§ 6. Українсько-польські відносини

1. Польський варіант «народної демократії»

Долю повоєнної Польщі було вирішено на Кримській (Ялтинській) конференції керівників «Великої трійки» у лютому 1945 р.: країна суттєво збільшила свою територію на півночі та заході, але залишилася в орбіті впливів СРСР. Ще наприкінці 1944 р. у Любліні на основі Польського комітету національного визволення (ПКНВ) було створено Тимчасовий уряд, який перебував під контролем Москви. Геополітичні міркування схилили західних союзників пристати в Ялті на сталінську пропозицію реорганізувати його в Тимчасовий уряд національної єдності. По суті, це відкривало шлях для встановлення в Польщі комуністичного режиму. Польський еміграційний уряд у Лондоні, як і підпорядковані йому збройні формування, насамперед Армія Крайова, опинився поза законом. Утім польські комуністи усвідомлювали потребу підтримки населення, тому на перший план ставили патріотичні гасла єдності, відбудови зруйнованої війною країни, співпраці різних політичних сил.

Виснажене війною польське суспільство поступово мирилося з новою політичною реальністю. Величезна кількість питань, які вимагали швидких рішень, змушувала погодитися з нав'язаним великими державами устроєм. У квітні 1945 р. між СРСР і Польщею було підписано договір про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво. А в червні, після консультацій у Москві, створено польський Тимчасовий уряд національної єдності на чолі із соціалістом Едвардом Осубкою-Моравським. Цей уряд одразу отримав міжнародне визнання. Хоча до його складу й увійшло кілька осіб з опозиційних до комуністів політичних середовищ, Польща опинилася в цілковитій залежності від Радянського Союзу: нові кордони міцно прив'язали її до східного простору, а прокомуністичний уряд забезпечував поширення нової ідеології. Утім у перші повоєнні роки Москва намагалася приховати справжній курс нової влади під назвою «народної демократії» - устрою, який у баченні комуністів повинен був стати проміжною ланкою між капіталізмом і соціалізмом.

Провідні позиції в усіх органах держави зайняла Польська робітнича партія (ПРП). На її першому з'їзді в грудні 1945 р. ухвалено програму побудови «народної Польщі», яка б відповідала інтересам «трудящих мас» і враховувала «національні традиції». Наголос було зроблено не на соціалізмі, а на «народній демократії» як особливій формі суспільного устрою. Кількість членів партії швидко зростала за рахунок робітників і незаможних селян, для яких це був спосіб отримати адміністративну посаду й підвищити соціальний статус. Лідери партії, спираючись на вказівки з Москви, розбудовували місцеві осередки, особливо піклувалися про розвиток силових структур (війська, міліції, служби безпеки), контролювали міністерство інформації та пропаганди. До 1948 р. зусилля ПРП було спрямовано на усунення опозиції соціалістів і людовців, перетворення в економіці (через націоналізацію основних галузей господарства), закріплення політичної переваги на виборах до законодавчого сейму (вибори відбулися в 1947 р. в атмосфері залякувань і тиску), винищення збройного підпілля (польського й українського). Опозиція, яка вимагала шукати особливі форми соціалістичного будівництва, опинилася в ізоляції. Комуністам сприяла міжнародна ситуація - розгортання «холодної війни». Урешті-решт наприкінці 1948 р. з багатопартійністю було покінчено - утворено Польську об'єднану робітничу партію (ПОРП). На чолі партії став Болеслав Берут - давній радянський агент і послідовний сталініст.

• Поясніть суть «народної демократії» як політичного режиму в повоєнній Польщі. Поміркуйте, чому Польща після війни опинилася під впливом Радянського Союзу, а польське суспільство назагал з цим змирилося.

2. Формування українсько-польського кордону. Обмін населенням між Польщею і УРСР

З погляду території й складу населення повоєнна Польща була, по суті, новою державою. Близько половини її теренів тепер становили так звані повернуті землі, які до війни належали Німеччині й на яких ще залишалося близько 3 млн німців. Утім на сході Польща втратила українські й білоруські землі з чисельним польським населенням. Таке зміщення країни на захід зумовило в перші повоєнні роки великі міграційні рухи як добровільного, так і примусового характеру. Втративши українське, білоруське, литовське, німецьке, єврейське населення і прийнявши велику кількість поляків-переселенців з прикордонних територій і репатріантів з Німеччини і Радянського Союзу, Польща перетворилася фактично на однонаціональну державу.

Після низки попередніх домовленостей про польсько-радянський кордон 9 вересня 1944 р. у Любліні підписано угоду між урядом УРСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян з території УРСР. Головними стали два мотиви - національний (ліквідувати етнічно мішані терени як джерело неспокою для комуністичного режиму) і економічний (компенсувати величезні людські втрати, необхідні для відбудови). Передбачалося, що переселення буде добровільним, однак воно перетворилося на депортацію за участі війська, що діяло брутально. Від жовтня 1944 р. до серпня 1946 р. з Польщі (Краківського, Ряшівського й Люблінського воєводств) до УРСР переселили 482 тис. осіб, а з території УРСР до Польщі - 788 тис. Більшість українців Закерзоння (крім мешканців кількох десятків сіл Холмщини і Грубешівщини, знищених навесні й улітку 1944 р. відділами Армії Крайової) пов'язували майбутнє з розбудовою українського національного життя в межах Польщі. Їхнє негативне ставлення до переселення було зумовлене як психологічними мотивами (прив'язаністю до батьківщини, побоюванням виїжджати в невідомість), так і політичними (ляком перед колективізацією, сталінськими репресіями). До того ж українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини радянське керівництво настирливо вимагало переселити в східні та південні, а не близькі західні області України (щоправда, реалізувати цей задум вдалося тільки на третину).

Договір про радянсько-польський кордон, який водночас став українсько-польським кордоном, було підписано 16 серпня 1945 р. у Москві. У ньому підтверджено лінію Керзона з відступами від неї до 30 км на користь Польщі. Тоді ж укладено угоду про компенсацію збитків, завданих Польщі німецькою окупацією. Радянський Союз погодився передати Польщі 15 % німецьких репарацій, які очікував отримати, але зобов'язав польський уряд постачати вугілля за низькими цінами. У наступні роки лінію українсько-польського кордону неодноразово уточнювали, що для людей, які мешкали обабіч, означало відселення з перенесенням житлових споруд від прикордонної зони. Особливо драматичним було встановлення кордону в 1948 р., що заторкнуло населення Верхнього Сяну - гірського терену, де села традиційно ланцюгами тягнулися вздовж ріки, яка враз стала прикордонною. Тоді понад 9 тис. осіб було виселено зі своїх садиб.

Eх libris

Погляд сучасника

Зі спогадів Нестора Охрима, 1922 р. н., с. Будинин Сокальського повіту

<...> Галицькі надбужанські села не піддавалися агітації і залишились в Польщі, бо знали, що творилось у Західній Україні після «возз'єднання» 1939-1940 рр. Зрештою, хто хотів покидати свою батьківщину, землю своїх дідів і прадідів? У нашому селі було всього 4 родини поляків, а 130 родин українців. Влітку 1945 року польська поліція розпочала напади на наші села <...>

1946 рік. Рік безнадій, тривоги, зойків і плачів. Раз у раз «яструбки», НКВС і польська поліція товклися по селах, грабували, ґвалтували, палили, нищили людей. Заговорили про переселення. Бандерівці не дозволяли переселятись в УРСР, а ці штурмували, створювали нестерпні умови, щоб примусити селян виїхати. Село опинилось між двома вогнями. <...> Весною почалось переселення. Не всі села відразу вивозили, а вибірково. Люди втікали в поля перед переселенням, але не всі це могли зробити. В кого були малі діти, змушені були залишитись в хатах.

Прийшла черга і на наше село. Десь опівночі солдати танкетками оточили село і чекали ранку. Пости стояли в чотирьох кінцях села. Ранком представники радянської влади по переселенню з охороною солдатів і польською поліцією скликали в читальню «Просвіти» людей на збори. Трохи людей старшого віку і більшість жінок пішли слухати наказу. Оголосили: до двох годин зібратись і виїхати з села на площу біля залізничної станції Белз. Плач покотився селом. По хатах нишпорили польські поліцаї і радянські солдати, підганяли людей до виїзду. <...>

Прощались із селом, домівками, ланами. Сльози текли з очей, хрестили хати, подвір'я, будівлі, ниви та з плачем від'їжджали. <...> Ніхто не знав, куди іде. Всі були такої думки, що везуть у Сибір.

<...> У Львові довідались, що їдемо у невідомий нам Гримайлівський район. <...> Покинуті поляками хати були нужденні. У кращі хати поселились місцеві жителі, які не мали своїх хат або мали погані. Нам залишились гірші, що валились, іноді без вікон і дверей.

<...> А переселенці мріяли про свої домівки далеко за Бугом, Солокією, снились їм ниви та цвинтар, де лежать вічним сном діди і прадіди, дерев'яна церква і відчували все звук дзвона, що наче кликав їх до себе. <...> Люди жили мріями про своє село і навіть думки не припускали, що не повернуться на свої землі.

Депортації: Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади: у трьох томах. Т. З: Спогади / відп. ред. Ю. Сливка. Львів, 2002. С. 328-329.

Остання зміна кордону відбулася в 1951 р. Тоді Польща запропонувала СРСР поступитися на засадах взаємного обміну ділянкою гмін Кристинопіль, Белз, Хоробрів і Угнів у Люблінському воєводстві, де були значні поклади кам'яного вугілля і зручне для СРСР залізничне сполучення. Взамін польський уряд запросив західну околицю тодішньої Дрогобицької області - Нижньоустрицький і частини Хирівського й Стрілківського районів. У результаті угоди про обмін ділянками державних територій між СРСР і Польщею від 15 лютого 1951 р. у межах УРСР опинився Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади Львівсько-Волинського вугільного басейну, а польська влада отримала змогу втілити в життя амбітний намір - збудувати на р. Сян одну з найпотужніших у Європі гідроелектростанцій. Так колишні терени західної Бойківщини опинилися під водою штучного Солинського озера, а її мешканців переселено на Донеччину й Херсонщину.

• Схарактеризуйте відчуття, які переживали переселенці на територію УРСР з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя. Як Ви гадаєте, чому навіть десятиліттями згодом деякі люди з числа колишніх переселенців, помираючи, заповідали покинуті рідні ниви своїм дітям?

3. Збройні дії УПА на Закерзонні. Операція «Вісла»

Nota bene!

У 1945-1947 рр. полем завзятого протистояння між українцями та поляками стало Закерзоння. Так називали смугу українських етнічних територій (Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Підляшшя), розташованих на захід від сучасного польсько-українського кордону, що за результатами Другої світової війни були включені до Польщі. Термін використовували ще в міжвоєнний період, однак загальновживаним він став під час Другої світової війни, коли відновився польсько-український збройний конфлікт. Після війни поняття «Закерзоння» прижилося серед української еміграції, особливо в США і Канаді, де опинилося багато виселенців і підпільників з цих теренів. Термін утворено від прізвища британського міністра закордонних справ Джорджа Керзона, який у 1919 р. запропонував демаркаційну лінію для встановлення східного кордону Польщі (по суті, йшлося про польсько-українське розмежування). Лінія Керзона не базувалася на жодних детальних етнографічних дослідженнях. У 1939 р. лінію Керзона було використано для встановлення німецько-радянського (з поправками на користь СРСР), а в 1945 р. - польсько-радянського (з поправками на користь Польщі) кордону.

Угоди про кордон і обмін населенням, укладені між польським комуністичним і радянським урядами в 1944 р., керівництво українського підпілля оцінило як засіб винищення українців на Закерзонні й закликало до спротиву. Спочатку керівництво ОУН та УПА не мало наміру розбудовувати збройні сили на Закерзонні. Однак з наближенням фронту на західних теренах України зростала кількість людей, яких різні мотиви штовхали до повстанських лав: головним було намагання уникнути репресій комуністичного режиму та мобілізації до Червоної армії, особливо серед тих, хто відзначився в антирадянській діяльності чи працював у місцевому самоврядуванні при німцях. Додатковим чинником для розбудови збройної сили на Закерзонні стали напади польських озброєних груп на українські села. Трагічний приклад цього - напад на село Павлокома в березні 1945 р. Урешті-решт польсько-українські стосунки досягли такої напруги, що змусили підпілля з двох боків до переговорів і перемир'я на антикомуністичній платформі. Однак з його досягненням улітку 1945 р. фактично припинилося й переселення, що не відповідало намірам жодної польської політичної сили.

Шпиталь УПА на Закерзонні. 1945 р.

Підтримуючи та ініціюючи антиукраїнські акції, польська влада намагалася пришвидшити переселення українців із теренів Закерзоння і таким чином позбавитися їхньої присутності в межах відновленої держави. Однак примусовий обмін населенням між Польщею і УРСР у 1944-1946 рр. не дав польській комуністичній владі бажаного результату - повного виселення українців. Частина українського населення вперто уникала переселення до Радянського Союзу. Так серед польських військових виникла думка про виселення решти українців в інші регіони Польщі. Приготування розпочали в січні 1947 р.: складали списки змішаних родин, розпалювали громадську думку, демонізуючи УПА і творячи з українців образ колективного ворога. Насправді діяльність українського підпілля на Закерзонні в той час уже не становила загрози для польської влади, була другорядним питанням. З початку 1947 р. українське підпілля фактично припинило атаки на польські збройні підрозділи, зосередившись на захисті мирного населення. На той час підрозділи УПА в Закерзонні становили заледве дві тисячі боєздатних осіб. Тому вбивство 28 березня генерала Кароля Сверчевського - заступника міністра оборони Польщі, який приїхав на заселені українцями терени з інспекторською метою, було використане як привід, який мав виправдати будь-які, навіть найжорстокіші, дії.

Eх libris

Погляд сучасника

Того літа 1945 року Провід Закерзонського краю розв'язав жіночу референтуру УЧХ [Українського Червоного Хреста]. Залишився лише нечисленний санітарний відділ, а всю медичну ділянку взяв на себе санітарний відділ при УПА. Підпільницям з жіночої мережі, принаймні значній більшості з них, призначено іншу місію.

Підпільна боротьба на Закерзонні була форпостом визвольної боротьби в Україні. Вона мала ще й завдання повідомляти світ про наші змагання до незалежності. <...> Польща все-таки формально була самостійною, з атрибутами державності: визначеними кордонами, армією і дипломатичними зв'язками зі світом. У той час вона перебувала ще й під особливою увагою колишніх альянтів. Нам Польща була вікном у світ, звідти легше було інформувати Захід про ситуацію в Україні і боротьбу, яка там велась. Першим кроком у напрямі поширення такої інформації було завдання створити свої пункти у столиці та в більших містах Польщі, що їх власне зорганізовували й обслуговували звичайно підпільниці з колишньої жіночої сітки УЧХ.

Савчин М. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. Київ, 2017. С. 91.

На світанку 28 квітня 1947 р. шість дивізій Війська Польського оточили села, у яких проживало українське населення. Водночас, аби запобігти можливим утечам, частини НКВС і чехословацької армії заблокували східний і південний кордони Польщі. Так розпочалася операція «Вісла» - завершальний етап депортації українців, який відбувався в межах Польської держави. Мешканців зганяли до центру села і сповіщали про виселення. На те, щоб зібрати найнеобхідніші речі й покинути домівки, давали кілька годин. Далі виселенців у супроводі солдатів вели до збірного пункту. Як правило, це була частина пасовища, оточена колючим дротом, яку охороняло військо. До місць призначення - на «повернуті землі» (ті, що після війни відійшли від Німеччини до Польщі) - виселенців транспортували потягами. Виселення, особливо на початку, мало характер брутальної пацифікації, супроводжувалося навмисним спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами.

Ad fontes

Витяг з таємного проекту організації акції «Схід» [надалі перейменованої на «Вісла»]. Варшава, 16 квітня 1947 р.

І. Завдання

Остаточно вирішити українську проблему в Польщі. Для цього:

а) Здійснити в порозумінні з Державним Репатріаційним Управлінням евакуацію з південної і східної прикордонної смуги всіх осіб української національності на північно-західні землі, розселяючи їх там у максимально можливому розпорошенні.

б) Евакуація охопить усі групи українського населення включно з лемками, так само й змішані польсько-українські родини.

в) На терені головного місцезнаходження банд, у південно-східному виступі країни (район Сянока) повинна відбутися цілковита евакуація, яка має охопити також і польське цивільне населення, без огляду на професійну, суспільну чи партійну приналежність. Цей терен у майбутньому буде заселений військовими поселенцями.

г) Акція евакуації мусить бути здійснена у найкоротший термін (якщо можливо, протягом 4-х тижнів) з огляду на потребу засіву ґрунтів новими поселенцями на теренах нового розселення.

д) Одночасно з акцією виселення повинна бути здійснена акція наступальної боротьби з бандами УПА, які після евакуації мусять бути безумовно знищені.

Акція «Вісла»: Документи / упоряд. і ред. Є. Місила. Львів - Нью-Йорк, 1997. С. 102.

Операція «Вісла» - військово-політична операція польської комуністичної влади в 1947 р., що стала інструментом етнічної чистки та полягала в примусовій депортації всього українського населення південно-східних регіонів Польщі (Лемківщини, Холмщини, Надсяння, Підляшшя) до її північно-західних земель.

Nota bene!

Никифор (Епіфаній) Дровняк

Серед тисяч українців, які в 1947 р. стали жертвами операції «Вісла», був лемківський художник-самоук Никифор (Епіфаній) Дровняк (1895-1968). Його називають одним з найвидатніших художників-примітивістів (мав персональні виставки у Варшаві, Парижі, Нью-Йорку, Лондоні; його картини експонували галереї майже всіх великих європейських міст), а мистецтвознавці нараховують приблизно 5060 тис. його картин. Хлопець почав малювати змалечку. Малював на тому, що міг роздобути: шматках картону, обкладинках зошитів, пакувальному папері. Малювання стало способом його самовираження - картини могли висловити те, що не могло зійти з його уст (від матері хлопець успадкував ваду вимови). У 1947 р. Никифора вивезли далеко від Лемківщини. Куди саме - художник так ніколи й не сказав, але на картинах з'явилися пляжі, порти та море - вочевидь, Балтійське. Никифор здолає понад 700 км і таки повернеться до свого рідного міста Криниця. Притому пішки. І так тричі. Опісля його вже не чіпали. У реєстрах він ніде не значився, документів не мав, тож польські чиновники махнули на нього рукою. Улюбленими темами художника були архітектурні пейзажі й портрети. Він вигадував цілі міста, вулиці та площі, собори й житлові будинки такими, якими малювала їх його уява.

Елегантка. Худ. Никифор (Епіфаній) Дровняк

Під час акції «Вісла», яка тривала три місяці, було виселено 140-150 тис. українців і членів змішаних польсько-українських родин, які проживали на території Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств. Переселення торкнулося всіх українців, без огляду на лояльність щодо Польської держави або ж співпрацю з підпіллям. Це свідчить про те, що польська комуністична влада мала намір остаточне вирішити українське питання в його дотеперішній етнічній і територіальній формах, а не тільки протидіяти УПА. Депортацію супроводжувало створення спеціальних адміністративно-правових бар'єрів, що мали унеможливити українцям повернення у місцевості, звідки їх виселили. З метою асиміляції українське населення розселяли на нових місцях максимально розпорошено. У 1949 р. рішенням уряду виселенців позбавлено права на залишені земельні угіддя й нерухоме майно, у державну власність передано також майно Греко-католицької церкви й українських інституцій і організацій.

• Схарактеризуйте історичні обставини, пов'язані з проведенням польською владою операції «Вісла». Якими були наслідки цієї операції для українського і польського суспільств? Поміркуйте, які переживання виникали в той час у змішаних (українсько-польських) сім'ях.

4. Події Другої світової війни і перших повоєнних років в історичній пам'яті українців і поляків

Події Другої світової війни і перших повоєнних років досі є важким тягарем для українсько-польських відносин. Дуже важко підрахувати кількість людей, які стали жертвами українсько-польського конфлікту. Очевидно тільки, що з обох боків серед них було чимало цивільних осіб, у тому числі жінок і дітей. Цей конфлікт не обмежувався загиблими. Величезна кількість людей - 1,1 млн поляків і 630 тис. українців, зазнавши принижень і з почуттям незаслуженої кривди, були змушені залишити домівки і стати переселенцями. Величезних збитків зазнали цілі регіони, у яких разом з втратою місцевого населення було знищено багату, а в певних випадках унікальну, матеріальну й духовну культуру.

Реальний українсько-польський збройний конфлікт згодом перетворився на конфлікт пам'ятей. В українському суспільстві увага зосереджена на причинах конфлікту, які вбачають у помилковій національній політиці ІІ Речі Посполитої й небажанні польського підпілля погодитися з самостійницькими прагненнями українців. Особливо глибоке й тривале відчуття кривди справила на українців акція «Вісла». Натомість у польському суспільстві, зокрема серед істориків і журналістів, поширений погляд, згідно з яким мало не єдиною причиною кривавого конфлікту була ідеологія інтегрального націоналізму, втілена в діяльності ОУН і УПА. Отож у питанні оцінки тогочасних подій поляки й українці дотримуються майже протилежних позицій, які нерідко прямують до спрощення дійсності.

Історики дискутують, як назвати те, що сталося між поляками й українцями в 1943-1947 рр. Найзагальнішим і найчастіше вживаним для опису й розуміння тогочасної дійсності став термін «польсько-український конфлікт», хоча головним засобом розв'язання конфлікту зовсім необов'язково є збройні дії стосовно супротивника. Значно більше емоцій викликають поняття «етнічна чистка» і «геноцид», межа між якими доволі плинна. Поняття «етнічна чистка» розуміють як дії з метою вигнання населення з певної території та знищення матеріальних слідів його існування. Такі «чистки» можуть - хоча й не конче - супроводжуватися злочинами проти цивільного населення. Геноцидом же називають дії, чинені з наміром знищити, цілком чи частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку.

Дехто з істориків пропонує називати цей конфлікт «війною» - вочевидь, якщо розуміти війну як збройний конфлікт між двома або більшою кількістю сторін задля досягнення політичних цілей. До війни вдаються тоді, коли вичерпані можливості політичного розв'язання конфлікту. Однак у випадку українців і поляків ситуація була складнішою, бо їхнє бачення ситуації не тільки прагнуло до встановлення політичного контролю над територіями, де перешкодою могло бути цивільне населення. Не менше важили настрої й стереотипи: якщо для українців це була частина національно-визвольної, повстанської боротьби, то для польського підпілля збройний конфлікт мав радше характер громадянської війни, бо, воюючи за відновлення Польщі в кордонах 1939 р., воно зіткнулося з активним спротивом українців, яких уважало колишніми громадянами ІІ Речі Посполитої.

Історико-правова оцінка акції «Вісла»

Злочин проти людяності

• акція мала примусовий характер (відбувалася всупереч волі людей і за участі військових підрозділів);

• українців виселяли з їхніх історично сформованих етнічних теренів;

• акцію проводили без дотримання норм міжнародного права;

• мало місце фізичне насилля й знущання (кілька тисяч українців заарештовано або ув'язнено в концтаборі «Явожно», кілька сотень з них загинуло через катування).

Воєнний злочин

• акцію проведено під час польсько-українського збройного конфлікту («другої польсько-української війни») 1942-1947 рр.;

• акцію проведено тоді, коли збройні дії УПА на Закерзонні фактично припинилися й не було нагальної потреби для примусового переміщення українців задля їхньої безпеки (польська влада обґрунтовувала виселення захистом населення від підрозділів УПА);

• в операції брали участь, крім органів державної безпеки й цивільної адміністрації, підрозділи збройних сил Польщі.

Етнічна чистка

• акція стосувалася переміщення людей саме за національною ознакою (етнічні українці або члени змішаних українсько-польських сімей);

• примусове вигнання етнічної й релігійної групи (українців) з визначеного району для перетворення його на етнічно однорідний (через переселення на цю територію поляків);

• сувора заборона депортованим українцям самовільно повертатися на рідні землі.

• Як відображено в сучасній історичній пам'яті українців і поляків події Другої світової війни й перших повоєнних років? Чому операцію «Вісла» вважають злочинною дією, у якій переплелися злочин проти людяності, воєнний злочин, етнічна чистка?

Ad disputandum

Спираючись на матеріал цього й попередніх параграфів, поміркуйте в парах (групах) про можливі наслідки для Радянського Союзу територіальних надбань на заході. За відправний пункт для обговорення візьміть думку історика Сергія Плохія, яку він висловив у книжці «Брама Європи: Історія України від скіфських воєн до незалежності» (Харків, 2016): «До 1945 року Радянський Союз, використовуючи свою військову силу, пересував свої кордони в глиб Центрально-Східної Європи. Радянські керівники скористалися гаслами українського націоналізму, номінально розширивши Українську республіку, а фактично Радянський Союз шляхом приєднання до неї польських, чехословацьких та румунських територій, традиційно заселених українцями. Ці територіальні придбання поставили радянську владу в Україні перед новими викликами. Отримавши населені здебільшого українцями території колишньої Австро-Угорщини, на які в міжвоєнний період претендували Польща, Румунія та Чехословаччина, Сталін приніс у Радянську Україну добре розвинені традиції автономії, парламентської демократії, національної та громадської самоорганізації, що були відсутні в східноукраїнських землях. Також радянський режим зіткнувся з новою ідеологічною загрозою - радикальним націоналізмом, представленим добре організованою політичною структурою з власною військовою партизанською силою - Українською повстанською армією». Чи погоджуєтеся Ви з цією думкою? Відповідь обґрунтуйте.

Repetitio est mater studiorum

1. Відтворіть хронологію основних подій, які характеризують українсько-польські відносини в перші повоєнні роки. Від чого залежали ці відносини?

2. Використовуючи карту, схарактеризуйте повоєнний українсько-польський кордон. Чому в перші повоєнні роки лінія розмежування декілька разів змінювалася?

3. На прикладі українсько-польських відносин у період Другої світової війни й перші повоєнні роки поміркуйте, чому історична дійсність може відрізнятися від задекларованих в офіційних документах рішень і намірів.

4. Порівняйте бачення українсько-польських відносин у роки Другої світової війни і в перші роки після неї в сучасних українському і польському суспільствах. Чому ці погляди можуть бути протилежними? (Аналізуючи українсько-польський конфлікт, тримайте в полі зору такі питання: Як виник конфлікт? Що слугувало поштовхом? Як його пережили сторони конфлікту? Що посилило конфлікт? У чому була причина тоді й у чому вона сьогодні?)

5. Поміркуйте, від чого залежало взаємне сприймання українців і поляків після війни. Спробуйте висловити власне бачення цих відносин, запропонувати таке тлумачення, яке б враховувало найбільшу кількість обставин.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Історія України 11 клас Мудрий, Аркуша (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)