§ 7. Українська революція: від автономії до незалежності

1. Причини та рушійні сили Української революції

Українська революція 1917—1921 рр. була частиною великих суспільних і геополітичних змін у Центрально-Східній Європі. Зміни визрівали з дев’ятнадцятого століття, а Перша світова прискорила їх і зробила незворотними. Український рух у переддень війни не був повністю готовий до створення самостійної держави, проте в цьому напрямі було вже багато зроблено. Незалежницька течія міцніла. Оптимізму додавало зростання інтересу до України серед європейських політиків. Дії імперій щодо українського руху під час війни стали для його лідерів уроками, з яких вони мусили зробити висновки.

В Українській революції найважливішими чинниками, які тісно перепліталися, був соціальний та національний. Важливо мати на увазі, що селянство, яке страждало від малоземелля, було переважно українським, тоді як землевласники - представниками інших національностей. Українське міщанство й дрібне купецтво теж посідало нижчі щаблі на соціальній драбині. Представників влади, вищі верстви суспільства і навіть інтелектуалів звинувачували не тільки в заможності, а й у невмінні знайти вихід із затяжної кризи. Так воєнні й революційні потрясіння актуалізували національне питання, що спиралося на національне відродження XIX ст. Хтось уважав, що національне визволення стане передумовою для розв’язання й соціальних питань, а хтось - навпаки.

Демонтаж пам’ятника П. Столипіну в Києві. Березень 1917 р.

Погляд сучасника

Ми одразу, без вагання, без торгування повірили в Революцію. І так само без вагання, щиросердно, рішуче відкинули, одшпурнули від себе дореволюційні настрої, наміри, сподівання, розрахунки. Це все стало одразу непотрібним...

За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цієї колишньої в’язниці стали близькими, своїми.

Ми стали частиною, - орґаничною, активною, живою, охочою частиною - єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлювання себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий широкий, демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, орґанізацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, яку Новій Росії?

Винниченко В. Відродження нації. Київ-Відень. 1920. Ч. 1. С. 42-43.

Важливим мотивом для багатьох учасників революції було прагнення змінити власне життя, країну, світ на краще. І якщо в мирний час ці прагнення залишалися в колі розмов, ідей і програм, то війна зробила багатьох більш рішучими. Деякі історики кажуть про «відлуння Лютневої революції» в Україні, маючи на увазі, що українці лише реагували на те, що відбувалося в Петрограді. Так чи інакше, падіння монархії в Росії підштовхнуло Українську революцію до творення власного сценарію.

Запитання і завдання

1. Визначте зовнішні та внутрішні причини Української революції 1917-1921 рр.

2. Використовуючи свідчення В. Винниченка, поясніть причини підтримки українськими діячами Лютневої революції в Росії.

2. Українська Центральна Рада і Генеральний секретаріат. Михайло Грушевський і Володимир Винниченко

Хоча на території України не бракувало загальноросійських політичних сил, уже в перші дні революції, які принесли свободу слова й зібрань, активізувалися українські громади, що досі перебували на напівлегальному становищі, пройшли масові акції на підтримку революції. Одними з перших національні вимоги висунули українці Петрограда й Москви, які закликали перетворити Росію на федерацію. На підтримку цих вимог у березні 1917 р. в Петрограді відбулася 30-тисячна українська демонстрація. Голові Тимчасового уряду вручено меморіал з вимогами ввести українську мову в адміністрації, освіті й судочинстві. Уряд не поспішав гарантувати національні права. В Україні було ліквідовано царську адміністрацію, натомість призначено губернських і повітових комісарів Тимчасового уряду. Такі популярні тоді поняття, як «революція», «народ», «свобода», «демократія», у Петрограді й Києві розуміли по-різному.

Готовність Тимчасового уряду вести переговори з Польщею й Фінляндією та мовчання про українців непокоїли діячів національного руху. Центром Української революції став Київ. Діячі, які об’єднувалися навколо Товариства українських поступовців (ТУП), збирались у приміщенні клубу «Родина» (вул. Володимирська, 42). З ініціативи ТУПу було скликано нараду представників українських організацій, за результатами якої 4 березня 1917 р. оголошено про створення Української Центральної Ради. Її головою заочно обрали М. Грушевського, якого називали «некоронованим королем України». 14 березня він приїхав до Києва з Москви, де відбував заслання. Політична платформа Центральної Ради формувалась у вирі драматичних подій. У відозві «До українського народу» від 9 березня 1917 р. Центральна Рада наголошувала, що вперше українці вирішуватимуть про своє життя, закликала чекати Всеросійських установчих зборів, не брати участі в вуличних безладах, але водночас вимагала від Тимчасового уряду дотримання національних прав.

