Великий вплив на подальше розгортання дисидентського руху мала збірка документів під назвою «Лихо з розуму (портрети дванадцяти "злочинців”)», упорядкована В. Чорноволом у 1967 р. У ній були зібрані документальні дані про ув’язнених у далеких таборах «буржуазних націоналістів», які стали жертвою негласних судових процесів на початку 1966 р. Книжка переконливо засвідчувала беззаконня дій властей у переслідуванні Інакомислячих.

Рукопис книжки з’явився за кордоном. Уривки з нього друкували газети і журнали США, Канади, Німеччини, зачитували радіостанції «Свобода», «Голос Америки», «Рим», що транслювалися на Радянський Союз. У Парижі рукопис опублікували окремою книжкою, за яку автора було удостоєно міжнародної журналістської премії.

Улітку 1966 р. у «самвидаві» почала поширюватися і здобула популярність стаття історика М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». У ній давалася оцінка входження України в Російську державу за Переяславським актом 1654 р.

Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність суті подій 1654 р., кваліфікуючи їх як приєднання. Саме приєднання й визначило залежне становище України у складі Росії. Хоча автор написав статтю на замовлення «Українського історичного журналу», надрукована вона не була.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер журналу «Український вісник». Його ініціатором і головним редактором був В. Чорновіл (вийшов на волю за амністією у 1969 р.). Журнал друкувався на цигарковому папері й мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавалася інформація про судові та позасудові репресії, становище українських політв’язнів, акції протесту, наводилися факти шовінізму та українофобії.

Редколегія підкреслювала, що журнал є цілком легальним конституційним виданням, хоча друкується й поширюється підпільно.

У 1971 р. було ухвалено постанову ЦК Компартії України «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній твори І. Дзюби, Є. Сверстюка й В. Чорновола називалися як «найнебезпечніші», вимагалося «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдженню політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого "самвидаву”, і проводити з ними відповідну профілактичну роботу». Перекрити канали вивезення «самвидаву» за кордон і ввезення літератури в республіку доручалося Комітету держбезпеки.

Протягом 1970-1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу «Український вісник», з яких чотири потрапили за кордон.

Після його арешту шостий випуск в 1972 р. підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР.

4. Українська Гельсінська група

Широкий наступ на дисидентів розпочався у січні 1972 р. і тривав майже два роки. За гратами опинилися І. Гель, В. Марченко, Л. Плющ, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус та багато інших. У інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках почалася чергова «чистка» від інакодумців. Були складені списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядалися плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв. Заходи 1972-1973 рр. тимчасово підірвали опозиційний рух.

У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, включаючи так звані «гуманітарні статті».

Серед них була і стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, у травні 1976 р. на скликаній академіком А. Сахаровим прес-конференції західних журналістів у Москві фізик Ю. Орлов оголосив про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод.

Відомі російські дисиденти, які увійшли до цієї групи, зобов’язалися стежити за тим, щоб уряд СРСР дотримувався гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді цього самого року в Києві утворилася Українська Гельсінська група (УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменники М. Руденко (голова) й О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, Л. Кандиба та Л. Лук’яненко, учитель О. Тихий та ін.

Мовою джерела