§ 29. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX ст.

1. Особливості розвитку Росії в пореформений період

Перетворення 60-70-х рр. XIX ст., основне місце серед яких посідала селянська реформа 1861 р., відкрили новий етап розвитку Росії, найважливішою частиною якої була індустріалізація. На створення індустріального суспільства вплинули особливості соціально-політичного ладу и історичних традицій країни. Правлячі кола Російської імперії, яка посідала напівпериферійне місце у світовій економіці, прагнули увійти до авангарду світової цивілізації. Це визначило «наздоганяючий» тип її розвитку щодо провідних країн Заходу. Становлення російської індустрії відбувалося досить високими темпами: упродовж кількох років виникали цілі галузі виробництва. Для їхнього створення широко використовувалися іноземний капітал, технології та поради зарубіжних спеціалістів. Однак економічний розвиток відбувався украй нерівномірно. Великі індустріальні центри межували з районами, де збереглося натуральне традиційне господарство.

Економічний прогрес не поєднався в Росії з соціальним та політичним. Непорушним лишався принцип самодержавства, зберігався економічний та політичний вплив консервативного дворянства.

2. Промисловий розвиток Росії у другій половині XIX ст. і його наслідки

У другій половині XIX ст. Росія, як і більшість країн Європи, переживає демографічний вибух. З 1861 по 1897 р. її населення зросло з 73 до 123 млн чоловік, а до 1917 р. - до 170 млн чоловік. Одночасно зростає кількість міського населення з 6 до 16 млн чоловік, особливо швидко це відбувається в промислових районах. Загальна кількість підприємств за три десятиліття збільшилась з 2500 - 3000 до 6400, що поєднувалося всюди із заміною ручної праці машинною. Вирішальним фактором економічного розвитку стало будівництво залізниць. Упродовж пореформених десятиліть Росія прокладала їх більше і швидше, ніж інші європейські країни. Почалося це після Кримської війни й невдовзі дало можливість зв’язати промислові центри і віддалені окраїни, місто і село, промисловість і ринок в єдиний організм. Велике значення мало будівництво Катерининської залізниці, яка сполучила вугільний Донбас із Криворіжжям, залізниць, що з’єднали порти Чорного і Балтійського морів. З 1867 р. створюється спеціальний фонд розвитку залізничного будівництва. В нього вливалися державний і приватний капітал, іноземні позики. Сам імператор Олександр III володів акціями залізниць. Розвиваються нові галузі промисловості - вугільна, нафтодобувна, хімічна, машинобудівна і нові промислові центри: Баку, Донбас, Харків, Сормово та ін. Видобуток вугілля зріс у 30 разів (70% давав Донбас), нафти - в 754 рази (95% давав Баку). Центрами металообробки стали Петербург і Москва. Меншими темпами розвивається легка промисловість. Текстильними центрами лишаються Московський район, Прибалтика, Лодзь; виробництво цукру зосереджується в Україні (90%). Зростає кількість переробних підприємств та їхня спеціалізація.

Темпи і характер економічних процесів позначилися на формуванні російського підприємництва. Наприкінці XIX ст. воно складалося з кількох груп, які різнилися походженням і орієнтацією. Великі підприємці залежали від державних субсидій, замовлень, а не від ринку сировини, капіталів, товарів. Вони були пов’язані з вищими чиновниками, іноземним капіталом. Вплив держави змушував капіталістів цінувати не свободу ринку, а близькість до імператора й уряду. І політична позиція російської буржуазії ґрунтувалася на ідеї вірності престолу, що уповільнювало виокремлення її як самостійної політичної сили.

Розорення селянства і створення промислових підприємств уперше в масовому масштабі породили в Росії пролетаріат - соціальний клас найманих робітників. З 1865 по 1903 р. його чисельність у промисловості, видобутку вугілля і на транспорті зросла з 0,7 до 2,2 млн чоловік. Підтримка держави дала можливість підприємцям встановлювати високий рівень експлуатації, заробітна плата в Росії була в 2-3 рази нижчою, ніж на Заході. Особливістю російського пролетаріату був тісний зв’язок із селом. Більше половини робітників, навіть у великих промислових центрах, мешкали поза містом, у селах і робітничих селищах, продовжуючи вести сільське господарство.

Зв’язок із селом лишався для більшості робітників визначальною рисою в їхньому світогляді. На фабрику вони привносили общинні норми життя, а капіталіст силувався грати роль батька або доброго поміщика. Навіть наймання робітників відбувалося з урахуванням перерви на сільськогосподарські роботи. Умови праці й життя сприяли зародженню робітничого руху. Вплив революціонерів на пролетаріат, позиція уряду, що забороняла економічну боротьбу; сприяли ранній політизації руху.

3. Розвиток російського села в пореформений період

Зміни в селі відбувалися набагато повільніше, ніж у місті. Збереження дворянського землеволодіння і пережитків кріпацтва давали можливість більшості поміщиків, особливо в перші десятиліття по реформі, чіплятися за старі форми господарського життя, використовувати відробіток, тобто обробіток землі поміщика селянським інвентарем. Проте гроші, одержані від реформи, скоро закінчилися, на європейському ринку з’явилося дешеве американське зерно, і російські поміщики, особливо маломаєтні, почали швидко розорятись. До 1895 р. дворяни віддали в заставу 40% своєї землі, а до 1905 р. їхнє землеволодіння скоротилося з 79,1 до 53,2 млн десятин. Тільки з 80-х років починає посилюватися тенденція переходу частини поміщицьких господарств до капіталістичних форм господарювання. Вони використовували найману працю, машини, вирощували продукцію, що користувалася попитом на ринку.

В дуже важкому становищі опинилося селянство, яке зазнало великих матеріальних втрат під час звільнення з кріпацтва. Община прикріплювала селян до їхнього місця проживання, обмежувала право виходу з неї. У володіння общини потрапило 3/4 надільних земель. Зростання чисельності населення вело до зменшення розміру наділу на чоловічу душу в 2 рази. Економічні труднощі - високі податки, малоземелля - змушували селян іти в найми або орендувати землю. Вони обробляли своїм інвентарем поміщицькі землі за гроші, іноді брали хлібні позики за відробіток. Значно поширюється здольщина, за якої селяни за оренду землі сплачували частину, а іноді до половини врожаю. Одночасно на селі відбувається процес соціального розпаду, утворюється досить значна частина безземельного або малоземельного селянства (у 80-ті рр. - близько 50%) і невелика частина багатих селян, що важкою працею багатіла, скуповуючи панські землі та землі збіднілих сусідів. Таких називали куркулями.

Збіднілі селяни змушені були або йти в місто і найматися на зводи і фабрики, або залишатись на селі і йти до куркулів у найми. Заробітна платня таких найманих робітників - пролетарів - не задовольняла їхніх елементарних потреб. Соціальне напруження та агресивність у селі і в місті швидко наростали.

4. Економіка і державна влада в Росії на зламі XIX ст.

До 90-х рр. самодержавство продовжує шукати можливості використання успіхів економічного розвитку для зміцнення своїх позицій. Талановитий фінансист і організатор С.Ю. Вітте, який став у 1892 р. міністром фінансів, обіцяв царю, що він не буде проводити в країні політичних реформ, але за два десятиліття зможе вивести Росію на рівень перших держав світу. Серія здійснених ним економічних реформ повинна була зміцнити внутрішній ринок і національну економіку, стабілізувати фінансову систему.

Під керівництвом С. Вітте було проведено грошову реформу, здійснено стабілізацію російського рубля через уведення золотого грошового обігу. Стабілізація грошової системи сприяла залученню в економіку Росії іноземного капіталу. Аби посилити приплив іноземного капіталу в будівництво підприємств у Росії, Вітте підтримував уведення системи протекціонізму, з високими митом і цінами на іноземні товари. Податкова реформа, основою якої було впровадження непрямих податків на гас, сірники, цукор, тютюн, вироби з бавовни і металу, монополія на горілку, дала можливість різко збільшити державний бюджет з 730 млн карбованців у 1881 р. до 1,5 млрд карбованців у 1897 р., потроївся запас золота. Вітте вдалося залучити в Росію майже 3 млрд карбованців іноземних позик.

Внаслідок такої політики Росія до початку XX ст. переживала економічне піднесення. Втричі зросла металургійна промисловість, в основному за рахунок заводів України збільшився видобуток вугілля. Росія виробляла стільки ж машин, скільки ввозила. Потроїлася і довжина залізниць, у рекордно короткий термін (за 15 років) завершилося будівництво Транссибірської магістралі. Російський капітал активно включився в боротьбу за ринки збуту на Далекому Сході, в Монголії, Персії, витісняючи конкурентів.

Однак швидкі темпи розвитку промисловості не поліпшили становище села, де проживало 77% населення і яке продовжувало давати 50% російського експорту. При загальному важкому становищі пореформеного села селяни платили викупні платежі, подушний податок, податки на цукор, чай, тютюн, горілку, промислові товари. Фінансовий прес на них, як визнавав сам уряд, був у 10 разів більший, ніж на дворян. Збільшення різниці цін на промислову і сільськогосподарську продукцію робило село джерелом індустріалізації, призводило до його зубожіння. С. Вітте заявляв: «Великі завдання потребують і великих жертв». Його політика тільки зменшувала купівельну спроможність селян, послаблювала в підсумку внутрішній ринок.

У 1900-1903 рр. Росія, як і інші держави Європи, переживала економічну кризу. Розорялися сотні не лише дрібних, а й великих підприємств. Одночасно криза стимулювала створення монопольних промислових об’єднань, концентрацію виробництва і капіталу. Хоч перші монополістичні об’єднання в Росії виникали у 80-90-ті рр. XIX ст., до кінця першого десятиліття XX ст. вони практично повністю охопили всі галузі промисловості і визначили її розвиток. Найбільш поширеною формою монополії в Росії були синдикати. Найбільші об’єднання «Продмет», «Продвугілля» контролювали 95% виробництва і реалізації чорних металів та вугілля, «Бр. Нобель» і «Мазут» - 77% торгівлі нафтопродуктами. Монополії виникали в транспорті, машинобудуванні, текстильній, цукровій та інших галузях. Із ними тісно контактувала та впливала на їхню діяльність держава. Державні замовлення на поставки металу, палива військове будівництво стали важелем впливу на розвиток монополій.

Зростає могутність банків, зливаючись з промисловим капіталом, вони створюють фінансово-промислові групи. Найбільшими в Росії були Російсько-Азіатський і Міжнародний комерційний банки, зв’язані з військовою промисловістю і державним апаратом.

Промисловий розвиток Росії до початку XX ст. дав можливість Росії наблизитися до провідних індустріальних країн, але не наздогнати їх.

Реформи 90-х рр. свідчили про зростання в Росії ролі бюрократії. За другу половину XIX ст. зросла її чисельність з 74 тис. до 388 тис. чоловік, установився тісний зв’язок з верхівкою підприємців, в її руках зосереджувались основні важелі впливу на економіку. Чиновництво перетворилося на головну опору самодержавства, домоглося фактично всевладдя в країні.

5. Громадський рух у Росії 60-х рр. Народництво

У пореформений період у соціальній структурі Росії відбувалися глибокі зміни. Руйнувалися класи і стани епохи феодально-кріпосницької системи, формувалися нові верстви. Громадський рух, спрямований проти існуючого політичного режиму, теж набуває нових рис. Змінюють своє ставлення до суспільства західники і слов’янофіли. Багато з них взяло участь у підготовці та втіленні в життя реформ і вбачало в співробітництві з владою спосіб мирної перебудови Росії. Інші переходять до ліберальної опозиції, яка критикувала уряд за непослідовність реформ, але намагалася діяти легально, в межах закону. Її ідеалом було суспільство вільних громадян, конституційний лад. Сферою діяльності стала здебільшого періодична преса та земства.

Ще однією силою громадського руху став радикальний напрям, орієнтований на революційну, насильницьку зміну існуючого політичного й економічного ладу в Росії. Зростання впливу радикального напряму було певною мірою зумовлене зневірою інтелігенції в спроможність самодержавства змінити соціальний і політичний лад Росії, розчаруванням у ліберальних методах впливу на уряд. А непослідовність реформ Олександра II, особливо селянської, тільки спонукала частину суспільства на радикальні насильницькі дії. Середовищем, де формувався цей напрям, стала різночинна молодь.

Розвиток вищої освіти, її доступність у 50-х рр. сприяли формуванню різночинної інтелігенції. Вихідці з духовного, купецького, селянського середовища поривали з традиціями батьків і бачили в навколишній дійсності тільки відсталість, морок. Зовнішнім проявом цього розриву став рух нігілістів - молодих людей, які ставилися різко негативно до релігії, суспільних підвалин, традицій.

Ідеологією цієї молоді стало народництво. До початку 60-х рр. О. Герцен, М. Чернишевський формулюють концепцію російського (общинного) соціалізму - справедливого перетворення суспільства на базі селянської общини і кооперативних майстерень. Одним із методів такого перетворення Росії мав стати селянський бунт, очолюваний інтелігенцією.

6. Основні напрями народництва та його діяльність у 60-ті рр.

Ранні народницькі гуртки на іпочатку 60-х рр. готувалися до загального селянського повстання - бунту, на який вони очікували до 1863 р. Вони намагалися створити організацію, яка б його очолила - «Земля і воля». Але арешт М. Чернишевського і його заслання до Сибіру, поразка в 1863 р. польського національного повстання, селянська війна, що не відбулася, призвели до розчарування і змусили шукати нові методи боротьби. Народництво розпадається на ряд напрямів, лідери яких по-різному розуміли роль народу в майбутній революції.

Прихильником стихійного розвитку революції був теоретик анархізму М. Бакунін. Він вважав, що народ є природженим бунтарем, одвічним ворогом будь-якої держави. Завдання революціонерів - допомогти народу об’єднатися для революції, яка повинна назавжди покінчити з державним гнобленням. М. Бакунін вимагав негайного знищення держави і заміни її самоврядними общинами.

Близькими до анархізму були погляди П. Лаврова. Але народ він уявляв як пасивну масу. Щоб почати революцію, потрібні сильні особистості, готові на самопожертву. Народ, на його думку, треба підготувати до революції, розбудити свідомість через копітку пропагандистську роботу. Це і мають зробити революціонери. Праці Лаврова вплинули на формування покоління революціонерів 70-х рр.

Третій кумир радикальної частини молоді 60-х рр. П. Ткачов роль сильної особистості вбачав не в пропаганді революційних ідей і заклику селянства до революційної боротьби, а в захопленні влади підпільною організацією революціонерів. Противник анархізму, він не вірив ані в общинний соціалізм, ані в революційність селянства. Перехід до соціалізму Ткачов уявляв через політичну революцію і створення сильної революційної держави, яка перетворить суспільство.

Петро Лавров

Так, в ідеології народництва переплітаються різні підходи: орієнтація на активність народу і насильство, здійснюване революційною таємною організацією, ідеали демократії та сподівання на диктатуру сильної особистої влади.

В 60-ті рр. народники прийняли і спробували втілити в життя ці підходи. Їхні гуртки створювали комуни, трудові артілі, кооперативні майстерні, займалися просвітництвом. Та в умовах тиску держави спроби мирним шляхом реформувати суспільство виявилися нездійсненними, і гору взяла ідея прямого революційного насильства.

Найбільш радикально налаштовані революціонери організували змову. В 1866 р. один із членів гуртка під назвою «Ад» (Пекло) Д. Каракозов стріляв в Олександра II. Замах не вдався, Каракозова схопили і повісили. В країні починається поворот до реакції. Ліберальних міністрів було звільнено; посилились поліцейські репресії, були закриті опозиційні журнали.

Відповіддю радикалів стало створення в 1869 р. С. Нечаєвим таємного згуртованого товариства з символічною назвою «Сокира, або Народна розправа». Його члени беззаперечно повинні були підкорятися своєму керівникові. За планом С. Нечаева вони мусили проникнути в державний апарат, розкласти його зсередини і захопити владу. Передбачалося нещадне знищення панівних класів. «Моральним є все, що служить справі перемоги революції», - проголошував Нечаев. Щоб згуртувати свою організацію кров’ю, він влаштував убивство одного з учасників змови. Суд над нечаєвцями, шок, якого зазнали революційні кола, російська інтелігенція, призвели до змін у революційному русі. Однак «Катехізис революціонера», який написав С. Нечаев, справив вплив на майбутні покоління російських революціонерів.

7. Народники і державна влада в 70-80-ті рр.

На початку 70-х рр. починається новий етап у розвитку народництва. Змінюється образ різночинця: від нігіліста, який все заперечував, до мученика, котрий приносить себе в жертву в ім’я народу. Народники прагнуть заручитись підтримкою народу, зблизитися з ним, вийти з підпілля. В 1874-1875 рр. відбувся масовий вихід інтелігентської молоді з міста в село - «ходіння в народ». Сотні агітаторів з дипломами лікарів, учителів, інженерів, перевдягнених майстровими, пішли по Росії. Вони проникали в найбільш глухі села. Користуючись своїми знаннями, намагались завоювати довіру селян, розмовляти з ними про революцію і соціалізм. Але «ходіння в народ» показало, що селяни не прагнуть до революції, не розуміють промов пропагандистів-народників, сприймають їх вороже, як «панів». Часто селяни допомагали поліції заарештовувати «заколотників», «ворогів царя». «Ходіння в народ» провалилося. Поліція заарештувала понад 1600 чоловік.

В умовах переслідувань нова революційна організація «Земля і воля», створена в 1876 р., перейшла від спроб утворення постійних поселень пропагандистів до терористичної боротьби. З гаслом «Смерть за смерть» її представники фізично розправлялися з жандармами, чиновниками, здійснили новий замах на царя. У відповідь уряд запроваджує військово-польові суди, які починають масово страчувати терористів. У 1879 р. «Земля і воля» розпалася на дві організації: «Чорний переділ» і «Народна воля». «Чорний переділ» - «селянники» - обстоював ідею продовження пропаганди серед селян. «Народна воля», на чолі якої стояли А. Желябов, О. Михайлов, С. Перовська та інші, обрала шлях терору. З його допомогою вони розраховували силами кількох десятків чоловік завдати удару бюрократичному апарату, розхитати державу і змусити уряд вдатися до реформування. В 1879-1881 рр. на Олександра II було здійснено 7 замахів. 1 березня 1881 р. він був убитий народовольцями.

На самому початку терор справді спонукав владу до поступок. Було реорганізовано уряд, до нього прийшли ліберали, незадовго до загибелі Олександр II підписав указ про введення в Росії представницького органу. Але його вбивство відкрило в країні смугу політичної реакції. «Народна воля» зазнала розгрому. У відставку було відправлено ліберальних міністрів. У країні запроваджувався стан, за якого надавалися надзвичайні права губернаторам і поліції.

8. Доля народництва. Поява соціал-демократії в Росії

Невдача «ходіння в народ» мала своїм наслідком повернення частини народників до терору. Частина молоді дійшла іншого висновку. Невдача пропаганди серед селян поставила перед народниками питання про подолання недовіри селян до «панів». Зруйнувати цей бар’єр вони намагалися шляхом копіткої праці з поліпшення умов життя селян, впровадження в їхній побут елементів європейської культури. Розробляється теорія «малих справ», повільного шляху перетворення через реформи, відмови від ідеї революційного насильства і уседозволеності. На початку XX ст. представники цього напряму вливаються в ліберальний рух.

Олександр III

Частина радикально налаштованих народників продовжувала вірити в природну революційність селян. Вони мріяли про майбутню народну революцію, продовжували терористичну діяльність. Пізніше ця група радикалів створила соціал-революційну партію - партію есерів.

Есери розробили власну аграрну програму - після перемоги селянської революції націоналізувати всю землю, після чого передати її в безоплатне користування селянським общинам. Таким чином есери сподівалися запобігти соціальній несправедливості на селі: земля переставала б у такому випадку бути приватною власністю, її не можна було продавати і купувати, збагачуючись за рахунок збіднілих селян.

Ще одна група народників, пов’язана з «Чорним переділом», - Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич та інші, втративши віру в результативність революційної пропаганди серед селян, звертаються до марксизму. В 1883 р. за кордоном у Женеві вони створюють товариство «Визволення праці». Марксисти вважали, що новою соціальною базою революційної боротьби повинен стати пролетаріат. До 90-х рр. марксизм набув деякого поширення в Росії.

Народилися в країні також інші соціал-демократичні організації. З самого початку в соціал-демократичному русі Росії складаються різні напрями. «Легальні марксисти» - помітними представниками були П. Струве та М. Туган-Барановський - підтримували ідею про поєднання соціалістичних і ліберальних ідеалів. Разом із західними соціал-демократами вони вважали, що головним завданням пролетаріату кінця XIX ст. повинна стати боротьба за демократію, соціальну рівність, участь у парламентській діяльності, легальному профспілковому русі. Пролетаріат повинен був очолити боротьбу за демократичні перетворення в Росії. Для цього «легальні марксисти» мали намір створити робітничу партію. В 1898 р. за їхньою участю відбувся І з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії, де було проголошене її створення. Однак великого успіху ідеї «легальних марксистів» у робітничому середовищі Росії не мали. Частина діячів цього напряму відійшла від соціал-демократів і приєдналася до ліберального руху.

9. Виникнення більшовизму

На початку XX ст. в російському соціал-демократичному русі формується радикальний напрям, прибічники якого дотримувалися революційних поглядів. У 1895 р. в Петербурзі виник «Союз боротьби за визволення робітничого класу», до якого увійшли В. Ульянов, Ю. Мартов та інші. Головним для його членів було не поліпшення життя робітників, що вони вважали нездійсненним в умовах царизму і буржуазного суспільства, а соціалістична революція і докорінна зміна суспільства. Лідером цього напряму на початку XX ст. стає В. Ульянов.

Ульянов (Ленін) Володимир Ілліч (1870-1924) - російський марксист. Народився в родині російських інтелігентів. Батько був інспектором народних училищ Симбірської губернії. Після страти в 1887 р. старшого брата Олександра за участь у замаху на життя царя Ульянов стає учасником революційного руху, за що його було виключено з Казанського університету. Закінчив у 1891 р. юридичний факультет Петербурзького університету. Працював помічником присяжного повіреного. Брав участь у роботі марксистських гуртків.

Аби прискорити революцію, Ленін пропонував згуртувати роз’єднані марксистські сили в бойову організацію, здійснити спочатку в Росії, а потім і в усьому світі соціалістичну революцію, і створити державу диктатури пролетаріату. Такі риси російського робітника (вчорашнього селянина), як колективізм, готовність підкорятися вождю, він використав для створення згуртованої, добре організованої, зі строгою підпорядкованістю партії. В 1903 р. на III з’їзді РСДРП більшовизм як російський варіант марксизму оформився остаточно.

Володимир Ленін

Особливістю російського більшовизму була ідея про виняткову місію пролетаріату, який повинен встановити свою диктатуру, віра в роль насильства як основного засобу боротьби за встановлення соціалізму, зневага до капіталізму, який необхідно якнайшвидше проминути. Російський народ мав першим побачити здійснення соціалістичного ідеалу.

Ті з членів РСДРП, які відмовлялися йти за більшовиками і опинилися на з’їзді в меншості, дістали назву меншовиків. Вони перебували на позиціях європейської соціал-демократії, яка порвала з ідеєю соціалістичної революції.

10. Російсько-японська війна

На початку XX ст. Росія разом з іншими великими державами продовжила боротьбу за переділ світу. Одним із напрямів її інтересів став Далекосхідний регіон. Росія спромоглася укласти із Китаєм договір про будівництво через її територію Китайсько-Східної залізниці, отримала в оренду Порт-Артур як базу для свого військового флоту на Далекому Сході. Противником Росії виступила Японія, яка також мала плани щодо загарбання Далекосхідного регіону. Японська армія і флот переважали російські сили, розміщені на Далекому Сході, але правлячі кола Росії знехтували цим, прагнучи якнайшвидше розпочати війну. Їхню мету добре визначив тодішній міністр внутрішніх справ Плеве: «Щоб утримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна».

У січні 1904 р. Японія напала на Порт-Артур. Мужність моряків крейсера «Варяг», героїзм захисників Порт-Артура не змогли вплинути на кінцевий результат війни. Поразка армії, розгром флоту в Цусімській битві (1905), падіння Порт-Артура привели до перемоги молоду імперіалістичну державу, яка набирала силу - імператорську Японію. Війна завершилась підписанням Портсмутського миру (23 серпня - 5 вересня 1905 р.), за яким Японія отримала Південний Сахалін, Порт-Артур, право проникнення в Маньчжурію, утвердилася в Кореї.

Цусіма

Поразка у війні прискорила врегулювання невирішених питань між Росією та Англією. Був підписаний англо-російський договір (1907). Цей договір фактично завершив створення російсько-французько-англійського військового союзу - Антанти.

Події російсько-японської війни сприяли наростанню революційної кризи в Російській імперії.

Висновки

Соціально-економічний розвиток Росії на зламі ХІХ-ХХ ст. проявився в індустріалізації, зближенні економіки і суспільства із Заходом. Наздоганяючий характер розвитку Росії уможливив у короткий термін створити потужний промисловий комплекс. Джерелом індустріалізації стало викачування грошей із села, залучення іноземного капіталу, державне втручання і регулювання. Союз верхівки підприємців і держави привів до раннього формування монополістичних об’єднань, встановлення їхнього контролю над економікою. Головним гальмом у розвитку Росії цього періоду було збереження в селі поміщицького землеволодіння. Самодержавство прагнуло використати економічний прогрес для зміцнення свого становища. Водночас воно підтримувало збереження пережитків кріпацтва. Соціальні процеси в Росії призвели до перетворення бюрократії на основну опору самодержавства.

В громадському русі Росії з середини XIX ст. провідну роль відігравав радикальний напрям. Ліберальна течія, яка орієнтувалася на реформістський шлях розвитку, формується повільно. Радикальний громадський рух пройшов два етапи свого розвитку: народницький і марксистський. Ідейною основою народництва стала теорія общинного соціалізму. Рушійною силою революції народники вважали селянство, головними методами діяльності - пропаганду і терор. На базі народництва утворилась партія соціалістів-революціонерів (есерів). У 80 - 90-ті рр. в громадському русі почав утверджуватися марксизм. У Росії його представниками стали меншовики, прибічники ідей західноєвропейської соціал-демократії, і більшовики - прибічники теорії російського марксизму, автором якої став В. Ульянов.

Запитання і завдання

1. Які фактори впливали на прискорення промислового розвитку Росії?

2. Розкажіть про індустріалізацію в Росії наприкінці XIX ст.

3. Розкажіть про розвиток сільського господарства пореформеної Росії.

4. Розкажіть про реформи, здійснені С. Вітте.

5. Які напрями громадського руху утворюються в пореформений період?

6. Що таке народництво? Назвіть його основні течії.

7. Розкажіть про виникнення організації «Народна воля».

8. Схарактеризуйте причини формування ліберального руху в Росії.

9. Розкажіть про виникнення в Росії марксизму.

10. Дайте характеристику різним течіям марксизму в Росії.

Документи та матеріали

О.І. Герцен «Російський народ і соціалізм»

«...Яке щастя для Росії, що сільська община не загинула, що приватна власність не роздробила власності общинної; яке це щастя для російського народу, що він лишився поза всіма політичними рухами, поза європейською цивілізацією, яка, без сумніву, знищила б общину і яка нині сама дійшла в соціалізмі до самозаперечення...

... Європа на шляху до соціальної революції зустрічається з цим народом, який подає їй здійснення напівдике, невпорядковане, - а все-таки здійснення - постійного перерозподілу земель поміж землеробами. І зауважте, що цей великий приклад дає нам не освічена Росія, а сам народ, його життєвий процес. Ми, росіяни, які пройшли крізь західну цивілізацію, ми - не більше, як засіб, як закваска, як посередники між російським народом і революційною Європою. Людина майбутнього в Росії - мужик, так само, як у Франції - робітник...»

Хрестоматия по истории СССР. - М., 1952. - Т. III. - С. 374-375.

1. У чому автор вбачає головні відмінності Росії і Заходу?

2. Яке місце в історичному розвитку Росії автор відводить російському селянству?

С.Г. Нечаєв «Катехізис революціонера»

«§ 1. Революціонер - людина приречена. У нього немає ні своїх інтересів, ні почуттів, ні грошей, ні уподобань, ні навіть імені. Все в ньому поглинуте єдиним винятковим інтересом, єдиною думкою, єдиною пристрастю - революцією...

§ 4. Він зневажає громадську думку. Він зневажає і ненавидить у всіх... проявах нинішню суспільну мораль. Морально для нього все, що сприяє торжеству справи революції. Аморальне і злочинне все, що заважає їй.

§ 17. Інша категорія має складатися з таких людей, яким тільки тимчасово дароване життя, аби вони рядом звірячих вчинків довели народ до неминучого бунту.

§ 25. Ми об’єднуємося з крутим розбійницьким світом, цим дійсним і єдиним революціонером у Росії.»

И.Н. Ионов. Российская цивилизация: ХІХ-ХХ в. - М., 1995. - С. 268-269.

Дайте моральну оцінку «Катехізису революціонера» С. Нечаєва.

М.О. Бердяєв «Джерела і смисл російського комунізму»

«Ленін повернувся по-новому до старої російської революційної думки. Він проголосив, що промислова відсталість Росії ... є великою перевагою соціальної революції. Не доведеться мати справу з сильною організованою буржуазією... Більшовизм набагато більше традиційний, ніж прийнято думати, він узгоджується зі своєрідністю російського історичного процесу. Відбулися русифікація і орієнтація марксизму... (тобто його пристосування до культурної традиції Сходу)».

Н.А. Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма. - Париж, 1955. - С. 89.

Наскільки точно, на Вашу думку, відомий російський філософ М. Бердяев передає особливості більшовизму?

Запам’ятайте дати

30-70-ті рр. XIX ст. - промисловий переворот у Росії

1874 - 1875 рр. - «ходіння в народ»

1879 р. - виникнення організації «Народна воля»

кінець 90-х рр. XIX ст. - утвердження марксизму в Росії

90-ті рр. XIX ст. - реформи С. Вітте

1903 р. - II з’їзд РСДРП, початок організаційного оформлення більшовизму

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Всесвітня історія 9 клас Білоножко", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)