Важливим етапом у формуванні Центральної Ради став Всеукраїнський національний конгрес 6—8 квітня в Києві. Відправити на нього представників могли всі українські організації, які визнавали національно-територіальну автономію України, а також села, міста й повіти. Підготовка конгресу підштовхнула українські політичні сили до чіткішого оформлення: ТУП реорганізовано в Союз автономістів-федералістів, утворено Українську партію соціалістів-революціонерів, відновили діяльність Українська соціал-демократична робітнича та Українська радикально-демократична партії.

Генеральний секретаріат. Сидять (зліва направо): Микола Садовський, Іван Стешенко, Володимир Винниченко, Сергій Ефремов, Симон Петлюра. Стоять: Павло Христюк, Микола Стасюк, Борис Мартос. 1917 р.

Особа в історії

Михайло Грушевський у родинному колі

Михайло Грушевський (1866-1934) - український історик та державний діяч. Народився в Холмі. Дитинство провів на Кавказі, де батько працював директором народних шкіл, закінчив Тифліську гімназію. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, був учнем В. Антоновича.

У 1894-1914 рр. - професор Львівського університету, де викладав історію України. Був головою НТШ, редактором «Записок НТШ». У Львові одружився з учителькою Марією Вояківською. Від революції 1905 р. брав участь у політичному житті українців Російської імперії, виступав за автономію України у федеративній Росії. З початком Першої світової війни заарештований російською владою за звинуваченням в австрофільстві. Після кількох місяців ув’язнення в Києві висланий до Симбірська, згодом - до Казані. У 1917-1918 рр. - голова Української Центральної Ради. У 1919 р. емігрував, але в 1924 р. повернувся до радянської України. Працював у Києві, був академіком ВУАН, професором історії в Київському університеті. Однак під час сталінських репресій створені ним наукові інституції було розгромлено, а більшість учнів заарештовано. У 1931 р. переїхав до Москви. Помер у Кисловодську за обставин, які дають підстави припускати зумисне вбивство. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Донька Катерина була етнографом, репресована в 1939 р. за звинуваченням у антирадянській діяльності, померла в 1943 р. в мордовському таборі Темлаг.

На Всеукраїнський національний конгрес, який преса назвала «національним паломництвом», прибуло близько тисячі делегатів, зокрема з Галичини, Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петрограда. Конгрес делегував до Центральної Ради 118 осіб, головою знову було обрано М. Грушевського, заступниками - В. Винниченка і С. Єфремова. Склад Центральної Ради мали доповнити вибори в округах. У підсумку він становив близько 800 осіб. Вищим органом були загальні збори, які мали скликати раз на місяць (усього відбулося дев’ять). Поточну роботу виконувала Мала рада, яка й ухвалила більшість рішень. Кількість членів Малої Ради на початку 1918 р. становила 82 особи. 15 червня 1917 р. утворено уряд - Генеральний секретаріат, який очолив В. Винниченко.

Центральна Рада провела підготовку до Установчих зборів, запланованих на січень 1918 р. Однак через війну вибори відбулися лише в деяких округах, а Установчі збори не було скликано. Хоча на літо 1917 р. Центральна Рада була найвпливовішим центром влади в Україні, завершити її легітимізацію через загальні вибори не вдалося. Українська влада формувалася від основ й не могла спертися на дореволюційні структури, однак спогади її творців свідчать про атмосферу національного піднесення. Винниченко стверджував, що Центральна Рада дала унікальний приклад перетворення моральної влади на державно-політичну, справжнє народоправство. Грушевський згадував цей час як найкращий у житті, коли він, незважаючи на працю й відповідальність, відчував себе щасливим.

Особа в історії

Володимир Винниченко. 1910-ті роки

Портрет дружини Розалїі. Худ. В. Винниченко. 1929 р.

Володимир Винниченко (1880-1951) - український письменник та державний діяч. Народився в с. Веселий Кут біля Єлисаветграда (нині - м. Кропивницький) у селянській родині. Закінчив Єлисаветградську гімназію, навчався на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. Один із засновників РУП, згодом - УСДРП.

Виключений з університету за політичну діяльність. Деякий час перебував на нелегальному становищі, жив в еміграції. Здобув славу письменника європейського рівня, майстра соціальної й морально-психологічної драми, був художником. Дружина Розалія Лівшиць закінчила медичний факультет Паризького університету, допомагала чоловікові в громадській і літературній праці. У 1917-1919 рр. - заступник голови Української Центральної Ради, голова Генерального секретаріату, голова Директорії УНР. Не погодився з орієнтацією на Антанту і в 1919 р. емігрував до Відня, де створив закордонну групу Української комуністичної партії. Намагався співпрацювати з радянською владою, але невдало. Автор спогадів «Відродження нації». З кінця 1920-х років жив у Франції. Після протесту проти Голодомору його творчість у СРСР заборонено. Під час окупації Франції нацистською Німеччиною ув’язнений у концтаборі. Похований у м. Мужен.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте причини й обставини утворення Української Центральної Ради. Поясніть вислів В. Винниченка про Центральну Раду як «моральну владу».

