На окупованих територіях більша частина харчів була вивезена або знищена при відступі Червоної армії. Те, що залишилося, забирали німці. Населення міст почало голодувати.

Вже 5 серпня 1941 р. з’явилося розпорядження про те, що «всі жителі окупованих східних територій віком від 18 до 45 років зобов’язані працювати згідно з їхньою придатністю до праці». Всі вони мали стати на облік на «біржах праці». Пізніше цей вік становив від 14 до 65 років. Тих, хто ухилявся від роботи, заарештовували або відправляли до Німеччини.

Перш за все окупанти відновлювали роботу електростанцій, великих підприємств, налагоджували видобуток стратегічної сировини. Проте із зміною стратегічної ситуації поведінка німців змінилася. Із фабрик і заводів України масово вивозилося обладнання. Також цілими ешелонами вивозився й чорнозем. Те, що не могли вивезти, знищували під час відступу, воду отруювали, застосовуючи тактику «спаленої землі».

У сільському господарстві колгоспи були збережені, але перейменовані в громадські господарства. Відновлювалися переробні підприємства: спиртові, цукрові й консервні заводи, тютюнові фабрики.

Основним завданням органів окупаційної адміністрації було вилучення продуктів харчування. За роки окупації з України було вивезено: зернових і борошна - 25 млн т; цукру - 155 тис. т; меду - 4,5 тис. т; соняшникового насіння - 600 тис. т; пива - 250 тис. л; спирту - 70 тис. л; великої рогатої худоби - 7,6 млн голів; свиней - 9,3 млн; коней - 3,3 млн; домашньої птиці - 59,2 млн штук тощо.

Окупація

До Німеччини відправлялося все: машини, сільськогосподарська продукція, коштовності, твори мистецтва і навіть чорнозем та елітна деревина.

Через 3-4 місяці окупації німці запровадили продовольчі картки, якими забезпечувався лише кожен шостий мешканець України. На людину в місяць припадало по 2-3 кг борошна та 2-3 кг овочів. Тим, хто працював, давали ще по 2 кг хліба.

Норми забезпечення робітників та їхніх утриманців продуктами харчування в Донбасі (на один день)

Кваліфікований робітник фактично міг заробити приблизно 380 руб. на місяць. Після сплати комунальних послуг і медичного страхування залишалося близько 260 руб. Оскільки навіть за наявності карток отримати харчі практично було неможливо, жителі змушені були купувати їх на ринку за спекулятивними цінами.

Ціни на основні продукти харчування на ринку (у руб.)

Внаслідок голоду, холоду, виїзду на роботу до Німеччини, матових розстрілів, епідемій черевного тифу, дифтерії населення міст скоротилося на 40-60 %. Так здійснювався план «обезлюджування» на територіях, які нацисти розглядали як власний • життєвий простір»,

3. Визвольний рух

«Новий порядок» дуже скоро показав своє звіряче обличчя: шибениці, масові розстріли, табори смерті, спалені села, зруйновані міста. Навіть ті, хто чекав на нову владу, жахалися від наслідків її «діяльності».

Расова політика нацистів передбачала безжальне знищення слов’янських народів, ромів та євреїв. Щоб виправдати нелюдську поведінку на окупованих територіях, німецькі ідеологи звинуватили у всіх бідах євреїв і більшовиків. Почалося масове знищення євреїв - голокост. У Києві 29 і 30 вересня в Бабиному Яру було знищено 34 тис. осіб. Розстріли тривали кожного вівторка й п’ятниці. За кілька місяців у місті було знищено 40 тис. євреїв. Тут знищувалися й ті, хто становив «небезпеку» для окупаційного режиму. Загалом у Бабиному Яру окупанти розстріляли понад 195 тис. осіб. Усього за роки війни нацисти знищили 6 млн євреїв, з них в Україні - 1,6 млн.

«Менора» - пам’ятник загиблим євреям у Бабиному Яру

На окупованих територіях співпраця з окупантами - колабораціонізм - мала багато проявів і пояснювалася різними причинами.

Мала місце економічна співпраця, коли населення працювало в промисловості й сільському господарстві, ідеологічна - в закладах освіти і культури, співпраця на побутовому рівні: надання власного житла окупантам. Уникнути такої співпраці було практично неможливо.

Було чимало тих, хто добровільно йшов на співпрацю. Частина приєднаного перед війною населення Польщі й Румунії ще не вважала себе громадянами СРСР. З ідеологічних причин свідомо співпрацювали з окупантами члени деяких репресованих і «розкуркулених» родин. Були й такі, хто брав участь в каральних операціях проти мирного населення. їхні дії кваліфікуються як воєнний злочин.

«Горе годує ненависть. Ненависть укріплює надію», - писав письменник І. Еренбург про почуття людей, які перебували в окупації. Таку надію подавали учасники визвольного руху.

До війни радянська воєнна доктрина не передбачала організацію партизанської боротьби в тилу ворога. Лише 29 червня з’явилася відповідна директива, яка зобов’язувала партійні й радянські органи впритул зайнятися цим питанням. Основу партизанських загонів складали бійці Червоної армії, що потрапили у оточення.

Діяльність партизанських загонів становила серйозну небезпеку для окупантів.

Найбільш активними виявилися партизанські загони під командуванням С. Ковпака, С. Руднєва, які базувалися у Спадщанському лісі на Сумщині, загін О. Федорова - на Чернігівщині, загін О. Сабурова - на території Сумської і Брянської областей. На основі цих загонів утворилися великі партизанські з’єднання.

З метою налагодження регулярного зв’язку з партизанами в червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Т. Строкач. По тилах ворога проводилися рейди партизанських загонів і з’єднань. У жовтні-листопаді 1942 р. відбувся рейд з’єднань С. Ковпака і О. Сабурова з Брянських лісів на Правобережжя. З лютого до початку квітня - степовий рейд партизанського з’єднання М. Наумова по семи областях України. Весною 1943 р. із Сумщини і Чернігівщини на Правобережжя пройшли партизани під керівництвом О. Федорова і І. Шушпанова, а з червня до жовтня легендарний С. Ковпак здійснив свій Карпатський рейд. Часто партизанські загони в тилу ворога утримували під своїм контролем цілі райони, як, наприклад, на Сумщині, Рівненщині та Волині. Найбільш значною партизанською акцією цього періоду була «рейкова війна».

Активно діяли підпільні організації «Арсеналець» (м. Київ), «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївської області) та багато інших.

Підпільники збирали розвіддані, виводили з ладу обладнання, саботували виробництво, брали участь у диверсійних операціях, інформували населення про дійсне становище на фронті, видавали 60 багатотиражних газет, поширювали тисячі листівок.

На завершальному етапі війни в Європі боротьба підпільників і партизанів у тилу німецької армії посилилася. У 1944 р. українські партизани тісно взаємодіяли з армією, допомагали партизанам Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Частина українських партизанських груп діяла на території цих країн.

Поряд з радянськими партизанами в західних областях України розгортали боротьбу націоналістичні сили. Після вбивства Є. Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на дві самостійні фракції: ОУН(м) під керівництвом А. Мельника і ОУН(б), керовану С. Бандерою. 30 червня 1941 р. бандерівці проголосили у Львові «Акт відновлення Української держави», але Берлін поставив вимогу офіційно відкликати документ. Члени центрального проводу ОУН(б) відмовилися й були відправлені до концтабору.

Мовою джерела