§ 23-24. Україна: події 1919 - початку 1920 р.

1. Наступ білогвардійців. Об’єднання українських армій УНР і ЗУНР.

2. Наступ Денікіна. Падіння радянської влади.

3. Денікінський режим в Україні. Білий терор.

4. Розгром Денікіна й відновлення радянської влади.

5. Визнання Радянською Росією незалежності УРСР.

6. Політика «воєнного комунізму».

Використовуючи мапу на с. 121, назвіть головні воєнні події 1919 р. в Україні.

1. Скориставшись ослабленням радянського війська, навесні 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна розгорнула наступ через Україну на Москву. Білогвардійці у боротьбі проти більшовиків спиралися на матеріальну підтримку країн Антанти. До того ж у стані радянського керівництва постійно виникали незгоди щодо ведення бойових дій, ставлення до українських отаманів, насамперед Н. Махна. Частина військового командування надто захопилася наступом на Західному фронті задля підтримки Радянської Угорщини.

Проводячи масові мобілізації пролетарських верств українських міст, більшовики поповнювали частини діючої армії. Але це не завадило денікінцям 24 червня взяти Харків, а через чотири дні - Катеринослав. Подальший наступ головних сил Добровольчої армії розгортався від Харкова на Полтаву і від Катеринослава на Київ та Миколаїв. Просувалися вони також уздовж Чорноморського узбережжя на Одесу. Вже 13 серпня білогвардійці відбили в Червоної армії Херсон, 18 серпня - Миколаїв, 23 серпня - Одесу. Заволодівши 1 серпня Полтавою, денікінці взяли напрямок на Київ.

Одночасно на заході проти більшовицьких військ наступали об’єднані сили УНР і ЗУНР - Українська галицька армія (50 тис. чол.) та 35-тисячна армія Директорії. Радянські війська змушені були відступити й залишити Київ. 30 серпня 1919 р. до столиці спочатку ввійшли частини військ УГА і Директорії, а наступного дня зі сходу - армія Денікіна.

Ідеологічною підвалиною білогвардійщини було гасло відновлення єдиної та неподільної Росії, що суперечило національним домаганням українців. Коли на балконі київської Думи денікінці встановили прапор Російської імперії, один із стрільців УГА зірвав його і кинув коневі під ноги. Почалася стрілянина, українські підрозділи відступили.

Антон Денікін

Група старшин УГА вирушила на переговори з денікінським генералом Бредовим і була заарештована. Під цим тиском було підписано угоду з денікінцями про добровільний відступ УГА з Києва на Васильків. Таким чином, на початку осені 1919 р. більша частина території України разом з Києвом опинилася під владою генерала А. Денікіна.

2. У вересні 1919 р. А. Денікін дав наказ захопити територію, яку контролювала армія УНР. У відповідь уряд УНР 24 вересня 1919 р. у своїй декларації закликав український народ до боротьби проти білогвардійців.

Становище українських сил було катастрофічним - вони перебували в так званому трикутнику смерті: між Польщею, що окупувала західні райони Волині й Галичину, військами радянської Росії та денікінцями. Наближалися холоди, вичерпувалися боєприпаси, бракувало медикаментів для боротьби з епідеміями. У тих складних умовах командувач УГА генерал М. Тарнавський таємно направив своїх посланців до білогвардійського командування. 6 листопада 1919 р. було укладено угоду про перехід усієї Галицької армії на бік генерала Денікіна. Білогвардійці розпочали новий наступ, зайнявши майже все Правобережжя.

Після такого повороту подій 4-6 грудня 1919 р. у Новій Чорториї (містечко над р. Случ) відбулося засідання представників уряду й командування армії УНР. Було вирішено розпочати військовий рейд по Україні, перейшовши до партизанської боротьби. 6 грудня 1919 р. С. Петлюра виїхав до Варшави, де почав переговори з польським керівництвом про визнання Директорії та спільні дії проти більшовиків.

Цього ж дня частина армії УНР - підрозділи під проводом генералів М. Омеляновича-Павленка й Ю. Тютюнника - вирушила в Перший зимовий похід у тили радянських і денікінських військ. Перед бійцями Директорії були поставлені завдання знищувати живу силу ворога, руйнувати залізниці, склади та ін. Зв’язавшись з повстанцями, організовувати їх, вести збройну боротьбу доти, доки керівництво Директорії не досягне дипломатичним шляхом справедливого розв’язання українського питання державами Антанти.

Бронепоїзд УГА «Вільна Україна», 1919 р. Поштівка

Наприкінці грудня основним районом зосередження українських військ стала Умань. Опинившись між двома фронтами («білих» та «червоних»), командування групи військ УНР у січні 1920 р. прийняло рішення прориватися в тил Червоної армії, у район Черкаси-Чигирин-Канів. Усього рейд тривав більше п’яти місяців. За той час війська подолали понад 2,5 тис. км по Центральній Україні, спираючись на широку підтримку місцевого населення. У квітні 1920 р. бійці УНР провели успішні операції у тилу радянських військ, зокрема було взято Вознесенськ, Балту й інші населені пункти.

3. «У січні 1919 р. в Катеринодарі (нині м. Краснодар, РФ) А. Денікін оголосив мету і завдання «білого руху»: нещадна боротьба з більшовизмом, відродження Російської імперії в довоєнних межах, встановлення тимчасової військової диктатури, запровадження смертної кари за участь у «бунтах», більшовицьких та інших підривних організаціях, за дезертирство з армії; розробка законів про землю, кооперативи, земства, профспілки тощо. Розв’язання ключового питання про форму державного устрою країни відкладалося до завершення громадянської війни. На території окупованої денікінцями України було створено три області - Харківську, Київську й Новоросійську, на чолі яких стояли «головноначальствуючі», тобто генерал-губернатори з диктаторськими повноваженнями. Дореволюційний адміністративно-територіальний поділ було збережено. Головноначальствуючим підпорядковувалися губернатори, останнім - начальники повітів та волостей.

Керівники «білої гвардії» принципово не сприймали будь-яких сепаратистських проявів, не визнавали державних утворень, зокрема тих, що з’явилися на території України протягом громадянської війни. Вони боролися не тільки з визвольним рухом, а з будь-якими проявами національного життя. Гоніння на українську культуру виявились у закритті газет і журналів, вилученні з бібліотек книг національною мовою. Відновлення дореволюційного законодавства в галузі освіти позбавляло навчальні заклади «з малоросійською мовою навчання» фінансової підтримки держави. Скасовувалося викладання українознавчих предметів як шкідливих та зайвих. Спеціальним розпорядженням було наказано познімати в усіх установах портрети Т. Шевченка.

Як і за часів П. Скоропадського, новий політичний режим в Україні заходився відроджувати поміщицьке землеволодіння. Закон про землю планувалося впроваджувати протягом семи років після припинення війни. Він передбачав викуп селянами поміщицької землі у розмірі до 45 десятин на господарство. Поміщицьке землеволодіння обмежувалося 400 десятинами. До впровадження положень аграрного законодавства в селян за допомогою військових команд знову відбирали землю й реманент. Згідно із законом про врожай 1919 р. селяни повинні були віддавати 1/3 зібраного збіжжя поміщикам та орендарям, а також здавати на потреби денікінської армії по 5 пудів зерна з кожної десятини. Будь-яка затримка постачання сільськогосподарської продукції або опір владі викликали репресивні заходи з боку військових команд.

На підприємствах теоретично існував восьмигодинний робочий день, однак в умовах мілітаризованої економіки він фактично тривав 10-12 годин. Профспілки, які закликали до страйків, розганялися. Денікінський режим прагнув контролювати будь-які прояви робітничої активності.

Антинародна, антиукраїнська політика білогвардійського уряду викликала невдоволення серед трудящих мас. Реставрація буржуазно-поміщицького режиму не сприймалася у середовищі селянства і міського пролетаріату й багато в чому визначила подальшу долю денікінського уряду.

4. Масовий опір селянства реставрації поміщицьких порядків влітку 1919 р. переріс у партизансько-повстанський рух. Стихійні виступи селян очолювали різні політичні сили: махновці, петлюрівці, боротьбисти, але найвпливовішими виявилися більшовики. Так, з метою організації партизансько-повстанської боротьби в денікінському тилу з липня 1919 р. в Кременці почало діяти Зафронтове бюро ЦК КП(б)У. Його військовий відділ створив 12 .повстанських штабів, що координували дії партизанських загонів. Наймасовіший повстанський рух виник у південних та східних губерніях України: на Херсонщині зосереджувалося 24 тис. повстанців, на Чорноморському узбережжі - 12 тис., у Катеринославській губернії й Донбасі діяло 45 партизанських загонів загальною чисельністю 35 тис. чол. Цілі повіти звільнялися від білогвардійців. Повстанці встановлювали там власні форми самоврядування.

Найбільшу небезпеку для Добровольчої армії становили загони на чолі з Н. Махном. 5 серпня 1919 р. він видав наказ про створення Революційної повстанської армії України (махновців), яка проголосила боротьбу з поневолювачами. Армія здобула широку підтримку селянства.

С. Петлюра запропонував Н. Махну разом тримати фронт проти Денікіна. Діставши від Директорії допомогу зброєю й боєприпасами, згідно з угодою про спільні дії з армією УHP, махновці у жовтні контролювали величезну територію від Перекопа до Бердянська та Маріуполя.

Н. Махно створив боєздатну регулярну армію чисельністю близько 50 тис. чол. Вона складалася з кінноти й піхоти, посадженої на тачанки - легкі кінні візки-брички з кулеметами, що забезпечувало з’єднанням Махна високу мобільність.

Денікін посилив боротьбу з махновцями. Тоді повстанці залишили Північну Таврію і захопили Катеринослав, який утримували до початку грудня. В той час великою загрозою була епідемія тифу, яка вразила 35 тис. чол. У жорстоких грудневих боях з білогвардійцями махновці вистояли й продовжували чинити їм опір.

Але численна, добре загартована в боях повстанська армія становила потенційну загрозу і для більшовиків. Тому на початку 1920 р. радянське командування спрямувало значні сили на приборкання махновської армії. Втім, до осені 1920 р. воно так і не досягло цієї мети.

Н. Махно з повстанцями. 1919 р.

Протягом листопада-грудня 1919 р. більшовицькі війська успішно провели контрнаступ проти сил Денікіна. Так, 6 листопада Червона армія взяла Чернігів, 11 грудня - Харків та Полтаву. 16 грудня 1919 р. білогвардійців було вибито з Києва. Після запеклих боїв у січні 1920 р. радянські війська повністю оволоділи Донбасом. Вцілілі білогвардійські з’єднання відступили в Крим, закріпившись за Турецьким валом. Більшовицьке командування не наважилося з ходу наступати на півострів. Відтак білогвардійці дістали можливість перегрупувати сили для подальших воєнних дій.

Таким чином, у складному переплетінні політичних інтересів довкола України найміцнішими виявилися позиції більшовиків. Зумівши завдяки гнучкій соціальній політиці мобілізувати людські й матеріальні ресурси, вони створили боєздатну армію, яка за підтримки повстанців і партизанів витіснила Добровольчу армію з території України.

5. Hа початку 1920 p. після розгрому денікінських військ в Україні було відновлено радянську владу. Навчені гірким досвідом минулих літ, більшовики почали проводити більш гнучку політику з метою остаточного утвердження своєї влади в республіці. Коли постало питання про форму її організації, то ще 19 листопада 1919 р. X. Раковський звернувся до В. Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання». У ньому йшлося про необхідність існування УСРР як формально незалежного від Росії державного утворення, але при об’єднанні в єдиному центрі оборонного та господарсько-економічного апарату.

4 грудня 1919 р. Всеросійська партконференція за ініціативою В. Леніна затвердила резолюцію «Про радянську владу на Україні». У першому пункті резолюції проголошувалося: «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР». Підкреслювалося, що відносини між Україною й РСФРР визначаються федеративним зв’язком на основі рішення ВЦВК від 1 червня 1919 р., а надалі форми союзу будуть остаточно встановлені самими українськими робітниками і селянами. Досвід 1919 р. довів більшовикам необхідність співробітництва, звичайно, тимчасового, з лівими українськими партіями. Наприкінці 1919 - на початку 1920 р. КП(б)У утворила політичний блок з боротьбистами, борьбистами та укапістами.

Відбудова радянського державного апарату в Україні починалася знову зі створення ревкомів. 11 грудня 1919 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР на спільному засіданні у Москві утворили Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), якому передавалася законодавча й виконавча влада в республіці. До його складу ввійшли: від більшовиків - Г. Петровський (голова), Д. Мануїльський і В. Затонський, від боротьбистів - Г. Гринько, від борьбистів - В. Качинський. Згодом, 5 лютого 1920 р. склад Всеукрревкому поповнився М. Владимировим, X. Раковським та В. Чубарем.

Тоді ж було затверджено і важливий для селян «Закон про землю». Пам’ятаючи уроки 1919 р., більшовицький центр застерігав місцевих керівників від радикальних заходів в аграрному секторі.

Закон проголошував, «що всі колишні поміщицькі, казенні, монастирські та удільні землі, конфісковані ще в минулому році радянською владою, переходять без будь-якого викупу в користування всього українського трудового народу і в першу чергу для задоволення потреби в землі безземельних і малоземельних селян», а також сільськогосподарських робітників. Він втілювався в життя за рахунок зменшення площ, які перебували у користуванні радгоспів (з 1,2 млн десятин до 375,7 тис. десятин), скорочення втроє земельного фонду цукрових заводів та вилучення майже всіх поміщицьких земель. Серед селян було розподілено близько 15 млн десятин землі. Аграрна реформа істотно змінила соціальну структуру українського села. За землекористуванням 52 % селянських дворів стали середняцькими.

За погодженням з губкомами КП(б)У й командуванням Червоної армії Всеукрревком призначав губернські революційні комітети. Останні створювали повітові ревкоми, затверджували волосні й сільські революційні комітети. Наприкінці лютого 1920 р. Всеукрревком був замінений Раднаркомом (на чолі з X. Раковським) і ВУЦВК (на чолі з Г. Петровським).

Гнучка політика більшовицької партії у національному й аграрному питаннях на початку 1920 р. в Україні дозволила їй втілювати в життя власну програму державного будівництва на комуністичних засадах. У квітні-травні КП(б)У спромоглася організувати вибори до рад усіх рівнів. На виборах більшовики завоювали переважну більшість депутатських мандатів: у повітових виконкомах - 70 % місць, у губернських ще більше - 80 %. Але вкрай централізований партійний апарат зводив нанівець їхні повноваження. До того ж права сільських рад обмежувалися комітетами незаможних селян (комнезамами), паралельними радам організаціями, до яких входили сільські бідняки, а також середняки й незаможники з колишніх бідняків. Більшовикам вдалося зробити комнезами надійними й послідовними провідниками політики партії на селі. На 1 листопада 1920 р. в комнезамах України налічувалося більше 10 тис. чоловік.

У травні 1920 р. в Харкові відбувся IV Всеукраїнський з’їзд рад. Серед його 811 делегатів 710 були членами КП(б)У, що свідчило про остаточну сформованість нового, цілком підконтрольного більшовикам апарату державної влади.

6. Затверджений Всеукрревкомом «Закон про землю» від 5 лютого 1920 р. являв собою тимчасовий відступ від комуністичної доктрини, яка передбачала, зокрема, створення на селі великого виробництва у формі радгоспів і комун. У 1920 р. «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої характерні ознаки, а й набув системної довершеності.

Потреба Червоної армії та промислових центрів у продуктах харчування змусила радянську владу вдатися до надзвичайних заходів. 11 січня 1920 р. наказом Всеукрревкому відновлювалися державна монополія на хліб. 26 лютого Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку. Оцінюючи хлібні «надлишки» в 600 млн пудів, влада передбачала вилучити у селян 160 млн пудів збіжжя. Продрозкладці підлягали господарства, які мали понад 3 десятини орної землі. На кінець 1920 р. таким шляхом було заготовлено 65 млн пудів зерна проти 10,5 млн у 1919 р.

Насильницькі методи, якими здійснювалося вилучення хлібних запасів, викликали опір селян. Знову, як і попереднього року, продрозкладка поєднувалася з боротьбою проти ворогів радянської влади. Жертвами цієї боротьби стали тисячі селян, які не погоджувалися з діями влади і були засуджені як «контрреволюціонери» або «куркулі».

Після відновлення більшовиками радянської влади в Україні процес одержавлення промисловості набув подальшого розвитку. На початку січня 1920 р. було створено Промбюро з відбудови промисловості України на чолі з В. Чубарем. Воно мало виконувати функції Ради народного господарства й проводити роботу з націоналізації. У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, насамперед великі заводи і фабрики, на яких працювали 83 % робітників України.

Одночасно більшовики розпочали мілітаризацію (тобто організацію на військовий лад) української промисловості. У січні 1920 р., за ініціативою РНК РСФРР, було створено Українську трудову армію та її Раду (Укррадтрударм) на правах обласного органу Ради праці й оборони Російської Федерації. Укррадтрударм здійснював контроль за заготівлею сировини, продовольства, пального, постачанням підприємств робочою силою. Наприкінці 1920 р. в Українській і Донецькій трудових арміях налічувалося 60 тис. чол., які працювали переважно у вугільній промисловості. Особлива увага приділялася відбудові залізниць.

Для керівництва державною економікою в УСРР запроваджувалася система виробничих управлінь та главків (їх налічувалося 45). У квітні 1920 р. за російським зразком було створено Всеукраїнський комітет з проведення загальної трудової повинності. Насамперед це стосувалося чоловічого населення віком від 18 до 45 років (для технічних фахівців - до 65 років).

Мілітаризація виробництва здійснювалася шляхом закріплення робітників за певним підприємством, встановлення норм виробітку, запровадженням військової дисципліни й ревтрибуналів, створення концентраційних таборів для порушників трудової дисципліни і дезертирів.

Отже, «воєнний комунізм» був спробою безпосереднього переходу до виробництва та розподілу на комуністичних засадах - без приватної власності, ринку і грошових відносин. Але такі заходи спричинили руйнацію промисловості й сільського господарства, підірвали матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці.

З приходом у 1917 р. до влади в Росії більшовики запровадили жорсткий контроль над усіма сферами економічного та суспільного життя, зокрема, змогли усунути від активної діяльності політичні партії, включаючи соціалістичні. Це дало можливість РКП (б) перетворитися на державну партію.

РКП(б) була побудована за принципом «демократичного централізму». Однією з його ознак було беззастережне підпорядкування місцевих парторганізацій (у тому числі КП(б)У) центру й відтак зосередження всієї повноти влади в руках політбюро ЦК на чолі з В. Леніним. Однак всередині партії існували різні групи з власного позицією стосовно процесів, що відбувалися у РКП(б) та суспільстві. Зокрема, група «демократичного централізму» (децисти) під керівництвом Т. Сапронова виступила проти воєнних методів керівництва господарським життям і самою партією. Вплив децистів особливо відчувався у КП(б)У. З метою ліквідації опозиції в партії у березні 1920 р. ЦК РКП(б) розпустив ЦК КП(б)У. В Україну було відряджено близько 1 тис. відповідальних партійних працівників, які провели перереєстрацію (так звану чистку) всього складу партійної організації українських більшовиків. Керувало чисткою тимчасове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором. Наприкінці 1920 р. конференція «оновленої» КП(б)У беззастережно прийняла рішення, продиктовані центром.

Головним опонентом більшовиків в Україні була Українська комуністична партія (боротьбистів) - УКП(б). Вона утворилася після розколу партії соціал-демократів незалежних, коли більша їх частина об’єдналася з лівими українськими есерами. Маючи комуністичну програму соціально-економічних перетворень, боротьбисти заперечували цілковите підпорядкування України центральному керівництву. Верхівка УКП(б), не наважуючись на збройну конфронтацію з більшовиками, змушена була укласти угоду про спільні дії на умовах КП(б)У. Завдяки розробленому Леніним плану - запровадженню спільних списків на виборах до рад - члени УКП(б) ввійшли в індивідуальному порядку до складу КП(б)У. У березні 1920 р. ЦК УКП(б) прийняв рішення про самоліквідацію.

Услід за боротьбистами КП(б)У поглинула борьбистську партію. Останньою легальною опозицією з комуністичною програмою була Українська комуністична партія (укапісти) - УКП, що проіснувала до 1925 р. Основу її становила менша частина представників соціал-демократів незалежних після їх розколу. Укапісти вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. Але ця партія, яка мала кілька сотень членів та була відірвана від села, не могла реально впливати на політичне життя в суспільстві. Отже, вже в 1920 р. в Україні в цілому утвердилася однопартійна система. Її уособлювала КП(б)У, яка була не самостійною партією, а філією РКП(б) зі статутними правами на рівні обласної організації. Тому вона не могла відображати інтереси всіх трудящих України.

Документи і матеріали

«...Вважається, що Українська Соціалістична Радянська Республіка є самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. В дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все, що можна, зцентралізовано, особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси - все це залізними дротами прикуте до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погоджені з українськими умовами, але які силою "залізної дисципліни” мусять бути бюрократично виконаними», - писав В. Винниченко.

З публічного листа В. Винниченка «Революція в небезпеці» // Українська суспільно-політична думка в XX столітті: Документи і матеріали. - Мюнхен, 1983. - Т. 1. - С. 466-468.

Запитання і завдання

1. Використовуючи мапу на с. 121, розкажіть про наступ білогвардійців в Україні.

2. Розкажіть про Перший зимовий похід армій УНР. Які він мав наслідки?

3. Н. Махно. Що вам відомо про життя і діяльність цієї історичної постаті? Якими були його політичні погляди?

4. Схарактеризуйте денікінський режим в Україні. Як денікінці ставилися до української державності?

5. «Масовий опір селянства реставрації поміщицьких порядків улітку 1919 р. переріс у партизансько-повстанський рух. Стихійні виступи селян очолили різні політичні сили, але найвпливовішими виявилися більшовики». Як ви вважаєте, чому? Відповідь аргументуйте. Спрогнозуйте, як таке співвідношення сил вплине на подальший розвиток політичної ситуації в Україні.

6. Що проголошувалося в резолюції «Про радянську владу в Україні» (грудень 1919 р.)?

7. Проаналізуйте процес формування однопартійної системи в Україні.

8. Державне будівництво на комуністичних засадах в Україні. Схарактеризуйте головні ознаки цього процесу.

9. «1920 р. «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої характерні ознаки, а й набув системної довершеності». Чи поділяєте ви цю думку? Випадковим чи закономірним було це явище для українських земель? Висловіть і обґрунтуйте свою оцінку політики «воєнного комунізму».

скачать dle 11.0фильмы бесплатно