2. Використовуючи біографії М. Грушевського і В. Винниченка, поміркуйте, чому саме ці діячі стали на чолі Української революції.

3. Універсали Центральної Ради: від автономії до самостійності

Найважливішими документами Центральної Ради є чотири універсали. Слово універсал походить від латинського universalis й означає акт, який доводить до загального відома рішення влади. Універсали видавали козацькі гетьмани, тож обрання такої назви підкреслювало історичну традицію. Спочатку основною вимогою Центральної Ради була автономія України у складі демократичної федеративної Росії. Це гасло сформульовано ще під час революції 1905 р. Багатьом українським діячам здавалося, що воно найкраще відповідало можливостям національного руху.

Національні вимоги українців не підтримали ні російська влада, ні суспільство через закорінене в російській свідомості розуміння українського народу як малоросів, частини загальноруського простору. Аргументом для відмови в автономії України було те, що під час війни домагатися змін не на часі. Тимчасовий уряд бачив в українцях внутрішнього ворога, який розхитує державу. 1 червня 1917 р. він відкинув вимогу автономії України, представлену делегацією на чолі з В. Винниченком, мовляв, Центральна Рада не є повноважна без загальних виборів. Критикували національні вимоги українців і колишні союзники - кадети, а в Києві - російські націоналісти, рупором яких була газета «Киевлянин». Вони стверджували, що Київ залишиться «матір’ю руських міст».

Така позиція Тимчасового уряду зачіпала національні почуття українців. Відповіддю став Перший Універсал, який було ухвалено 10 червня 1917 р. У ньому Центральна Рада брала відповідальність за все, що відбувалося на території України, і проголошувала українську автономію у складі Росії. Головним органом законодавчої влади в Україні мали стати Всенародні українські збори, обрані на підставі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права. Громадян України закликали до праці над розбудовою автономії, сплати податку на її потреби, «народи неукраїнські» - до співучасті. Висловлено надію, що Всеросійські установчі збори затвердять ухвалені в Україні закони. Перший Універсал в Україні було сприйнято з ентузіазмом. Грушевський згадував, як після проголошення Універсалу учасники зібрання на Софійській площі несли його на руках.

Історичний документ

Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі...

Твої, народе, виборні люди заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ українській на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще за нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі...

Народе Український! Перед твоїм вибраним органом - Українською Центральною Радою стоїть велика і висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.

Треба сил до того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці...

Народе Український! В твоїх руках твоя доля. В сей трудний час всесвітнього безладдя й розпаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти, народ робітників, народ хліборобів, можеш гордо і достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним.

Конституційні акти України 1917-1920. Київ, 1992. С. 58-60 (З Першого Універсалу Української Центральної Ради. 10 червня 1917 р.).

Тимчасовий уряд не визнав Першого Універсалу й навіть розглядав можливість застосувати проти Центральної Ради силу. Однак курс на компроміс таки переважив. До Києва прибула делегація Тимчасового уряду, наслідком чого стало видання 3 липня 1917 р. Другого Універсалу. У ньому відзначалася готовність Тимчасового уряду визнати право народів на самовизначення, але остаточне рішення мали ухвалити Всеросійські установчі збори. До їх скликання не можна було проголошувати автономію, а лише готувати відповідні законопроекти. Центральна Рада зобов’язувалася поповнитися представниками національних меншин і заново сформувати Генеральний секретаріат, який мав затвердити Тимчасовий уряд. Українська влада обіцяла не підривати боєздатності армії, водночас Універсал декларував намір сформувати підрозділи з українців під контролем Тимчасового уряду.

Як будь-який компроміс, Другий Універсал не влаштовував нікого. Для Центральної Ради він став кроком назад, а прихильники загальноруської єдності розкритикували Тимчасовий уряд за поступки. Замість схвалити «Статут вищого управління України» Тимчасовий уряд 4 серпня 1917 р. видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату Тимчасового уряду», у якій обмежив його повноваження територією Київської, Волинської, Подільської, Полтавської й частиною Чернігівської губерній і скасував секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів. І хоча Центральна Рада обурилася цими діями, усе ж рішучих кроків тоді не зробила.

До осені 1917 р. Центральна Рада дотримувалася ролі союзника Тимчасового уряду, який втрачав позиції. З розвалом державного управління в Росії наростала криза й на території України. Безлад посилювали маси мобілізованих солдатів, які в пошуках засобів до існування нерідко вдавалися до погромів. Захоплені революційною стихією представники різних верств населення вимагали вирішення важливих питань, насамперед земельного. Діячі Центральної Ради повернулися до ідеї скликати Українські установчі збори без огляду на ситуацію в Росії.

Тим часом у Петрограді відбувся Жовтневий переворот. Відносини між Центральною Радою й більшовицьким урядом спочатку характеризувала невизначеність: більшовики не мали сил для захоплення влади в Києві. Зрештою, їхні лідери декларували право народів на самовизначення. І хоча на київських вулицях наприкінці жовтня 1917 р. спалахували збройні сутички, зокрема між військами, підконтрольними більшовикам і Тимчасовому уряду, все ж вони не змогли дестабілізувати життя міста, у якому найвпливовішим осередком влади залишалася Центральна Рада. Зі страху перед більшовиками її підтримували й деякі сили, які раніше були на боці Тимчасового уряду.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада видала Третій Універсал. У зв’язку з падінням Тимчасового уряду в ньому проголошувалося:

«Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних та вільних народів». Територію УНР визначено як «землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму)», як питання для переговорів названо частини Курщини, Холмщини, Вороніжчини. Сільськогосподарські угіддя передано у «власність трудового народу», встановлено 8-годинний робочий день, скасовано смертну кару. На 9 січня 1918 р. призначено Українські установчі збори, а доти влада в Україні мала належати Центральній Раді. Національним меншинам гарантовано національно-персональну автономію.

Українська делегація на чолі з В. Винниченком в очікуванні на затвердження Тимчасовим урядом «Статуту вищого управління Україною». Шарж І. Бурулі (І. Бурячка) з гумористичного журналу «Ґедз». 1917 р.

Трохи зміцнівши при владі, більшовики почали усувати конкурентів. Боротьбу проти Центральної Ради вони вели під гаслом подолання «українського буржуазного націоналізму». Від 6 грудня 1917 р. Україна й більшовицька Росія перебували у стані війни. В умовах більшовицького наступу на Київ 9 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Четвертий Універсал. У ньому більшовицький уряд звинувачено в розв’язанні «братовбивчої» війни між українським і російським народами. Тому «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу». Уряду - Раді народних міністрів - доручено завершити переговори про мир із Центральними державами, а громадян України закликано «не жаліючи життя» захищати Республіку. Після підписання миру військові частини мали бути замінені народною міліцією. Універсал передбачав заходи щодо стабілізації економіки, підтверджував демократичні свободи й намір скликати Установчі збори, які мали вирішити питання федеративного зв’язку з іншими народами Росії. Проголошення омріяної незалежності в умовах наступу більшовицьких військ супроводжувалося не так радісними, як тривожними відчуттями.

Погляд сучасника

Магічне слово «універсал», несподівано винесене на поверхню демократичного, селянського, соціалістичного, давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Се слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перетопленої і очищеної в огні нового революційного руху, відкликалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових, кращих формах. Се була та містика, яка проноситься так часто в великих революційних рухах. Гасло, яке говорило кожному своє, не укладалося в ніяку формулу, вихоплювалося з усього прецизування і будило несказану емоцію в підсвідомих покладах життя. У-ні-версал!.. Воно вело в незнану далечінь нових національних досягнень, іще не явлених розумові, і тому мало таку чарівну силу.

Грушевський М. Спомини // Київ: щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний журнал. 1989. № 9. С. 143.

Погляд історика

Формально Третім Універсалом була проголошена федерація України з Росією. Україна приступала до цієї федерації як Українська Народна Республіка. Але з якою Росією? Того уряду, який тепер фактично запанував у Росії, уряду Народних комісарів, Центральна Рада не хотіла визнавати. Отже, Україна брала на себе почин і завдання створити всеросійську федерацію з таким урядом, який би визнали всі члени цієї федерації. Це було явно непосильне й непотрібне для України завдання. Логіка подій казала, що Україні треба було зовсім відділитися від Росії, стати самостійною й незалежною державою; вона мусила визнати уряд Народних комісарів як уряд Росії, на умові обопільного визнання (більшовики тоді самі раз у раз підкреслювали, що визнають за кожною нацією право на самовизначення до відділення включно) і - дати всеросійським справам спокій. Україна мала перед собою такі колосальні завдання внутрішньої організації, що ганятись за створенням всеросійської федерації, наражаючи себе на ворогування вже існуючого фактично нового російського уряду, - це було нездійсниме в тодішніх умовах завдання.

Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Київ. 2002. Т. 1: Доба Центральної Ради. С. 143.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте основні положення універсалів Української Центральної Ради. Схарактеризуйте історичне значення цих документів.

2. Поясніть причини автономістської програми Центральної Ради та, спираючись на думку Д. Дорошенка, поміркуйте про її доцільність.

4. Боротьба політичних сил за вплив на населення

Революція змусила політичні сили вдатися до масової політики. Це явище було новим для Наддніпрянщини, адже російська монархічна влада обмежувала політичні свободи й жорстко контролювала громадську активність. Опозиційні сили діяли нелегально чи напівлегально, а умови воєнного часу дощенту зруйнували паростки активності. Невдоволення через спричинені війною труднощі виливалося в масові протести, що й призвело до революції. Однак падіння старого режиму ще не означало народження нового. Після повалення самодержавства під час Лютневої революції питання про те, хто скористається її результатами, деякий час було відкритим.

Завданнями нових лідерів стали: опанувати революційну стихію, зупинити її руйнівний характер і перевести енергію мас у русло державотворення. Масова підтримка була вкрай потрібного Центральній Раді, адже на владу в Україні претендували й інші сили. У пошуках підтримки Рада апелювала насамперед до національних почуттів. Історики пояснюють феномен революції вибухом почуттів національної гідності. Про підтримку Української революції свідчила національна маніфестація 19 березня 1917 р. в Києві, яка перевершила найсміливіші очікування: на вулиці вийшло близько 100 тис. осіб. Демонстранти, тримаючи синьо-жовті прапори, портрети Шевченка, інші національні символи, пройшли центральними вулицями української столиці до Софійської площі.

Про дії української влади інформували газети «Вісті з Української Центральної Ради» і «Нова Рада». Щодня Рада отримувала привітання з різних місцевостей, з яких випливало, що український рух міцнів. Відновлювали діяльність «Просвіти», відкривалися українські школи, відбувалася українізація війська. Підтримку Центральній Раді забезпечували й всеукраїнські селянські, військові та робітничі з’їзди. Однак лише національного пориву було не досить для перемоги революції. Доволі швидко в роботі Ради намітилися тривожні тенденції, які С. Петлюра визначав як «демонстрацію національних емоцій».

Мітинг на Софійській площі в Києві. 19 березня 1917 р.

Мітинг селян в Андріївні Роменського повіту Полтавської губернії. Осінь 1917 р.

Даниною революційним настроям стала популярність соціалістичних гасел землю - селянам, заводи й фабрики - робітникам, мир, народовладдя. Найбільше представництво в Центральній Раді мали соціалісти-революціонери й соціал-демократи. Із часом соціальна програма Центральної Ради стала радикальнішою. Рада відстоювала розуміння українського народу як позбавленого вищих соціальних верств. У текстах універсалів і відозвах до українського народу зараховували «селян, робітників, солдатів, міщан, духовенство й всю українську інтелігенцію», а в Четвертому Універсалі Українську Народну Республіку було визначено як «селянсько-робітничу».

Діячі Центральної Ради вважали, що, акцентуючи на демократичності українців, можна запобігти двовладдю, вивести суспільство з основного конфлікту російської революції - між поміщиками, які підтримували монархію, і народними масами, які хотіли свободи. Однак тоді поза Центральною Радою опинялися діячі з консервативними поглядами. А деякі їхні застереження таки були слушні. Громадський діяч і поміщик Євген Чикаленко виступав проти втілення в Україні програми російських соціалістів, яка не відповідає настроям українського селянства. Проголошене Четвертим Універсалом скасування приватної власності на землю селяни сприйняли неоднозначно.

У Центральній Раді було представлено різні сили. Грушевський називав Раду «скромним українським мікрокосмом». Потреба масової політики викликала дискусії між поколіннями. Старші, представлені діячами ТУПу (науковою і творчою інтелігенцією), не були готові діяти в умовах революції. Молодші, які гуртувалося навколо Дмитра Антоновича, були сформовані між двома російськими революціями й мали радикальні настрої. Усупереч очікуванням тупівців, Грушевський прислухався до соціалістів, вважаючи, що потрібно реагувати на виклики доби. Йому вдавалося керувати Центральною Радою завдяки особистому авторитету. Однак для вирішення ключових питань державотворення, зокрема формування армії, готової захищати УНР, цього було недостатньо.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте програму Української Центральної Ради в соціальному та національному питанні. Які гасла, на вашу думку, були найбільш популярними?

2. Які питання викликали серед лідерів української революції дискусії? Поміркуйте, що дало підстави С. Петлюрі назвати діяльність Центральної Ради «демонстрацією національних емоцій». Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням?

5. Формування українського війська: здобутки і прорахунки. Перша російсько-українська війна

Питання про створення українського війська стояло перед Центральною Радою від початку. Спершу його розглядали в контексті українізації регулярних частин російської армії. Протягом війни з України на фронт було мобілізовано близько 5 млн осіб. Усі вони так чи інакше пройшли військовий вишкіл. Діячі Української революції орієнтувалися на творення національних військових частин у російській та австро-угорській арміях, насамперед на досвід легіону УСС. Помітною була участь у революційних подіях у Петрограді українських гвардійських полків. Тож потенціал українського війська в 1917 р. можна було оцінити як доволі високий.

У березні 1917 р. було створено дві громадські організації, які займалися українізацією війська: Український військовий організаційний комітет та Український військовий клуб імені Павла Полуботка. У 1917 р. відбулися три всеукраїнські військові з’їзди, учасники яких підтримали Центральну Раду та підштовхували її до рішучих дій. Перший з’їзд обрав Український генеральний військовий комітет, який після проголошення УНР перетворено на Генеральний секретаріат військових справ. Його очолив С. Петлюра. Створення українського війська викликало спротив. Тимчасовий уряд не погоджувався на українські частини і вимагав підпорядкувати українське військо центральному командуванню.

Усередині Центральної Ради також не було єдності: напружені взаємини склалися між Грушевським і лідером самостійників Миколою Міхновським. Грушевський не довіряв Міхновському через побоювання заколоту. У перші місяці революції самостійники не наполягали на незалежності, вважаючи, що Україна не витримає збройного протистояння з Росією і повинна спершу утворити армію. їхніми зусиллями було створено два українські полки: імені гетьмана Богдана Хмельницького (богданівці) й імені гетьмана Павла Полуботка (полуботківці). У липні 1917 р., протестуючи проти Другого Універсалу, полуботківці виступили на Київ під гаслом передачі влади Центральній Раді. Однак Рада дотрималася зобов’язань перед російським Тимчасовим урядом. Полуботківців, як і Міхновського, відправили на румунський фронт, де полк було розгромлено. Під тиском воєнних невдач улітку 1917 р. російське командування дозволило українізувати ряд частин, утім стежило, щоб вони розташовувалися на віддалі.

Після приходу до влади в Петрограді більшовиків російсько-український конфлікт перейшов у збройне протистояння. 4 грудня 1917 р., у день відкриття в Києві І Всеукраїнського з’їзду рад, Рада Народних Комісарів Росії надіслала Українській Центральній Раді ультиматум за підписами Леніна і Троцького, в якому вимагала протягом 48 годин підпорядкуватися більшовицькій владі, погрожуючи оголошенням війни. Центральна Рада ультиматум відкинула. На І Всеукраїнському з’їзді рад більшовики були в меншості, що відображало їх малу популярність в Україні. Учасники з’їзду не підтримали заклики більшовиків, спрямовані на повалення Центральної Ради.

Після цього більшовицькі депутати переїхали з Києва до Харкова, який контролювали червоноармійці під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка. Тут вони об’єдналися зі з’їздом Рад Донецького і Криворізького басейнів. Це зібрання проголосило себе І Всеукраїнським з’їздом рад й обрало маріонетковий уряд радянської України - Народний секретаріат. Харків став плацдармом для наступу більшовиків в Україні. Російсько-українська війна супроводжувалася популістською риторикою більшовиків, які звинувачували Центральну Раду в контрреволюції. Однак справжньою метою більшовиків було отримати контроль над українськими ресурсами.

25 грудня 1917 р. більшовики почали наступ на Київ з кількох напрямків. Центральна Рада створила Особливий комітет з оборони України, який призначив командувачем українських військ полковника Юрія Капкана. Однак регулярні війська, навіть українізовані, не мали бойового духу, виправдовувалися втомою і дотримувалися нейтралітету. Генеральний секретаріат ухвалив постанову про формування Армії УНР на засадах добровільності й оплати. Важливу роль відіграли загони Вільного козацтва, які виникали ще з весни 1917 р. у різних місцевостях України й на Кубані як територіальна самооборона (міліція). У жовтні 1917 р. на Всеукраїнському з’їзді в Чигирині отаманом обрано Павла Скоропадського, а центром Вільного козацтва стала Біла Церква.

Центральна Рада не була готова до війни. Її заходи, зокрема роззброєння пробільшовицьких частин, давали тимчасовий ефект. Ентузіазм перших місяців революції помітно спадав. 16 січня 1918 р. більшовики підняли повстання в Києві, центром якого став військовий завод «Арсенал». Протягом тижня вуличних боїв у місті загинуло понад 700 осіб. Ці події відкрили шлях до Києва більшовицьким військам, які після кількаденних обстрілів 26 січня захопили місто. Більшовики поводилися в Україні як завойовники: розстрілювали, грабували, знищували майно, а частини під командуванням Михайла Муравйова, які ввійшли в Київ, вирізнялися особливою жорстокістю.

Бій під Крутами. Худ. Л. Перфецький

Хоча Центральна Рада з військами залишила місто, у ньому кілька днів тривав червоний терор, жертвами якого стали тисячі мешканців і навіть військових російської армії, які зберігали нейтралітет. Через кілька місяців уже саме більшовицьке керівництво оголосило Муравйова ворогом народу; його розстріляли в Симбірську.

Особливе місце в історії першої російсько-української війни займає бій під Крутами 16 (29 за новим стилем*) січня 1918 р. З кінця грудня 1917 р. Центральна Рада намагалася перетворити залізничний вузол Бахмач на укріплений центр оборони Києва. Однак через брак ресурсів сюди вдалося скерувати лише кілька сотень юнкерів Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького, на допомогу яким підійшла сотня студентського куреня, що складалася з добровольців - студентів і старшокласників. Українське військо під командуванням старшини Аверкія Гончаренка зайняло оборону поблизу станції Крути. Тут воно прийняло бій з більшовицькими частинами М. Муравйова й завдало їм значних втрат. Однак сили були нерівні. Через загрозу оточення українські частини відступили до Броварів, де з’єдналися з військами С. Петлюри. Один підрозділ (27 юнаків), заблукавши в темряві, потрапив у розташування більшовиків. Полонених юнаків було страчено. Після повернення Центральної Ради в Київ їхні тіла перепоховали на Аскольдовій могилі.

Погляд сучасника

Страшно вмерти, але ще страшніше загинути марно. Того дня, коли більшовики вступили в Київ, коли здавалось, усе загинуло, прийшла до мене мати одного з понятих юнаків та впала переді мною навколішки. «Я мала одного сина, так, як сонце в небі, - сказала вона, - і він пішов проти більшовиків. Коли б я йому сказала одне слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався б зі мною, але я не сказала ні слова; - коли Україні потрібні наші діти, хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться мені, що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватися за єдиним моїм сином». Заради тих матерів, заради цих юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястись на цій могилі - віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя України можемо ми поквітувати їх жертву та зняти з них тягар марної німої смерті... Для нас могила ця лишиться навіки полум’ям віри, вона дала нам незабутнє минуле.

Старицька-Черняхівська Л. Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами. (Слово в часі похоронів героїв Крут, виголошене 19-го березня 1918 р. в Києві) // Бій під Крутами в національній пам'яті: Збірник документів і матеріалів. Київ, 2013. С. 73.

*Григоріанський календар почав діяти в УНР з 16 лютого 1918 р. Цей день стали вважати 1 березня 1918 р. Закон про це було ухвалено 12 лютого 1918 р. (за старим стилем) на засіданні Малої Ради УНР в Коростені.

Підписання Бресні-Литовського мирного договору делегацією УНР

Після захоплення більшовиками Києва бойові дії перемістилися на Поділля, а Центральна Рада переїхала до Вінниці. Ще з кінця грудня 1917 р. делегація УНР, не визнавши право Раднаркому виступати від імені всіх народів Росії, вела мирні переговори з країнами Четверного союзу. У результаті 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано Брест-Литовський мирний договір, що став першою міжнародною угодою УНР і визнанням її незалежною державою. Австро-Угорщина й Німеччина погодилися включити до УНР Холмщину й Підляшшя. Сторони відмовлялися від взаємних претензій, обмінювалися військовополоненими. За таємною угодою Австро-Угорщина зобов’язалася створити українську провінцію зі Східної Галичини й Буковини. Україна мала постачати Німеччині продовольство й промислову сировину. Німеччина й Австро-Угорщина ставали союзниками УНР і мали надати допомогу в боротьбі з більшовиками. На підставі цього договору німецько-австрійські війська почали наступ на Східному фронті, у результаті якого Центральна Рада на початку березня 1918 р. повернулася до Києва. До кінця квітня більшовицькі війська відступили з території УНР.

Історичний документ

Петроградське централістичне правительство народних комісарів по звичаю царів-самодержавців не схотіло признати права українського народу на свою власть і об’явило Українській Народній Республіці війну за те, що Центральна Рада українських робітників, селян та солдатів не схотіла слухатися приказів із Петрограда, а хоче жити й управлятись волею свого народу. Оповістивши Україні війну, петроградське самодержавне централістичне правительство нагнало на Україну юрби найманих людей, що звуться красногвардєйцями-більшовиками. Ті красногвардєйці захоплюють наші города і села, громлять мирне населення, розбивають магазини, арештовують всякого, хто їм нелюбий, грабують у селян хліб, насилують жінок, розстрілюють українців-вояків, проколюють їм очі... Правительство українських робітників, солдат і селян знає, що великоруські робітники, солдати і селяни не вороги їм, а брати, що не великоруський народ пішов війною на український народ, а пішли тільки або наймані, або одурені петроградськими самодержавними комісарами темні люди. І через це Центральна Рада постановила одправляти, незважаючи ні на що, хліб як на фронти, так і в Великоросію.

Звернення Генерального секретаріату до солдатів. 2 січня 1918 р. // Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: у 2 т. Київ, 1997. Т. 2. С. 86-87.

Запитання і завдання

1. Проаналізуйте діяльність Центральної Ради по формуванню українського війська. Як ви гадаєте, яких помилок можна було уникнути?

2. На підставі наведеного фрагмента історичного документа визначте, яким було ставлення Центральної Ради до більшовицької Росії.

6. Кримськотатарський національний рух

На Кримському півострові в переддень російської революції проживало понад 800 тис. осіб, з них кримських татар 26,8 %. У 1917 р. сформовано Татарську (пізніше - Національну) партію «Міллі Фірка», яку очолив А. Боданінський - народний учитель, етнограф і літератор. Після смерті Ісмаїла Гаспринського кримські татари вважали його своїм лідером. Програма партії передбачала демократичні реформи й перетворення Росії на федеративну державу, але автономію мали отримати не території, а нації. Кримськотатарські діячі брали участь у загальноросійському мусульманському русі. Боданінський очолив Тимчасовий кримський мусульманський революційний комітет, який провів вибори до Всекримського мусульманського з’їзду.

Учасники Першого Курултаю кримськотатарського народу. 1917 р.

Номан Челебіджихан

На з’їзді 25 березня 1917 р. обрано Кримсько-мусульманський виконавчий комітет - Мусвиконком. Його очолив Н. Челебіджихан — громадський діяч, перший муфтій (вища духовна особа) мусульман Криму, Литви, Польщі та Білорусі, правник і письменник, автор слів кримськотатарського гімну «Я присягнувся». Мусвиконком створив місцеві органи влади і був визнаний Тимчасовим урядом як представник національно-культурної автономії кримських татар. Було засновано освітні заклади, почалося створення війська, виходили газети «Нація» (кримськотатарською мовою) і «Голос татар» (російською). Жінкам дозволили не носити чадру. Для визначення майбутнього Криму в грудні 1917 р. скликано Установчі збори - Курултай, який проголосив утворення Кримської Народної Республіки й ухвалив конституцію. Курултай сформував уряд - Директорію на чолі з Н. Челебіджиханом, яку визнала Центральна Рада. Однак у січні 1918 р. більшовики захопили Крим, розпустили Курултай і заарештували його лідерів. Н. Челебіджихана було страчено.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні положення політичної програми кримськотатарського національного руху в 1917 р.

2. На підставі наведеного погляду історика поясніть, якими міркуваннями керувалася Центральна Рада, визначаючи політику щодо Кримського півострова.

7. Конституція Української Народної Республіки

Населення, яке пережило травматичний досвід під час більшовицької окупації, стримано сприйняло повернення Центральної Ради до Києва. Невдоволення викликали й німецькі війська, які під час війни були ворогом, а тепер стали союзником. Останні місяці Центральної Ради проходили під соціалістичними гаслами. Найбільше це позначилося в аграрній сфері. У січні 1918 р. було ухвалено закон, який скасовував право власності на всі землі й оголошував їх «добром народу УНР». Землі мали бути вилучені й передані в користування малоземельним і безземельним селянам. Земельний закон не сприяв політичній стабілізації: він радикалізував настрої селян, дав надії, які не виправдалися, а водночас обурив великих землевласників і заможних селян.

29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію (Статут про державний устрій, права і вольності) УНР. Україна ставала суверенною і самостійною державою, право на владу в якій належало народу. Конституція гарантувала громадянам основні демократичні права. Політичні ж права, пов’язані з участю в управлінні країною, громадяни набували з 20-річного віку. Вищим законодавчим органом визначено Всенародні збори, які мали обиратися на три роки загальним, прямим, рівним, таємним і пропорційним голосуванням. Виконавчу владу вивершувала Рада народних міністрів, судову - Генеральний суд. Територію УНР визнано неподільною. Місцевим громадам гарантовано широкі самоврядні права, національним меншинам - право на національно-персональну автономію. Конституцію УНР не було введено в дію: день її ухвалення виявився в історії Центральної Ради останнім.

Погляд історика

Осмислюючи причини поразки Центральної Ради у війні з більшовиками, В. Винниченко у «Відродженні нації» послідовно проводив думку про те, що національно-державна ідея була поставлена Центральною Радою значно вище соціальної. І це відштовхнуло від неї народні маси. «Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідеєю», - писав В. Винниченко. Сьогодні можемо стверджувати, що перший голова Генерального секретаріату просто не розумів природу державної влади, яка полягає в протистоянні стихійному руху мас, їх організації та спрямуванні. Саме в недостатності організованості українського державного апарату ховалася його слабкість, як, очевидно, і в короткотривалості його існування.

Верстюк В. Українська Народна Республіка: від проголошення до падіння //Нариси історії Української революції 1917-1921 років: у 2 кн. Київ, 2011. Кн. 1. С. 243.

Запитання і завдання

1. Назвіть основні положення Конституції УНР.

2. На підставі наведеного погляду історика схарактеризуйте роль соціального та національного чинників в Українській революції.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Проаналізуйте еволюцію програми Центральної Ради від автономії до незалежності України. Назвіть чинники, які визначили цю еволюцію.

2. Визначте здобутки й прорахунки у формуванні українського війська під час революції. Які з них ви вважаєте найбільш суттєвими?

3. На підставі матеріалу параграфа і додатково зібраних відомостей проаналізуйте біографії лідерів Центральної Ради. Поміркуйте, які риси їх об’єднували.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно