§ 14. Держави Центрально-Східної Європи

1. Економічне і політичне становище Королівства сербів, хорватів і словенців, Болгарії, Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччинн, Польщі

До складу Королівства сербів, хорватів і словенців увійшли Сербія, частина Македонії, Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина, Воєводина. Усього в країні опинилося близько 12 млн мешканців. Понад 40 % населення становили серби. Ідеологом «Великої Сербії» був Школа Пашич, який неодноразово очолював уряди. Згідно з доктриною югослов’янства серби, хорвати і словенці були проголошені єдиним триіменним народом. На основі договорів 1920-1921 рр. між Королівством сербів, хорватів і словенців, Румунією й Чехословаччиною було створено військово-політичний блок - Малу Антанту.

Багатонаціональний і релігійний склад населення зумовлював партійну різноманітність. Наприкінці 1920 р. відбулися вибори до парламенту - Установчої Скупщини. Перемогу здобули партії, які відстоювали унітарну державу й сербську першість. 28 червня 1921 р. ухвалено Видовданську конституцію, яка започаткувала монархію на чолі із сербською династією Карагеоргієвичів. Законодавча влада належала Народній Скупщині, яку обирали загальним, прямим і таємним голосуванням чоловіки, що досягнули 21-річного віку. Жінки й військовослужбовці виборчих прав не отримали. Король затверджував закони, скликав і розпускав парламент, призначав прем’єр-міністра і керівників місцевих адміністрацій (великих жупанів). Конституція закріпила перевагу сербів. Інші народи могли відстоювати свої інтереси через загальні громадянські права. Комуністичний рух, діячі якого вчинили низку замахів на високопосадовців, було придушено.

Королівство сербів, хорватів і словенців було аграрною країною із залишками феодальної організації господарства. Ці залишки ліквідовано: розміри землеволодінь обмежено, а конфісковані угіддя переходили в державний фонд і перерозподілялися між незаможними. Та все ж країна залишалася бідною, що змушувало багатьох її мешканців емігрувати за кордон. Було ухвалено низку соціальних законів: запроваджено 8-годинний робочий день, легалізовано профспілки, відкрито понад тисячу підприємств, але все ж безробіття залишалося високим.

Основна лінія внутрішньополітичної боротьби в королівстві проходила між прихильниками унітаризму й федералізму, серед яких ключову роль відігравали хорвати. У повоєнні роки змінилося близько двадцяти урядів. Місцем запеклих політичних дебатів стала Народна Скупщина. Саме в її стінах розігралися драматичні події. У червні 1928 р. сербський радикал застрелив трьох хорватських депутатів, серед яких був лідер хорватського руху Степан Радич. Після цього федералісти відкликали депутатів. На піку політичної кризи в 1929 р. король Олександр Карагеоргієвич скасував конституцію, розпустив парламент і перебрав повноту влади в країні.

Болгарії світова війна принесла гіркоту поразки. З переможених країн вона єдина зберегла монархію. Після підписання Нейїського договору країна втратила близько десятої частини території, вихід до Егейського моря, сплачувала репарації, обмежила військо. У країні вирував страйковий рух, зростала популярність лівих. Референдум про покарання винуватців у військових поразках ще більше послабив праві сили. У 1920-1923 рр. при владі був уряд Александра Стамболійського, єдиний у тогочасній Європі уряд, утворений селянською партією - Болгарським землеробським народним союзом. Уряд мав намір установити «селянську демократію», провів аграрну реформу, підтримував кооперацію.

Уряд Стамболійського не поспішав скасовувати військовий стан, застосовував цензуру, контролював громадську активність. Низкою законів обмежено особисті свободи, введено трудову повинність, право відчуження приватних будинків для потреб держави. На заможних наклали податки. Почалося зрощення державного й партійного апарату, а цар Борис III втрачав важелі управління. У 1923 р. творча й інтелектуальна еліта, об’єднана в організації «Народний зговор», у союзі з військовими підняла повстання проти уряду «оранжевого більшовизму». Стамболійського було вбито. Новий уряд очолив Александр Цанков.

Болгарські комуністи розхитували ситуацію з підпілля. Вони діяли за підтримки Комінтерну, лідери якого хотіли з Болгарії почати другу хвилю світової революції. У 1925 р. під час поховання вбитого терористами генерала Константина Георгієва комуністи підірвали собор Святої Неділі в Софії. Тоді загинуло понад 130 осіб, у тому числі клас ліцеїсток. Ці події спровокували хвилю терору з боку уряду. Цанков пішов у відставку. Новий уряд Андрея Ляпчева провів ліберальні реформи під гаслом «смиренності й милосердя». Джерелом напруги залишилися македонські організації, які прагнули територіальних змін. У південно-західних районах вони створили державу в державі, формували бойові загони.

Румунія, яка закінчила Першу світову війну на боці Антанти, у результаті Паризької мирної конференції змогла удвічі збільшити територію (приєднала Бессарабію, Добруджу, Трансильванію, Буковину), населення, промисловий потенціал. Згідно з конституцією 1923 р. Румунія була конституційною монархією. Король Фердинанд І (з 1928 р. - Кароль II) мав широкі повноваження: призначав уряд, міг розпустити парламент. Виборче право не поширювалося на жінок. Країна залишалася аграрною, поміщицьке землеволодіння було обмежене, але селяни не були задоволені аграрною реформою.

Найвпливовішими політичними партіями були Національно-ліберальна й Національно-селянська (цараністи). Лідером націонал-лібералів був Іонел Бретіану, один з найвідоміших політиків свого часу, який неодноразово очолював уряд. Про нього говорили, що він приходить до влади, коли хоче, залишається, доки хоче, йде, коли захоче, і залишає після себе того, кого хоче. Під час війни він стверджував, що ввійде на мирну конференцію тільки під руку з переможцем. Родину Бретіану ставили на рівні з королівською. До націонал-цараністів влада перейшла наприкінці 1920-х років після смерті короля Фердинанда й Іонела Бретіану. Прем’єром став Юліу Маніу.

Румунія була багатонаціональною державою, у якій інші народи (угорці, німці, українці, болгари, євреї) становили близько третини населення. Румунська влада не сприяла їхньому національному розвитку, надаючи перевагу ідеї «Великої Румунії», що породжувало опір. У 1919 р. спалахнуло повстання на території Хотинського й Сороцького повітів Бессарабії. У 1924 р. виступи проти румунської влади охопили Ізмаїльський та Акерманський повіти. У вересні 1924 р. селяни в Татарбунарах на Одещині протягом трьох днів утримували владу. Хотинське і Татарбунарське повстання були жорстоко придушені.

Серед переможених у війні опинилася Угорщина. За Тріанонським договором вона втратила дві третини території і близько 60 % населення, мала сплатити репарації й скоротити армію. Владу зосередив головнокомандувач армії Міклош Горті.

Національні збори відновили монархію, але питання про особу короля залишалося відкритим. Після кількох невдалих спроб повернути трон Габсбурґам Горті домігся проголошення себе регентом із широкими повноваженнями. Уряд у 1921-1931 рр. очолював нащадок трансильванського князівського роду Іштван Бетлен, який спирався на Партію єдності. Бетлен і Горті доповнювали один одного. Перший був досвідченим поміркованим політиком, мав зв’язки за кордоном; другий ухвалював тверді рішення.

Міклош Торті

Вони бачили Угорщину країною з автократичним політичним режимом, який би спирався на соціальну верхівку. Виборче право охоплювало тільки 30 % населення. Важливою складовою угорської політики був поміркований націоналізм.

Проголошена республікою Австрія стала унікальним прикладом правової передачі влади в умовах революції. Повноваження монарха перебрала Державна рада, яку утворили депутати колишнього парламенту. У лютому 1919 р. на загальних виборах до Установчих зборів перемогла Соціал-демократична робітнича партія Австрії. Тимчасовий уряд очолив Карл Реннер. Популярним залишався австромарксизм. Його прихильники пропонували провести соціальні реформи, уникаючи більшовицьких крайнощів. Майбутню державу вони уявляли як об’єднання Австрії й Німеччини або як Наддунайську конфедерацію. Сен-Жерменський договір перекреслив ці плани.

Згідно з ухваленою 1 жовтня 1920 р. конституцією Австрія стала федеративною державою з президентсько-парламентською формою правління. Було закріплено громадянські свободи, багатопартійність. Ключова роль у політиці перейшла до Християнсько-соціальної партії, лідер якої католицький священик Ігнац Зайпель став федеральним канцлером. Його прихильники виступали за корпоративне суспільство, стверджували, що людина, зберігаючи індивідуальну свободу, має розраховувати на підтримку ширшої групи. Цими ідеями створено передумови для фашизації австрійського суспільства. Протофашистськими осередками стали загони самооборони по селах - хаймвери. У другій половині 1920-х років одночасно зі стабілізацією економіки відбувалося згортання багатопартійної системи й конституційного ладу.

У листопаді 1918 р. схвалено тимчасову конституцію Чехословацької Республіки. Національні збори з представників політичних партій, які діяли до війни, одноголосно обрали президентом Томаша Масарика й затвердили уряд «національної коаліції» на чолі з лідером молодочехів Карлом Крамаржем. Запорукою обороноздатності країни стало створення регулярної армії із чеських і словацьких легіонерів, які повернулися з Італії та Франції. Завдяки підтримці Антанти уряд Чехословаччини вирішив територіальні питання на свою користь. Конституцією 1920 р. проголошено рівність громадян перед законом, демократичні свободи. Парламент республіки - двопалатні Національні збори - формувався на підставі пропорційного, рівного, прямого й таємного виборчого права. Національні збори обирали на семирічний термін президента держави із широкими повноваженнями.

У Чехословаччині діяли десятки політичних партій, тож уряди були коаліційними. Найбільші з них - Республіканська партія чехословацьких землевласників і дрібних селян, Чехословацька національно-демократична партія (колишні молодочехи), Словацька християнська народна партія (лідовці), Судетсько-німецька партія, Комуністична партія Чехословаччини. Впливовими були об’єднання навколо відомих політиків, зокрема група «Град» (від президентської резиденції «Празький град»), яка склалася навколо Томаша Масарика й Едварда Бенеша.

До Чехословаччини відійшла велика частина промислових потужностей Габсбурзької монархії, що посприяло повоєнній відбудові. Бізнес від німців та угорців поступово переходив у місцеві руки. Митна політика стимулювала національного виробника. Було введено національну валюту - крону, стабілізовано фінансову систему. Провідне місце в економіці займали великі підприємства, як-от військово-промисловий концерн «Шкода». Особливістю соціальної структури було численне робітництво. У 1930-х роках Чехословаччина ввійшла до десятки індустріально розвинених країн світу.

Томаш Масарик

Роман Дмовський

Історія Чехословаччини стала успішним прикладом парламентської демократії в Центрально-Східній Європі. Чехословаччину вважали найближчою наступницею монархії Габсбурґів, державою, яка намагалася стати спільним домом для багатьох народів. На її території проживало 13,6 млн осіб, з-поміж них майже 7 млн чехів, 2 млн словаків, 3 млн німців, 750 тис. угорців, 460 тис. українців. Чеські й словацькі політики добровільно погодилися на об’єднання. Цей союз у поєднанні з відносно толерантним ставленням до національних культур дав змогу державі зміцнитися. Найвідомішим діячем Словаччини, який відстоював автономію, був католицький священик Андрей Глінка. У 1927 р. відбулася часткова децентралізація країни, запроваджено земельні управління (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатська Русь).

Політичне життя відновленої Польщі було нестабільним. Проведення ліній як східного, так і західного кордонів викликало безліч суперечок.

Територіальні суперечки були між Польщею й Чехословаччиною. У 1920 р. польські війська встановили контроль над частиною Віденського краю. На сході до Польщі було включено території з етнічною більшістю українського й білоруського населення. Міжвоєнна Польща, яку називають Другою Річчю Посполитою, була шостою за величиною країною в Європі з населенням понад 27 млн осіб.

У 1919-1922 рр. працював Законодавчий сейм, а виконавчою владою керував начальник держави - Юзеф Пілсудський. У березні 1921 р. сейм ухвалив конституцію Польської Республіки, згідно з якою створено двопалатний парламент (сейм і сенат), проголошено громадянські права і свободи, гарантовано право національних меншин на збереження самобутності, мови й культури. Парламентські вибори 1922 р. не принесли більшості жодній політичній силі. Президентом Польщі обрано вихідця з родини польських землевласників у Литві, професора Габріеля Нарутовича, якого підтримали представники національних меншин. Цей результат не влаштував націоналістів. Через кілька днів після присяги Нарутович загинув внаслідок терористичного замаху. Уряди Польщі часто змінювалися. Економіку в середині 1920-х років дещо стабілізував уряд Владислава Грабського. Тоді було введено польську валюту - злотий, проведено аграрну реформу, спрямовану на зміцнення середніх селянських господарств. Та повністю опанувати ситуацію не вдалося.

28 червня 1919 р. Польща підписала так званий малий Версальський договір, за яким зобов’язалася поважати права національних меншин - українців, євреїв, білорусів, німців, литовців. Основні дискусії з національного питання відбувалися між прихильниками Пілсудського, який відстоював перетворення Польщі на федеративну державу, і польськими націонал-демократами (ендеками), лідер яких Роман Дмовський наполягав на інкорпорації, тобто полонізації національних меншин. Політична боротьба на тлі економічних негараздів і національних рухів, які протестували проти полонізації, дестабілізувала країну. У 1926 р. Пілсудський за допомогою армії здійснив військовий переворот, мотивуючи його загрозами польській державності. У Польщі було встановлено автократичний режим, відомий як санація (оздоровлення).

Запитання і завдання

1. Поміркуйте, які проблеми та історичні виклики часу були спільними для країн Центрально-Східної Європи після світової війни.

2. Проаналізуйте політичні режими країн Центрально-Східної Європи. Визначте причини, що зумовлювали перетворення демократичних режимів на автократичні.

2. Становище українців у Польщі, Чехословаччині, Румунії

Українці опинилися серед народів, яким не вдалося здобути самостійну державу. Західні регіони України ввійшли до складу Польщі, Чехословаччини й Румунії. У жодній із цих держав вони не мали прямого доступу до влади. Поки інші народи були поглинуті державотворенням і подоланням економічної кризи, українці мусили пережити поразку, зібратися з думками, що робити далі. Значними були втрати: чимало політиків і громадських діячів не повернулися додому, були змушені емігрувати чи відійшли від політики, обираючи спокійніші сфери діяльності. У мережі національного руху утворилися розриви. Утім фізичне й духовне спустошення, яке відчували українці, поєднувалося з бажанням будь-якими засобами довести іншим свою життєздатність. З поразкою вони не змирилися.

На початку 1930-х років у Польщі проживало 4,4 млн українців. Дослідники сумніваються в точності статистики і припускають, що насправді їх було більше. Українські землі у складі Польщі сформувалися з двох частин: Східної Галичини, яка раніше входила до Габсбурзької монархії, і Західної Волині, Південного Підляшшя, Полісся і Холмщини, які належали Російській імперії. Ці регіони відрізнялися між собою політичними традиціями. Галичина була осередком українсько-польського політичного протистояння, яке перейшло до міжвоєнної Польщі. Галичину поділено на три воєводства — Львівське, Станіславське, Тернопільське, за якими закріплено назву «Східна Малопольща». Західну Волинь, Полісся, Південне Підляшшя та Холмщину розділено між Луцьким, Брестським і Люблінським воєводствами. Українські терени залишалися аграрними. Перерозподіл поміщицьких землеволодінь відбувався так, аби збільшити кількість поляків: земельні ділянки отримували польські колоністи — селяни й ветерани війни, так звані осадники. Українці ж у пошуках кращої долі виїжджали за кордон.

На початку 1920-х років польський уряд демонстрував готовність до поступок українцям, однак частину політиків не полишало прагнення покарати їх за збройну боротьбу. Тисячі українців польська влада інтернувала за участь у війні або ж за підозрою в такій участі. Українці ж вважали, що війна не закінчилася, а перейшла в іншу фазу. У 1921 р. до Галичини прибув Євген Коновалець, який раніше ініціював створення Української військової організації (УВО), яка почала підпільну боротьбу проти польської влади.

Василь Мудрий

Професори Українського таємного університету у Львові

Члени організації підпалювали маєтки польських землевласників, руйнували адміністративні будівлі, вчиняли замахи. У 1921 р. член УВО Степан Федак у центрі Львова стріляв у Юзефа Пілсудського і львівського воєводу Казимежа Грабовського, якого поранив. За вказівкою еміграційного уряду Петрушевича, українці Галичини бойкотували парламентські вибори 1922 р. За порушення солідарності й заклик співпрацювати з польською владою члени УВО застрелили письменника Сидора Твердохліба. У 1924 р. у в’язниці після катувань загинула членкиня УВО Ольга Басараб.

Іншою відповіддю з боку українців ставали різні форми самоорганізації в межах політичних партій, національно-культурних і економічних товариств. На середину 1920-х років відновили діяльність або ж були створені кілька українських партій. У 1925 р. засновано Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке було продовженням Української національно-демократичної партії. Під його впливом залишалася найбільша українська газета «Діло». Лідери УНДО (К. Левицький, І. Кедрин-Рудницький, В. Мудрий) вважали, що потрібно захищати інтереси українців законним, парламентським шляхом. Було створено також Українську соціалістично-радикальну партію й Комуністичну партію Західної України; діяли русофільські організації.

Польська адміністрація створювала несприятливі умови для українського національно-культурного життя. У 1924 р. уряд Владислава Грабського, незважаючи на протести українців, видав закон про двомовні українсько-польські школи. Після закриття українських кафедр Львівського університету в 1921-1925 рр. діяв Український таємний університет, щоправда, організувати повноцінне навчання було складно. Розвивалася мережа кооперативних організацій, найбільшими з них були «Маслосоюз», «Сільський господар». Організатори кооперативного руху вважали, що українці програли боротьбу за державність через брак ресурсів, і пропонували переорієнтуватися на «органічну працю». Продовжували діяльність «Просвіта» і Наукове товариство імені Шевченка, виходила українська преса. У 1917 р. створено «Союз українок», який очолювали Євгенія Макарушка, Катря Гриневичева, Олена Федак-Шепарович, Марія Бачинська-Донцова, Мілена Рудницька.

Українці в Румунії (близько 1,5 млн) проживали в Північній Буковині, Бессарабії і в місцях компактного заселення в Мараморощині, Південній Буковині, Банаті, Добруджі. Влада ж уважала ці території одвічно румунськими. В усіх сферах офіційного життя та в освіті запроваджено румунську мову, а українців визначили як «румунів, які забули мову своїх предків». У громадських місцях з’явилися написи «Розмовляйте лише румунською мовою». Румунізовано назви населених пунктів і розпочато румунізацію українських імен і прізвищ. На керівні посади призначали румунів. Громадська діяльність українців перебувала під пильним контролем служби безпеки - сигуранци. У 1918-1928 рр. на Буковині і в Бессарабії діяв військовий стан. Українське національне життя в Румунії майже завмерло.

Ірина Вільде

Мілена Рудницька

У Чехословаччині умови для українців були сприятливими завдяки демократичному характеру держави, хоча й тут уряд не поспішав іти назустріч національним меншинам. Прага стала центром української політичної еміграції. Закарпаттю (Підкарпатській Русі) було обіцяно автономію, щоправда, її обриси не були визначені. Керівник місцевої адміністрації адвокат Григорій Жаткович після кількох невдалих спроб створити автономію на знак протесту пішов у відставку. Державна влада аргументувала зволікання тим, що місцеве населення не готове до самоврядування. Іншим аргументом був високий відсоток угорців, у яких вбачали загрозу. Та все ж у 1928 р. Підкарпатська Русь отримала статус однієї з чотирьох провінцій Чехословаччини, кожна з яких мала представницький орган. З’явилися атрибути державності - гімн «Підкарпатські русини повстаньте від глибокого сну» і герб. Важливим досвідом для закарпатських українців стала участь у виборах. Стрімко зростала кількість шкіл, виникли національно-культурні товариства - українофільське «Просвіта» й русофільське Товариство імені Духновича, які відкривали філії, будували «народні доми». Серед закарпатських українців, які називали себе русинами довше ніж деінде, тривали дискусії про національну ідентичність. Національну єдність з Україною відстоювали педагог Августин Волошин, письменник Василь Гренджа-Донський та ін.

Запитання і завдання

1. Порівняйте становище українців у Польщі, Румунії та Чехословаччині протягом 1920-х років.

2. Прочитайте роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» та обговоріть на уроці відображені у творі форми національної дискримінації українців у Румунії.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ ПАРАГРАФА

1. Визначте основні реформи в соціально-економічній сфері, які провели уряди країн Центрально-Східної Європи після Першої світової війни.

2. Поміркуйте про причини і наслідки терористичних замахів на державних діячів у країнах Центрально-Східної Європи в 1920-х роках.

3. Схарактеризуйте політику державної влади Польщі, Румунії та Чехословаччини щодо українців у 1920-х роках.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно