактеризуйте наслідки проголошення незалежності латиноамериканських колоній.

ІСТОРІЯ В ДОКУМЕНТАХ

Із Декларації незалежності Аргентини (1816 р.)

Ми, представники Об'єднаних провінцій Південної Америки, що зібралися на Генеральний конгрес, звертаючись до Всевишнього, що править світом, від імені й на прохання народів, які ми представляємо, заявляємо небу, усім націям і людям нашої планети про справедливість, яка спрямовує наші голоси, що ми урочисто проголошуємо... [що] одностайною та непорушною волею Об'єднаних провінцій є розрив насильницьких уз, які прив'язували їх до королів Іспанії, відновлення колишніх прав, а також прагнення наділити себе високим положенням нації, вільної та незалежної від короля Іспанії Фердінанда VII, його спадкоємців і метрополії... Тому всі й кожна із провінцій мають оприлюднити цю декларацію, проголосити й затвердити, поклавши на нас відповідальність за виконання й підтримку їхньої волі за умови безпеки та гарантій їх життя, майна й репутації.

Ухвалено в залі сесій; підписано нашою рукою, скріплено печаткою конгресу й підписами наших депутатів-секретарів.

1. Назвіть причини прийняття Декларації незалежності Аргентини. 2. Якими були наслідки видання цього документа?

ПІДБИВАЄМО ПІДСУМКИ

У 1815—1870 рр. у результаті революційних подій і соціальної боротьби в провідних країнах Європи й Америки були зроблені рішучі кроки до модернізації всіх галузей життя. Передове суспільство поступово відмовлялося від станово-абсолютистських порядків. Не випадково цей період фахівці називають «століттям революцій». Головні досягнення, яких прагнули сили модернізації, — конституційна монархія, парламентаризм і демократичні свободи. У цьому напрямку в XIX ст. були зроблені небачені успіхи у Великій Британії, Франції, Німеччині, Австрії. Підсумки Кримської війни зміцнили їхній вплив та авторитет. Об'єднання Італії й Німеччини істотно змінило міжнародний порядок у Європі. На останніх позиціях міжнародної політики опинилися Російська імперія та Османська Туреччина. Після скасування рабства США увійшли до групи найбільш демократичних, сучасних і розвинених держав. Проте провідним країнам Європи й Америки довелося багато зробити для розвитку капіталізму та демократії.

Розгляньте ілюстрацію. Чи можна вважати, що вона досить повно характеризує головні напрямки розвитку світу в 1815—1870 рр.? Що б ви обрали символом цього періоду? Обґрунтуйте свою думку.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно