Харчування. Харчування в пересильних пунктах було однаковим: уранці — окріп з хлібом, в обід — червоний кислий суп (щі) з води, квашеної капусти та буряка, але без жодної краплі жиру, риби чи м’яса. Перед відправленням до таборів ГУТАБу (ГУЛАГу) дуже ослабленим в’язням могли дати посилений пайок: баланду з риб’ячим жиром і хвойний настій.

Харчування в трудових таборах майже не відрізнялося. О 6-й год звучав сигнал до підйому. Черговий з охоронців табору бив молотком по залізній рейці. Умивання не передбачалося. Усі йшли до кухні за пайкою хліба, яку видавали відповідно до виконання норми за попередній день, і порцією супу. Хліб видавали на весь день. Хто із зеків міг встояти проти голоду, той з’їдав половину хліба та суп. В обід їжу не видавали, проте влаштовували годинну перерву. Тоді й можна було з’їсти другу частину хлібної пайки, щоб трохи втамувати страшний голод. Більшість ув’язнених не могли встояти, тому з’їдали хліб ще вранці. Цілий день вони залишалися голодними. Увечері видавали той же самий суп, але без хліба.

Саме хліб був головною складовою раціону. Його випікали із суміші житнього та вівсяного борошна. У більшості випадків хліб був недопеченим і сирим через те, що радянський уряд установлював дуже високі норми випікання хліба, тобто доданої ваги випеченого хліба порівняно з вагою борошна. Уряд вимагав норми випікання — 42-48 %, тому в тісто лили більше води. Якщо хлібина зверху пригорала, усередині вона залишалася глевкою й недопеченою.

Суп варили з води, кількох шматочків сухої картоплі та наполовину очищеного неподрібненого вівса. Неочищені зерна зеки вичавлювали зубами, а остюки випльовували. Це виглядало як масове плювання.

Іноді в’язням видавали по декілька грудочок цукру. За роки перебування в таборі вони могли назвати лічені спроби якось урізноманітнити раціон.

Так, політичний в’язень з Вінниччини І. Козяр розповідав, що в суп почали додавати «бавовняну олію». Вона була такою смердючою, що в’язні, незважаючи на голод, відмовлялися їсти суп і просили не додавати її. Начальник табору наполягав, щоб в’язні її вживали. З часом виявилося, що олія не придатна для харчування, бо містить отруйні речовини. її прислали помилково, а насправді використовували для технічних потреб.

Одного разу майже 300 голів сарликів висипали біля залізничної гілки за три кілометри від табору. Начальство вирішило голови посмалити, роги почистити й помити, а потім варити. Отриманий відвар додавали до супу для в’язнів.

Коли до табору привезли сухі галети, в’язням було дозволено купити по одному кілограмові цих виробів за особисті гроші, що числилися на облікових картках в’язнів. Це було навіть не випечене, а засушене тісто з борошна та води. Ці галети стали причиною смерті багатьох в’язнів. Повмирали ті, хто не міг стримати почуття голоду. З’ївши багато сухих галет, вони через деякий час захотіли пити. Напившись, відчули нестерпний біль у животах — розбухло засушене тісто. В’язні кричали від болю, корчилися на долівці. Ніякої медичної допомоги в таборі не було, але якби й була, то не змогла б урятувати людей від розриву шлунків.

Постійний голод приневолював каторжан до праці. З іншого боку, почуття голоду притуплювало всілякі думки про суспільні справи. «Разом з постійним бажанням хоча б крихту хліба кинути в рот, щоб трішечки затамувати нестерпні страждання від голоду, згасали думки про свободу, про дострокове звільнення. Усе затьмарювалось єдиною потребою — їсти», — стверджував в’язень О. Трачук.

Звичайно, у таборах ніхто ніколи не визначав, наскільки встановлені норми праці відповідали людським можливостям та умовам їхнього виконання. Були табори, у яких можна було виконати норму на 100 %, але часто зеки працювали в таких умовах, коли виконання норми було об’єктивно неможливим. Важко працюючи й не маючи можливості виконати норму, в’язні не могли отримати повної пайки хліба й поступово виснажувалися. За 1,5-2 місяці вони не мали сили. Таких зеків називали «доходягами». Існували й цілі табори «доходяг».

Дні відпочинку. Офіційно дні відпочинку не передбачалися. Проте раз на місяць день відпочинку могло призначити крайове управління таборів, за умови, що табір виконує план на 100 % і встановилася погана погода, за якої не можна було повноцінно працювати. У цей день в’язні стригли волосся, у якому були воші, могли змінити чи хоча б намочити у воді та якось віджати натільну білизну, рушник, ганчірки, що використовували для перев’язки подряпин і ран; отримати хоча б трішки теплої води, щоб помити тіло від поту та бруду. Потім вони намагалися зашити й полатати порваний одяг, випрати чи змінити онучі. Про ганчір’я для них управління ГУТАБу (ГУЛАГу) усе-таки турбувалося.

Одяг і взуття. В’язні працювали в одязі та взутті, у якому були заарештовані. Коли ж одяг зношувався, за розпорядженням адміністрації табору, видавали казенний. Як правило, це був уже ношений одяг військових або промислових робітників. Іноді видавали справжнє ганчір’я. На літо видавали сорочку й штани; на зиму для роботи в морози 45-50 °С видавали ватні штани та ватну куртку (народна назва «куфайка»). Увесь одяг був темно-сірого кольору.

Взуття було дуже простим — лапті. В’язні замотували ноги онучами, узували лапті, прив’язуючи їх до ніг тонкими мотузками, а потім обв’язували ноги до колін ще одними онучами.

Оскільки люди взимку важко працювали, одяг та онучі швидко намокали й від снігу, і від поту. Одяг був замерзлий зверху й мокрий знизу. Проте ніяких сушилок у таборі не було. Якийсь одяг в’язні клали під голови, а якимось укривалися. За ніч він частково просихав від тепла тіла. Уранці його знову одягали. Оскільки одяг завжди був вологим, він гнив на людях.