1. Денікінський режим в Україні

Незважаючи на публічні декларації, політичні дії білогвардійців в Україні отримали справедливу назву «білий терор». Наступ білих супроводжувався єврейськими погромами, число яких сягнуло 400. Прихід денікінців — масовими арештами та стратами, розправами контррозвідки. В Одесі без суду й слідства було знищено 3 тис. осіб, у Києві за два тижні ув’язнено 1700 осіб — прихильників лівих сил.

Денікінський режим характеризувався й відвертими проявами українофобії. Усі українські школи та культурні заклади вважалися політично ворожими. Український національний рух трактувався як німецька інтрига, спрямована проти єдності Росії. Українську мову дозволяли лише в приватних навчальних закладах. Солдати й чорносотенці нищили портрети, трощили пам’ятники й погруддя Т. Шевченка. Українські вивіски всюди замінювали на російські. Закривали українські газети й часописи, з бібліотек і книгарень вилучали українські книжки. Закривали всі українські інституції: від хат-читалень «Просвіти» до Української академії наук. А. Денікін намагався знищити будь-які прояви української державності, генерал відкинув навіть ідею автономії України. «Малоросію» (уживалася лише така назва) було розчленовано на три області: Харківську, Київську та Новоросійську, які очолили генерали з надзвичайними повноваженнями.

2. Повстанський рух проти збройних сил півдня Росії

До боротьби проти денікінського режиму українців спонукали як відверта антиукраїнська політика, так і відновлення поміщицького землеволодіння. Найширше антиденікінський повстанський рух розгорівся в східних і південних губерніях України. Тут цілі повіти звільнялися від білогвардійців, окремі проголошували партизанські республіки, наприклад Баштанську, Висунську. У боях проти білогвардійців загинув отаман Зелений. Визначну роль у боротьбі з Денікіним відіграла Революційна повстанська армія Н. Махна.

Отримавши від Директорії допомогу зброєю та боєприпасами, армія Н. Махна. 27 вересня 1919 р. поблизу с. Перегонівки (під Уманню), на Правобережжі, розгромила два денікінські корпуси й повернула на рідну Катеринославщину. Армія Н. Махна перерізала комунікації між тилом та авангардом Білої армії, яка розгортала наступ на Москву, узяла Олександрівськ, Гуляйполе, Бердянськ, де знаходилися стратегічні запаси боєприпасів, надані Антантою, здобула Маріуполь і розгорнула наступ на Таганрог — ставку генерала А. Денікіна.

На звільнених територіях Н. Махно встановлював «вільний радянський лад», заснований на самоврядуванні трудящих, а не на виконанні розпоряджень більшовиків. Однак саме дії Н. Махна суттєво допомогли Червоній армії в зупиненні А. Денікіна під Тулою та проведенні успішного контрнаступу.

Протягом листопада 1919 р. — січня 1920 р. терени України перетворилися на арену боротьби російських червоних і білих сил. До середини лютого 1920 р. Червона армія окупувала майже всю УHP, за винятком Волині й частини Поділля, де господарювали поляки. Залишки Білої армії відступили в Крим.

3. Відновлення більшовицького режиму

При третій спробі окупації України російські комуністи вирішили зважити на попередні невдачі та врахувати умови й традиції визвольної боротьби України. Комуністи заявили, що визнають самостійність України. Щоб продемонструвати це, в УСРР було створено вищий надзвичайний орган влади Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), а до його складу, окрім трьох російських комуністів, уключили і двох представників лівих українських партій. Більшовики пообіцяли «усіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод для вільного розвитку української мови та культури». Вони визнали, що навесні-влітку 1919 р. їхня економічна політика була відвертою війною із селом, пообіцяли зменшити розміри продрозкладки, захищати інтереси не лише бідноти, а й «середняків».

Наступні події засвідчили, що ці обіцянки давали лише заради ослаблення народного опору й забезпечення успіху остаточної окупації України. На практиці ж більшовики відразу відновили червоний терор, антиконституційні навіть стосовно радянської конституції ревкоми й комнезами, а коли в травні їх усе-таки ліквідували, то надали наркоматові внутрішніх справ необмежені повноваження проводити «чистки» рад, усуваючи з них т. зв. «контрреволюціонерів».

Історичне джерело

На обіцянки більшовиків мало не піддався В. Винниченко. Йому пропонували найрізноманітніші посади, проте, побачивши радянську реальність, і він виїхав до Відня, оцінивши радянсько-комуністичний режим так: РКП(б) це — «велика, сліпа машина, якою керує невелика група людей», «Тут усе мілітаризовано й централізовано. Уважається, на Україні революцією керує незалежно... КП(б)У. Насправді... це тільки обласна організація РКП. Більшість відповідальних керівних партійних діячів цієї організації прислано й призначено з центру», «Декларативно й офіціально існує Уряд УСРР. Однак він не є виборним... а призначеним політбюро ЦК РКП. Це бюрократичний апарат московського центру, який мусить виконувати дані йому директиви в дусі загального принципу найстрогішого централізму».