|
Як жили лицарі. З XI ст. усіх світських феодалів стали називати лицарями. Слово «лицар» (з нім. - вершник) стало синонімом знатності й благородства. Лицарями не народжувалися, а ставали. Це нелегке заняття вимагало не лише фізичної сили та особистої хоробрості, а й тривалої військової підготовки. У віці шести-семи років хлопчиків зі знатних сімей віддавали служити пажами при дворах великих феодалів, де їх навчали володіти зброєю та їздити верхи. Вони засвоювали також правила вишуканої придворної поведінки, училися танцювати та співати. Значно менше уваги приділялося вмінню читати та писати. Панувала думка, що лицарю це не потрібно. Усі добре знали старе франкське прислів’я: «Хто, жодного разу не скочивши на коня, до 12 років залишається у школі, той не здатен ні до чого більш путнього, ніж стати священником». Лише наприкінці середньовіччя частина лицарів стала усвідомлювати важливу роль освіти. Закінчивши навчання, юнак ще декілька років служив зброєносцем у лицаря: усюди супроводжував його і допомагав у битвах. Тільки після цього, у 18-20 років, відбувалося урочисте посвячення в лицарі. До пояса майбутнього лицаря прив’язували меч, надягали йому шпори й ударяли кулаком по потилиці. Щоб продемонструвати свою спритність, він стрибав на коня і вражав списом опудало. Іноді посвячення проходило на полі бою. Юнака вдаряли плазом меча і казали: «Будь лицарем!». Навіть король мусив пройти обряд посвячення в лицарі. Порушення васалом своїх обов’язків, заплутаність відносин між сеньйорами та їхніми численними васалами, прагнення феодалів пограбувати слабшого сусіда - усе це призводило до безперервних війн. Церква намагалася обмежити їхній розмах. З кінця X ст. вона постійно закликала до «Божого миру». Упродовж нього, тобто з вечора середи до ранку понеділка, а також у великі свята воювати заборонялося. Пізніше накази про обмеження воєнних дій почали видавати королі. Згодом і феодали зрозуміли, що за будь-якої суперечки краще не знищувати церкви, млини і селянські посіви у володіннях один одного. Поступово складалися «правила війни», які стали частиною своєрідного «кодексу лицарської честі». Він передбачав хоробрість у битві, вірність сеньйору, захист християнської віри, надання заступництва знедоленим і немічним. Найганебнішим вважалося боягузтво, а честь цінувалася вище за життя....
|
