§ 26. Політика коренізації в УСРР: ставлення влади і населення.

• Виникнення якої держави було задеклароване у 1922 р.?

• Яку мету переслідували більшовики, змінюючи економічний курс?

• Як вплинула на життя людей нова економічна політика?

1. Причини впровадження коренізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів 1920-х рр. в Україні стала політика коренізації, яку проголосив у 1923 р. XII з’їзд РКП(б). Її впровадження зумовлювали низка зовнішніх і внутрішніх причин. Основний зовнішній фактор — формування серед міжнародної спільноти привабливого іміджу СРСР як держави, що забезпечила гармонійний розвиток більшовицьких республік. Суттєвішими виявилися внутрішні чинники. Насамперед необхідно було зміцнити позиції ВКП(б) у суспільстві. Комуністична партія і надалі залишалася нечисленною, переважно російською та міською організацією, що невпевнено почувалася серед селянства і неросійських народів, котрі хитались у своїх настроях, не знаючи, яку владу підтримувати. Тому нагальною стала потреба досягнення компромісу із селянством — переважаючою соціальною верствою у національних республіках, і національною інтелігенцією, лібералізувавши національні відносини.

Не останню роль відігравало намагання більшовицької влади очолити і контролювати процес національного відродження та прагнення розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партії і до управління республікою представників неросійських народів. Тогочасна статистика свідчила не на користь більшовиків. Зокрема, в 1920 р. у КП(б)У українців було 19%, тим часом вони становили 80% населення УСРР. Лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею тільки 2%. Влада прагнула також зміцнити СРСР, розширивши права республік. Таку поступку розглядали як тимчасову компенсацію їм за втрачений державний суверенітет.

Рішення з’їзду передбачали посилення уваги до підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності насамперед у партійний апарат та державні органи; впровадження навчання, організацію культурно-освітніх закладів, видання книг, газет, журналів мовами корінних національностей; вивчення в управлінських структурах мови і культурних традицій місцевого населення. В Україні ця політика називалася українізацією.

1. Коли XII з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації?

2. Назвіть причини впровадження політики коренізації.

3. Що передбачала українізація?

2. Ставлення влади і населення до українізації.

Перш ніж братися за українізацію, належало провести зміну в партійному керівництві, яке складалося з присланих із Москви більшовицьких урядовців. Вони не виявляли великого розуміння необхідності українізації і ще менше були схильні її втілювати. До того ж багато з них стверджували свою зверхність над «місцевими». Так, один із найвищих чиновників КП(б)У росіянин Дмитро Лебідь навіть не намагався приховувати ворожість до української мови, обґрунтувавши тезу про «боротьбу двох культур» — передової російської, пов’язаної з робітниками і містом, і відсталої української селянської. За його логікою, в цьому протистоянні рано чи пізно переможе російська культура. Отже, завдання комуністів — підтримати такий «природний процес». Хоча ці ідеї мали багато прихильників у Москві, центр вважав їх передчасними. Тому Д. Лебедя і ще кількох чиновників неукраїнців відкликали з республіки. На їхні місця призначили лояльних і дисциплінованих представників московського центру, зокрема Лазаря Кагановича, котрий очолив ЦК КП(б)У і готовий був проводити лінію партії на українізацію. Водночас у керівництві різними партійними та державними структурами збільшилося представництво українців, які щиро зичили успіху українізації. До них належали такі діячі, як Олександр Шумський, Микола Скрипник, Григорій Гринько.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, особливо серед партійців і урядовців. Відтак партійні та державні службовці у 1923 р. отримали вказівку пройти спеціально організовані курси з української мови. Тим, кому не вдалося їх успішно закінчити, загрожувало звільнення. У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою у листуванні й публікаціях, а згодом українська мова була впроваджена у діловодство партійних структур. Українізація охопила усі сторони життя УСРР, її позитивно сприймало населення. Збереження в середовищі українців рідної мови пояснювалося тим, що українська мова краще, ніж будь-яка інша, давала змогу здобути освіту, брати корисну інформацію з газет і журналів, спілкуватись із чиновниками та виконувати професійні обов’язки. Завдяки політиці українізації українська мова перестала бути романтичною й малозрозумілою ідеєю нечисленної групи інтелігенції чи ознакою відсталого селянства. Натомість вона перетворилася на основний засіб спілкування і самовираження українців.

У 1920-ті рр. на світосприйняття більшості українців продовжувала впливати церква. Намагаючись послабити Російську Православну Церкву, держава терпимо ставилася до інших релігій і цим скористалася українська інтелігенція, яка мріяла про створення національної церкви. У 1921 р. на Першому Всеукраїнському Соборі у Києві було ухвалено утворити Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ). Митрополитом обрано Василя Литовського. Прийнятим рішенням завершився тривалий процес формування української незалежної православної церкви, розпочатий ще за доби Української Центральної Ради.

Плакат «Українізація»

1. Які зміни відбулися в керівництві УСРР у зв’язку із впровадженням політики українізації?

2. Якого статусу набувала українська мова під час процесу коренізації?

3. Коли було ухвалено рішення про утворення УАПЦ? Хто став її митрополитом?

Василь Липківський (1864-1937)

Народився в с. Попудні на Київщині.

Освіта: Київська духовна академія.

Настоятель собору в м. Липовець Київської губернії та Покровської церкви Києва у передмісті Солом’янка, опікун церковних шкіл у тому ж повіті. Директор Київської церковно-вчительської школи. Виступав проти свавілля вищого духовенства та безправності церковних громад. Із 1917 р. — лідер церковно-визвольного руху за утворення УАПЦ.

22 травня 1919 р. відслужив першу літургію українською мовою у Військово-Микільському соборі. Ініціатор скликання першого Всеукраїнського Церковного Собору в Софії Київській. Митрополит УАПЦ у 1921-1927 рр. Провів церковні реформи: впровадження богослужінь українською мовою, розширення прав парафіян у церковних громадах, відродження національних традицій у церковному житті. В 1927 р. за результатами сфабрикованого «Другого собору УАПЦ» «звільнений від тягаря митрополичого служіння». Упродовж десяти років проживав у злиднях і забутті в передмісті Києва. Та, нескорений духом, продовжував працювати, писав «Історію української церкви», перекладав церковні книги українською мовою. 27 листопада 1937 р. розстріляний за вироком НКВС.

«Єдиний спосіб відновити в нашім народі силу свого рідного вільного життя, любов до своєї отчизни України — це згадати своїх предків, увійти з ними в духовне єднання, раз назавжди твердо і якісно зрозуміти, «чиї ми діти».

3. Результати українізації.

Політика українізації сприяла піднесенню української культури, розвитку національних мов і культури численних етнічних груп, які населяли Україну. У діловодстві, освіті, культурі національних районів можна було використовувати національну мову. До кінця 1920-х рр. помітним стало відродження єврейської культури мовою ідиш (в Україні на той час проживало 1,6 млн євреїв), а також культури кримських татар (але не забуваймо, що Крим тоді не належав до УСРР). Крім того, ця політика давала більшовицькому керівництву змогу контролювати процес національного відродження.

Українізація виявилася привабливою для націонал-комуністів, які прагнули поглиблювати національний рух під своїм контролем. Зросла чисельність українців у партійному і державному апараті — з 25% у 1923 р. до 52-54% у 1926-1927 рр. Серед рядових членів КП(б)У також переважали українці. Натомість у керівних структурах партії представництво корінного етносу не перевищувало чверті. Зі санкції московського центру КП(б)У очолювали не українці: німець Еммануїл Квірінг, єврей

Лазар Каганович, поляк Станіслав Косіор. Українізація розглядалася ними як вимушений крок і тимчасова поступка заради зміцнення комуністичної влади на місцях. Досягнувши цього, партійне керівництво із другої половини 1920-х рр. розпочало зводити нанівець досягнення українізації, і на початку 1930-х рр. її припинили. Коренізація виявилася результатом не лише зусиль більшовицької партії, а була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1921 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики «українізації», то велика армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях.

1. Визначте результати українізації в містах.

2. Як політика українізації впливала на життя етнічних меншин?

3. Що мало на меті московське керівництво, впроваджуючи коренізацію?

Національний склад членів і кандидатів у члени КП(б)У

1. Який процес відображає діаграма? Про що він свідчив?

Коли в Україні на Всеукраїнському православному церковному соборі було підтверджено автокефалію Української Православної Церкви, а митрополитом обрано Василя Липківського, ...

у Великій Британії вперше застосували дорожнє маркування — пішохідну зебру.

Фільм «Українізація»: https://www.youtube.com/watch?v=41j0Wcoeyv0

Фільм «Політика українізації та коренізації 1920-1930 років. Пишемо історію»: https://www.youtube.com/watch?v=LjtDSc3tdp8

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 1921 р. — ухвалено рішення про утворення УАПЦ;

- 1923 р. — XII з’ їзд РКП(б) проголосив політику коренізації.

2. Поясніть значення понять: коренізація, українізація, УАПЦ.

3. Напишіть есей «Василь Липківський — апостол релігійно-національного відродження».

4. Заповніть таблицю «Процес українізації в УСРР»:

скачать dle 11.0фильмы бесплатно