|
Напередодні Другої світової війни етнічні українські землі були у складі п’яти держав. Це стало одним із дестабілізуючих чинників політичного життя тодішньої Європи, перетворюючи «українське питання» на клубок суперечностей у міжнародних стосунках. Зацікавлені в українських землях були не тільки держави, що межували з ними, а й ті, що не мали безпосередніх кордонів з Україною. На той час існувало три групи країн, які намагалися долучитися до упорядкування українських територій. Перша група — Англія, Франція, США. Ці країни не володіли українськими землями, але вважалися лідерами світової політики. «Українське питання» цікавило їх у площині збереження наявних кордонів, визначених ними за Версальсько-Вашингтонськими домовленостями. Другу групу представляла насамперед Німеччина. Вона не володіла українськими землями, проте мала масштабні плани щодо їх захоплення та використання. Зокрема, ідеолог нацистської партії А. Розенберг опублікував працю «Україна — вузол світової політики», а А. Гітлер, виступаючи на з’їзді нацистської партії в 1936 р., наголошував, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то «кожна німецька домогосподарка відчула б, наскільки її життя стало легшим». Керівництво райху прагнуло захопити українські землі не тільки з метою підвищити життєвий рівень німецького населення, а насамперед, щоб забезпечити Німеччину ресурсами у війні за світове панування. Лідери райху планували використовувати українські землі і як плацдарм для майбутнього виходу в райони Закавказзя та Близького Сходу, до родовищ нафти. Окрім того, А. Гітлер розглядав Україну як територію, котрою можна розраховуватися із союзниками у «східному поході». Угорщині нацисти обіцяли Закарпаття, а Румунії — Бессарабію, Північну Буковину з південними районами України....
|
