§26. «Піднебесна імперія» на шляху до революції

У другій половині XIX ст. в урядових кабінетах європейських держав Китай часто образно називали «хворою людиною Азії». На що ж хворіла велика азіатська держава? Які ліки пропонували їй європейські та американські лікарі? Який шлях одужання обрав китайський народ?

Варто пригадати! 1. Чому китайці називали свою країну «Піднебесною імперією»? 2. Коли та за яких обставин маньчжурська династія Цин захопила владу в Китаї? 3. Від кого захищала «Піднебесну імперію» Велика Китайська стіна? 4. Яким чином династія Цин намагалася захиститися від натиску європейських держав?

1. Китай під владою маньчжурів.

Ніколи ще у своїй багатовіковій історії Китай не займав таку величезну територію, як у часи імперії Цин. До початку XIX ст. за розмірами Китай поступався лише Російській імперії, але переважав усі країни світу за кількістю жителів — 400 млн осіб. Крім Китаю та Маньчжурії, Цинська імперія підкорила Монголію, а також захоплені у XVIII ст. країни Центральної Азії — Джунгарію, Кашгарію, Тибет. На окраїнах імперії жили численні народи, що здавна перебували під владою правителів Китайської держави.

Мал. 1. Маньчжурський чиновник із родиною. Фотографія XIX ст.

На чолі «Піднебесної імперії» стояв богдихан — імператор династії Цин, влада якого була необмеженою. Вищим станом у країні вважалися маньчжури — завойовники Китаю (мал. 1). Нижче розташовувалися чотири «китайські» стани. Серед «учених» (ши) разом із маньчжурами формувався бюрократичний апарат держави, що посідав панівне становище в Китайській державі й суспільстві. Інші стани — хлібороби, ремісники й торговці — перебували в пригнобленому, залежному від держави становищі.

Китайська імперія династії Цин була типовою східною деспотією*.

На межі XVIII—XIX ст. Цинська імперія переживала кризу, що важко вразила сільське господарство — основу економіки країни. У Китайській державі швидко зросла кількість населення, а площа орної землі залишилася незмінною. Таким чином, за 100 років оброблювана площа на одного жителя скоротилася на 30 %. Селянські ділянки ставали все меншими. Знизилися надходження від податків до скарбниці. Країна опинилася на межі голоду. У Китаї збільшилася кількість жебраків, поширилося грабіжництво. Захищаючи свої маєтки й багатства, феодали створювали приватні дружини, які в разі потреби швидко формувалися в повітові й провінційні армії.

Величезний Китай був неосяжним ринком для товарів із Європи й Америки, але торгівля з іноземцями мала обмежений характер.

Мал. 2. Курці опіуму. Гонконг. Фотографія середини XIX ст.

Тільки великий південний порт Гуанчжоу (європейці називали його Кантон) був відкритий для європейських та американських підприємців. Через місто Кяхту велася торгівля з Росією. Англійці везли до Китаю вовняні тканини, метали, бавовну. Із «Піднебесної» вивозили чай, шовк-сирець. Проте обсяги торгівлі не задовольняли європейців.

Тривалий час західні держави не могли запропонувати такий товар, який би зацікавив китайців і мав значний попит. Таким товаром несподівано став наркотик опіум, який англійці вирощували в Індії. Паління опіуму швидко поширилося в Китаї (мал. 2). Англійці й китайські посередники накопичували величезні статки. Усе це призвело до розладу грошової системи, оскільки срібні монети йшли за межі країни. Ще в 1800 р. богдихан заборонив ввезення опіуму в країну, однак контрабандна (незаконна) торгівля наркотиком без сплати податків і мит продовжувала зростати.

У першій половині XIX ст. відносини між імператорським Китаєм і провідними європейськими країнами різко загострилися.

2. «Опіумні війни» (1839—1842, 1856—1860 рр.).

У 1839 р. китайська влада в Гуанчжоу конфіскувала 20 тис. ящиків опіуму, привселюдно знищила їх і відмовилася компенсувати збиток, завданий наркоторговцям. Війна стала неминучою. Велика Британія направила до берегів Китаю ескадру із 16 військових кораблів, що блокували Гуанчжоу, створили загрозу Нанкіну, перекрили дороги до столиці.

* Деспотія — необмежена самодержавна влада, поширена в країнах Сходу; воля деспота мала силу закону.

Рішучі дії англійців налякали маньчжурську владу (мал. 3). Перша «опіумна війна» закінчилася підписанням нерівноправного Нанкінського договору (1842 р.). За його умовами, місто й острів Гонконг, а також прилеглі території, розташовані в дельті річки Перлової (Чжуцзян) на півдні країни, перетворилися на колоніальні володіння Великої Британії. Для торгівлі з іншими країнами китайці «відкрили» чотири великі порти. Потім були підписані нові договори, які надавали всі торговельні привілеї представникам західних країн (мал. 4).

«Опіумні війни» поклали початок економічної й політичної експансії західних країн у Китаї.

У 1856 р. спалахнула друга «опіумна війна». Проти Китаю виступили Велика Британія та Франція. Вони швидко придушили опір цинських військ. Богдихан був змушений прийняти вимоги англійців і французів. Особлива угода 1858 р., офіційно дозволяла торгівлю опіумом. Відповідно до Пекінських договорів 1860 р., імператор «відкривав» нові портові міста для міжнародної торгівлі. Власне кажучи, це були колоніальні володіння в межах «незалежної» держави.

Спроба імператора відмовитися від принизливих угод призвела до блискавичної третьої «опіумної війни». У вересні 1860 р. англо-французька армія завдала поразки цинським військам. Союзники розграбували й спалили Літній палац імператора. Богдихан у паніці залишив столицю й укрився за Великою Китайською стіною. Він доручив своєму брату Гуну укласти мир на будь-яких умовах. Авторитет правлячої династії був остаточно підірваний.

Мал. 3. Британський пароплав обстрілює ескадру китайських джонок під час «опіумної війни». Малюнок XIX ст. Висока організація армії та флоту, а також сучасна зброя дозволяли європейцям здобувати перемоги над китайськими військами, що значно переважали їхні сили.

Користуючись ослабленням Китаю в роки «опіумних війн», Росія захопила землі в басейнах річок Амур та Уссурі.

За підсумками «опіумних війн» Китай зажив слави бідної, відсталої, погано керованої та слабкої із військової точки зору країни.

3. Повстання тайпінів (1850—1864 рр.).

У 1849 р. сталася катастрофічна повінь у басейні річки Янцзи. Голод охопив прилеглі території, його жертвами стали до 1,4 млн китайців. Цинською імперією прокотилося понад 100 повстань. Особливо сильно постраждали від стихійних лих і свавілля європейських торговців провінції Гуандун і Гуансі. Тут зародився найбільший народний рух в історії XIX ст., який у Китаї називають Великою селянською війною 1850—1864 рр. У європейській історичній науці закріпилася назва «повстання (рух) тайпінів».

Лідер повстання Хун Сюцюань заснував християнську секту «Товариство поклоніння Небесному Владиці», яку підтримали найбільш пригноблені верстви населення. Виникли перші збройні загони, що мали сувору дисципліну та добру військову організацію. Повстанці завдали кількох поразок імператорським військам. Вони оголосили війну проти «маньчжурських татарів» та «північних варварів» для створення «Небесної Держави Великого Благоденства» («Тайпін Тяньго»). Хун Сюцюань узяв собі титул «Небесного князя».

На своєму шляху тайпіни громили урядові заклади, убивали маньчжурів та китайських чиновників, а також землевласників, які зберегли вірність владі. У березні 1853 р. тайпіни захопили Нанкін, де знищили 20 тис. маньчжурів та членів їхніх родин. До цього часу армія повстанців налічувала близько 1 млн осіб. Величезна територія в середній і нижній течіях річки Янцзи перейшла до тайпінів.

Порядки, установлені повстанцями, майже не відрізнялися від тих, що існували на іншій частині імперії. Вожді тайпінів привласнювали собі майно, права й землі. Незабаром між ними розгорнулася запекла боротьба за владу, що супроводжувалася стратами та вбивствами.

На допомогу маньчжурській династії, що занепадала, прийшли «учені мужі», великі чиновники й землевласники. Вони створили професійну, добре навчену іноземцями армію, що завдала кількох відчутних поразок повстанцям. Настав перелом у ході війни. Повстанці перейшли до оборони, намагаючись зберегти Тайпінську державу.

Опір тайпінів було зламано після захоплення Нанкіна в 1864 р. Хун Сюцюань відмовився залишити обложене місто та заподіяв собі смерть, випивши отруту. Останні загони повстанців були розбиті в серпні 1868 р.

Повстання тайпінів, що забрало життя 20 млн осіб, було найбільш масштабним виступом проти Цинської династії.

4. Консерватори й реформатори.

Війна з тайпінами дорого коштувала правлячому режиму. Цинська імперія перебувала в стані майже повної розрухи. Стало очевидним, що без реформ подальший розвиток країни неможливий. У 1861 р. у Пекіні стався державний переворот, і до влади прийшли вдова померлого імператора Цисі та його брат князь Гун.

Правляча верхівка країни, прагнучи залишити за собою владу, зберігала середньовічні порядки. Вони стверджували, що будівництво залізниць може потурбувати могили предків, а видобуток корисних копалин — порушити спокій богів землі й збудити народ. Проте переворот у Пекіні відкрив шлях деяким реформам під гаслом «самопосилення». Було відкрито перші навчальні заклади європейського типу. Китайською мовою перекладали наукові книги іноземних авторів. З’явилися перші приватні газети, телеграфні лінії, китайські пароплавні компанії, залізниці малої протяжності. Почалися перетворення в армії.

 

Мал. 4. Провідні країни світу ділять Китай, що вмирає. Карикатура з американського журналу кінця XIX ст.

Однак загальний стан країни й держави був вкрай тяжким. Масштабна селянська війна, повстання пригноблених народів на околицях імперії, а також стихійні лиха в 1851—1882 рр. скоротили кількість населення Цинської імперії на 50 млн осіб (із 431 до 381 млн). У міжнародній торгівлі продовжували панувати іноземці. Імпорт збільшився в 3 рази, і головним товаром, як і раніше, залишався опіум.

ОЧИМА СУЧАСНИКІВ

У Китаї велику популярність мали твори письменника Лі Баоцзя (1867—1906). У його найкращому романі «Наше чиновництво» у формі гострої сатири зображено розпад державного апарату тодішнього Китаю: «Усе продається і все купується, а в перервах між цими торгами руйнуються людські долі, пригноблюється народ».

ДЛЯ ДОПИТЛИИХ

«Сто днів реформ»

Навесні 1895 р. у Пекіні відбулися бурхливі збори прогресивної молоді, викликані підписанням принизливого для Китаю договору, що став результатом поразки в японо-китайській війні. Лідером опозиції став талановитий вчений і політик Кан Ювей. Він запропонував комплекс заходів для рішучого відновлення Китаю. Реформи, сприйняті молодим імператором Гуансюєм, передбачали встановлення конституційної монархії та значні зміни в державній службі. Реформи тривали недовго — лише 100 днів (із червня до вересня 1898 р.). Реальна влада залишалася в руках імператриці Цисі. Вона здійснила черговий палацовий переворот, і імператора заарештували. Решту своїх днів він провів на острові всередині Забороненого міста під постійною охороною. Провідних реформаторів було страчено або відправлено у відставку.

ЛЮДИ, СПРАВИ, ІДЕЇ

Мал. 5. Імператриця Цисі. Художник К. Карл.

Імператриця-вдова

Цисі (1835—1908) (мал. 5) була наложницею імператора Ічжу (Сяньфена) (1851—1861 рр.). Після народження їхнього сина імператор зробив її своєю другою дружиною, і вона поступово набула значного впливу в гаремі та при дворі. Після перевороту Цисі стала регентшею при малолітньому синові, а після його передчасної смерті посадила на престол 4-річного племінника Цзайтяня (Гуансюя) (1875—1908 рр.). У 1865 р. Цисі усунула від влади князя Гуна й аж до кінця 1908 р. мала в Китаї необмежену владу, що трималася на жорстокості, терорі й корупції. Цисі залишалася байдужою до всіх змін, які відбувалися за межами її палацу. Лише під тиском європейських держав вона погоджувалася на незначні перетворення. Незадовго до своєї смерті Цисі встигла отруїти імператора Цзайтяня й передати трон своєму внучатому племіннику — 2-річному Пуї (1908—1912 рр.). Цисі стала однією з найвпливовіших жінок в історії Китаю. Мирний шлях політичних реформ у Китаї виявився неможливим переважно через її крайній консерватизм.

У західних політиків усе більше міцніла ідея взяти Китай під своє «заступництво» і розділити його на сфери впливу, щоб уникнути війни за спадщину «Піднебесної імперії» після її занепаду (мал. 4). Велика Британія, Франція, Росія й Німеччина намагалися закріпити за собою найбільш багаті провінції.

У 1885 р. Китай втратив владу над В’єтнамом, який, по суті, став колонією Франції. Після поразки у війні з Японією (1894—1895 рр.) китайці втратили контроль над Кореєю.

Маньчжурська династія Цин виявилася не здатною змінити країну й суспільство відповідно до нових вимог часу.

5. Повстання «боксерів» (1899—1900 рр.).

Важка криза привела до появи великої кількості таємних організацій. Особливу популярність мало товариство «Кулак в ім’я справедливості й згоди», члени якого — іхетуані — створювали «загони гармонії та справедливості». Вони вірили, що за допомогою фізичних вправ (у тому числі ритуального боксування) можна стати невразливими для куль. Рух іхетуанів спирався на найбідніші й малограмотні верстви населення. У 1900 р. у Китаї спалахнуло народне повстання проти іноземців, яких вважали головними ворогами простого народу. У західній історичній літературі його називають повстанням «боксерів».

Повстання охопило центральні й західні райони країни. Уже в травні 1900 р. іхетуані почали розбирати рейки, спалювати залізничні станції, знищувати європейські товари, а також їхніх продавців. Країною прокотилася хвиля вбивств місіонерів і китайців-християн. Імператриця Цисі стала на бік повстанців.

У відповідь «боксери» висунули гасло: «Підтримаємо Цин, смерть іноземцям!».

У червні 1900 р. іхетуані увійшли до Пекіна. Містом прокотилася хвиля вбивств, грабежів та підпалів. Іхетуані вбили німецького міністра; протягом двох місяців вони тримали в облозі іноземні представництва.

Мал. 6. Російські козаки й німецькі солдати — учасники придушення повстання «боксерів». Фотографія початку XX ст.

Повстання придушив союз восьми провідних держав, до якого увійшли Австро-Угорщина, Велика Британія, Німеччина, Італія, Росія, США, Франція та Японія (мал. 6, 7). Уже 14 серпня 1900 р. російські та німецькі війська увірвалися до Пекіна. Імператриця Цисі втекла в глиб країни. Китай був змушений заплатити іноземним державам величезну контрибуцію.

Після придушення повстання іхетуанів у Китаї посилився іноземний вплив, що прискорило падіння маньчжурської династії Цин.

6. Сіньхайська революція.

Наприкінці першого десятиліття XX ст. у Китайській державі й суспільстві склалася напружена ситуація. Кількість населення досягла 430 млн осіб (рівень 1850 р., до повстання тайпінів), що призвело до загострення продовольчої проблеми. Країна пережила кілька потрясінь. У Китаї радісно сприйняли перемогу Японії над Росією: уперше азіатська держава перемогла велику європейську державу. Однак перетворення Кореї на колонію Японії ніби пророкувало можливу долю Китаю, що слабшав. Імператорський трон займав малолітній Пуї; державна скарбниця була порожньою. Режим династії Цин втратив залишки авторитету і впливу.

Проти маньчжурського режиму активно виступали різні таємні товариства й загони селян-повстанців. У провінціях виникла опозиція в особі місцевого чиновництва та олігархів, які підтримували ідею конституційної реформи. «Нова китайська армія», створена за німецьким зразком, була здатна протистояти маньчжурській династії. Крім того, на межі століть у Китаї з’явилася нова антиурядова сила — революціонери, що взяли на озброєння гасло «революційного вигнання маньчжурів».

Мал. 7. Полонені іхетуані. Фотографія 1900 р. Після придушення повстання на околицях Пекіна почалися каральні операції: масові катування й страти заколотників.

Серед китайських революціонерів великий авторитет і вплив мав Сунь Ятсен (1866—1925). У 1895 р. він організував невдале повстання проти династії Цин, утік із країни й заснував за кордоном революційне товариство Тунменхой («Об’єднаний союз»). Ця революційна організація пізніше стала основою для створення провідної політичної сили Китаю — Гоміндан (Національна партія). Сунь Ятсен сформулював програму революційних перетворень. Вона спиралася на політичну доктрину «Три народні принципи» — націоналізм, народовладдя та народний добробут. Перший принцип передбачав повалення династії маньчжурів і встановлення влади китайців. Другий принцип затверджував необхідність ліквідації монархії та проголошення республіки, а третій — поступову націоналізацію землі й передачу її селянам.

«Три народні принципи» Сунь Ятсена об'єднали найбільш прогресивні сили китайського суспільства.

У жовтні 1911 р. маньчжурський уряд не зміг придушити народне повстання в місті Ухань, яке підняли прихильники республіки й підтримали армійські частини. Цей виступ став сигналом до загального повстання й виразу непокори. По всій країні люди демонстративно зрізали коси — символи маньчжурського ярма. До кінця листопада 15 провінцій оголосили себе незалежними від пекінського уряду й вийшли зі складу імперії. У Пекіні зчинилася паніка, правляча верхівка втекла до Маньчжурії. 29 грудня 1911 р. делегати повсталих провінцій, що зібралися в Шанхаї, проголосили Китайську республіку, обравши Сунь Ятсена тимчасовим президентом (мал. 8). У лютому 1912 р. останнього імператора династії Цин змусили зректися престолу.

Мал. 8. Сунь Ятсен — перший президент Китайської республіки. Фотографія 1912 р.

Сунь Ятсен посмертно здобув титул «батька нації», його іноді ставлять в один ряд із Конфуцієм.

Повалення маньчжурської династії Цин та утворення Китайської республіки називають Сіньхайською революцією*.

Так, через 267 років правління у Китаї припинила існування династія Цин, а разом із нею, після 22 століть історії, упала Китайська імперія. Однак досягти остаточної перемоги демократичним силам Китаю не вдалося. Тимчасовий президент Сунь Ятсен поступився вищою державною посадою Юань Шикаю (1859—1916). Це був талановитий воєначальник, досвідчений, але підступний політик.

Тимчасова конституція 1912 р. передбачала затвердження парламенту, обраного демократичним шляхом, але Юань Шикай розпустив парламент, у якому більшість становили прихильники Гоміндану. Він придушив революційні виступи та встановив військову диктатуру: збільшився чиновницький апарат, було введено сувору цензуру й тілесні покарання. Диктатор прагнув одноосібної влади. Напередодні Першої світової війни в Китаї запанувала атмосфера страху й сліпої покори. Центральний уряд втратив силу, реальна влада перейшла в руки провінційної влади, що спиралася на власні армії.

ЗАПИТАННЯ Й ЗАВДАННЯ

1. У якому становищі опинився Китай на початку XIX ст.? 2. Чому збільшення кількості населення в Китаї супроводжувалося гострим дефіцитом продуктів? 3. Охарактеризуйте наслідки «опіумних війн» для Китаю. 4. Чому величезний Китай був змушений погодитися на умови європейських держав, хоча їх воєнні сили в десятки разів поступалися військовій міці маньчжурського режиму? 5*. Чому в Китаї повстання тайпінів називають Великою селянською війною? Чи доречна така назва? б. Порівняйте ставлення до реформ традиційного суспільства в Японії та Китаї. Чому японська імператорська династія підтри мала проведення реформ суспільства й держави, а китайські імператори виступили противниками перетворень? 7*. Яким є ваше ставлення до мети й результатів повстання «боксерів»? 8. Використовуючи карту (с. 140), визначте, як змінився вплив імперії Цин на сусідні держави та країни протягом XIX ст. 9. Які суспільно-політичні сили виступали проти династії Цин на початку XX ст.? 10. Чому величезна та, здавалося б, могутня імперія Цин упала за кілька місяців Сіньхайської революції? 11*. Використовуючи додаткову літературу та інтернет-ресурси, підготуйте реферат про життя й діяльність Сунь Ятсена.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно