Урбанізація і зростання освіченості населення
- 30-04-2022, 12:07
- 828
11 Клас , Історія України 11 клас Мудрий, Аркуша (рівень стандарту)
§ 23. Урбанізація і зростання освіченості населення
1. Демографічні зміни в країнах Європи та Америки в 1970-1980-х роках. Емігранти та іммігранти. Проблема старіння населення
У другій половині ХХ ст. зростання кількості населення у світі набуло «вибухоподібного» характеру. Якщо європейські держави пережили стрімкі демографічні зрушення ще в XIX ст. разом з індустріалізацією, то країни «третього світу» вступили в цю фазу лише в 1950-1960-х роках. Оскільки на ці країни припадало 9/10 загального приросту населення Землі, це спричинило глобальний демографічний вибух. Відомо, що швидкість приросту населення почала стрімко збільшуватися з 1820 р., коли населення планети зросло за мільярд. Кожен наступний мільярд додавався відповідно через 107, 32, 15, 13, 12 і знову 12 років. У 2011 р. населення планети перевищило 7 млрд. Стрімке зростання людності в ХХ ст. було зумовлене зменшенням смертності в багатьох країнах, що пояснювалося, своєю чергою, прогресом медицини, збільшенням продуктивності сільського господарства (цьому сприяла «зелена революція»), покращенням санітарних умов, а відтак скороченням інфекційних хвороб.
Тіснява й автомобільний корок у центрі Нью-Йорка. 1973 р.
Динаміка зростання населення Землі
Населення планети швидко урбанізувалося. У 1950-х роках найбільш урбанізованим континентом була Північна Америка, але вже на початку 1990-х років її наздогнали Європа, Австралія й Океанія, Латинська Америка. Хоча в країнах, що розвиваються (як-от азійських і африканських), урбанізація почалася пізніше, там її темпи вищі. У 1990 р. в містах мешкало близько 45 % населення світу (у наші дні рівень урбанізованості планети становить уже близько 55 %). Наприкінці 1980-х років у світі було 2,5 тис. великих міст, а частка їх у світовому населенні перевищувала 1/3. Більше 200 з них мали населення понад 1 млн осіб. Формувалися мегаполіси. У 1950 р. було лише два міста - Нью-Йорк і Лондон - з населенням понад 10 млн. У 1960-х роках до них додалися Токіо й Шанхай. Відбувався перехід від компактного міста до міських агломерацій - територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій найчастіше ставали столиці, найважливіші промислові й портові центри. Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Токіо, Сан-Пауло й Нью-Йорка, з чисельністю населення по 16-20 млн осіб. У наші дні темпи урбанізації в розвинутих країнах, особливо європейських, сповільнилися.
Динаміка урбанізації в розвинених країнах і країнах, що розвиваються
• Проаналізуйте графік. Чи доводить він твердження, що рівень урбанізації найчастіше залежить від рівня економічного розвитку, а темпи урбанізації - навпаки?
В Україні реальне зростання міського населення почалося з запізненням, через величезні втрати у війні й недостатні капіталовкладення у відбудову українських міст. Повільні темпи приросту міського населення в УРСР стали віддзеркаленням її економічної скрути у складі СРСР. Активна урбанізація почалася лише з 1960-х років, коли кількість міських мешканців у республіці збільшилася з 19 млн (46 % від усього населення) у 1959 р. до 26 млн (55 %) у 1970 р. Міста приваблювали широкою сферою послуг, можливостями працевлаштування, умовами культурного життя. Утім ступінь урбанізації власне українського населення в 1970 р. становив тільки 46 %. Порівняно з попередніми десятиліттями, у цей період урбаністичне зростання торкнулося насамперед південних портових міст (це пояснювалося відновленням торгівлі з капіталістичними країнами), центрального й західного регіонів (вони набули значення у зв'язку з політичним, військовим та економічним контролем над країнами «народної демократії»). Було три головних джерела зростання міського населення УРСР: розширення адміністративних меж міст, природний приріст населення і механічний приріст за рахунок міграції.
На економічні, соціальні, демографічні й етнічні процеси в ХХ ст. значно впливали міграції. Кількість мігрантів у світі в 1910 р. становила 33 млн, у 1965 р. - 65 млн, у 1990 р. - 120 млн, а на початку XXI ст. сягнула 175 млн. Для координації міграційної політики в 1951 р. у Брюсселі засновано Міжнародну організацію з міграції (МОМ). В Європі найбільшого припливу мігрантів зазнавали ФРН і Франція. У 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, у 1965 р. - 1,1 млн, у 1987 р. - 4,1 млн. Кількість іноземних робітників у Франції в 1954-1965 рр. зросла з 790 тис. до 3 млн. Однак найбільша міграція традиційно була спрямована до США. У перші повоєнні роки до США прибуло з Європи 6,6 млн осіб. Нова міграційна хвиля, яка перевищила повоєнну, розпочалася в 1965 р. Тоді було ухвалено закон, що сприяв в'їзду до США вченим, кваліфікованим робітникам рідкісних спеціальностей, родичам американських громадян. Для цієї хвилі було характерним зменшення кількості вихідців з Європи і стрімке зростання кількості мігрантів з Азії. У самих американців наплив мігрантів викликав стурбування (навіть у Конгресі чулися голоси про мігрантів як носіїв маргінальних культур, статтю додаткових видатків, що може призвести до зниження рівня життя самих американців).
Одночасно зі швидким зростанням населення світу з'явилися регіони, які захоплював процес старіння населення. Демографічним старінням називають збільшення частки людей похилого віку. Це відбувається через зменшення народжуваності, зростання тривалості життя (завдяки досягненням медицини), міграційні процеси тощо. Старіння населення, своєю чергою, провадить до депопуляції - поступового зменшення абсолютної чисельності населення. Так, населення Європи на тлі високих світових показників зростання збільшувалося повільно: з 506 млн у 1950 р. до 675 млн у 2000 р., а в деяких державах навіть почалося його зменшення. Відтак Європа (і Японія) впритул наблизилися до регресивної структури населення, коли частка мешканців, старших 65 років, така сама або й більша від частки осіб до 15 років. Найвищий показник «молодості» в Африці. Вікова структура населення впливає на соціально-економічний розвиток держав. Країни з молодим населенням повинні більше інвестувати в заклади освіти, тоді як країни з високою часткою людей похилого віку мають більше вкладати в сектор охорони здоров'я. Вікову структуру населення використовують при прогнозуванні політичних проблем. Наприклад, швидке зростання молодого дорослого населення, яке не здатне знайти роботу, може спричинювати політичні заворушення.
• Об'єднавшись у групи, простежте динаміку старіння населення України в 1959-1997 рр., проаналізуйте прогнозовані дані до 2026 р. Поміркуйте про спільне і відмінне між ситуацією в Україні та інших європейських країнах.
• Схарактеризуйте демографічні зміни у світі в 1970-1980-х роках. Поясніть, чим вони були зумовлені. Як глобальні процеси проявилися в Україні?
2. Розвиток освітніх систем і перехід до загальної середньої освіти
Освіта призначена дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку в дорослому житті й допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. Освіта спрямована на становлення людини як особистості, зокрема формування життєвих цінностей. Право на освіту в повоєнному світі було підтверджено не тільки національними, а й міжнародними правовими актами, зокрема Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.) і Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.).
Важливим елементом реформування освітніх систем європейських держав у ХХ ст. став перехід до обов'язкової загальної середньої освіти. Лідери провідних держав вважали, що через підвищення освітнього рівня суспільства можна позбутися економічних проблем і соціальних негараздів: безробіття, бідності, злочинності, пияцтва, наркоманії. Однак наприкінці 1970-х років у результаті економічного спаду, зростання інфляції, безробіття і, як наслідок, злочинності, подолати які школа виявилася не в змозі, соціальний оптимізм щодо безмежних можливостей освіти змінився певним розчаруванням.
Дехто в той час почав сприймати обов'язкову освіту як засіб знеособлення людини. Відтак у демократичних суспільствах Заходу розпочався рух за приватну і навіть сімейну освіту, вільний вибір навчальних дисциплін, підтримку самоосвіти, безперервну освіту протягом життя людини, позашкільну, дистанційну та додаткову освіту. Технічні можливості для цього виникали у зв'язку з розвитком комп'ютерної техніки. Особливу популярність так звана вільна педагогіка здобула в США. Однак не всі педагогічні новаторства виправдали себе.
В Українській РСР впровадження загальної середньої освіти почалося в 1966 р. Згодом, у 1972 р., ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи». Цей перехід відбувався незалежно від бажань і здібностей учнів. Система управління освітою зазнавала централізації. У 1966 р. було створене Міністерство освіти СРСР, яке перейняло низку основних функцій республіканських освітніх відомств, що займалися шкільництвом. У радянській школі намагалися поєднувати наголос на трудовому навчанні й вихованні школярів (їх готували до робітничих і сільськогосподарських спеціальностей) з політизацією навчально-виховного процесу. У 1972 р. обов'язковою в радянських середніх школах стала військова підготовка.
Учениці с. Березова Лука Полтавської обл. у таборі праці й відпочинку. 1986 р.
• Схарактеризуйте тенденції в розвитку середньої освіти в 1970-1980-х роках. Поміркуйте про суспільні функції освіти. Як співвідносяться, на Вашу думку, поняття «навчання» і «виховання»?
3. Університети як автономні осередки науки й освіти
На зламі 1960-1970-х років істотно зросла роль університетів як центрів науки й освіти. Це стало можливим завдяки реалізації плану американського інженера, винахідника й адміністратора науки Веннівера Буша, згідно з яким замість побудови великих державних лабораторій уряд укладав контракти з університетами. Буш був одним з ініціаторів і керівників на початковому етапі Манхеттенського проекту, згодом заснував рух науковців США, що привів до створення Національного наукового фонду (1950 р.) - незалежного агентства при урядові США, що забезпечує фундаментальні дослідження та освіту в усіх галузях науки (крім медицини), розвиває технології. Лабораторії, які створювали при університетах, користувалися автономією у фінансуванні академічних програм і науково-дослідної діяльності.
Веннівер Буш
У 1973 р. в Кембріджі (Массачусетс, США) у рамках проекту української громади США, яка прагнула створити потужний національний науковий осередок, було відкрито Український науковий інститут Гарвардського університету. Перший його директор - відомий історик-сходознавець Омелян Пріцак. Інститут згуртував студентів, аспірантів і дослідників, чиї інтереси зосереджено довкола української мови, літератури, історії, а також антропології, історії мистецтва, економіки, політології, соціології, теології та інших дисциплін. У 1977 р. розпочалося видавництво квартальника «Harvard Ukrainian Studies». Іншим осередком українознавчих студій поза межами України був заснований у 1976 р. при Альбертському університеті Канадський інститут українських студій (КІУС). Його науково-дослідна і видавнича діяльність зосереджена на українській та українсько-канадській тематиці, зокрема дослідженнях української діаспори.
Європейські університети значно більше, ніж американські, були втягнуті в суспільно-політичне життя. У епіцентрі політичних виступів студенти й університети опинилися в 1968 р., коли у Франції розгорнулися широкомасштабні загальнонаціональні протести за соціальні зміни в країні та проти влади президента Шарля де Голля. Невдоволення студентів почало зростати ще в 1967 р. Їх не влаштовувала жорстка дисципліна в студмістечках, вищість професорів, застарілість вищої школи. 75 % студентів не складали випускних іспитів, щороку число безробітної молоді зростало. У травні 1968 р. дійшло до сутичок з поліцією, арештів, закриття університетів. Студентів-активістів паризької Сорбонни підтримали бунтівні студенти Італії, ФРН, Бельгії, Західного Берліна, Іспанії. Щоправда, в ідеологічному плані студентські середовища були малоперебірливі, здебільшого піддатливі на впливи анархістських радикальних рухів, керовані різними лівацькими (прокомуністичними) групами і партіями.
Омелян Пріцак
На відміну від західних радянські університети автономії не мали. В УРСР кількість університетів (а в 1970-х роках їх було 9) відносно кількості населення була меншою навіть порівняно з країнами соціалістичного блоку: один на 5,4 млн, тоді як загалом в СРСР це співвідношення було один на 4,4, у Румунії - на 3,5, у Польщі - на 3,4, у Болгарії - на 2,9, у НДР - 2,7, в Угорщині - на 2,6, у Чехословаччині - на 2,4. На відміну від західних університетів у СРСР (й УРСР) практикували вечірнє й заочне навчання («без відриву від виробництва»), особливо поширене з ініціативи М. Хрущова з кінця 1950-х років (тоді на цих відділеннях навчалося більше половини студентів). При прийомі на навчання перевагу надавали особам з 2-річним стажем роботи на виробництві (до якої прирівнювали військову службу). Особливими привілеями користувалися співробітники КДБ і міліції. Радянська політика в сфері університетської освіти виявляла виразне спрямування на русифікацію. Це проявлялося в негласному обмеженні кількості місцевих студентів-українців, особливо в західних областях, а також мовному зросійщенні. Усі прояви інакомислення, особливо національного, жорстко перепиняли. Студентів, які критикували радянську національну політику, зокрема щодо обмеження сфери функціонування української мови, відразу відраховували з університетів.
• Визначте роль університетів у другій половині ХХ ст. Спираючись на додаткові джерела інформації, схарактеризуйте діяльність українознавчих центрів у західних університетах. Як Ви розумієте таке бачення ідеалу сучасного університету: «Університет, що виробляє знання як суспільне благо»?
Ad disputandum
• Об'єднавшись у групи, поміркуйте про суспільну роль університетів і громадянську відповідальність молоді. За відправну точку для дискусії прийміть іронічні висловлювання польського філософа Лєшека Колаковського про організаторів студентських заворушень у Європі в 1968 р. Будучи мислителем лівих поглядів, критикуючи «споживацький капіталізм», він водночас різко висміяв ціннісні орієнтири студентів, захоплених тоді маоїзмом чи латиноамериканським марксизмом (культовою постаттю багатьох студентських активістів у той час був Ернесто Че Ґевара, латиноамериканський революціонер і один з лідерів Кубинської революції 1959 р.), назвав їхню позицію «духовною деградацією». В есеї «Мої правильні погляди на все» він писав: «Я бачив молодь, яка намагалася «реформувати» університети <...> Часом звучали вимоги зовсім скасувати викладання деяких предметів як зайвих, скажімо, іноземних мов <.> В одному місці революціонери-філософи вийшли на страйк, бо отримали перелік текстів на читання, в якому були Платон, Декарт <...> а не актуальні великі філософи, як-от Че Ґевара і Мао. <...> Ще в іншому місці благородні мученики світової революції вимагали, щоб у них приймали іспити інші студенти, яких вони оберуть самі, а не ці старі реакційні псевдонауковці. Професорів матимуть призначати (студенти, звісно), відповідно до їх політичних поглядів, студентів прийматимуть на тих же умовах. У декількох випадках у Сполучених Штатах лідери гноблених мас трудящих підпалили університетські бібліотеки <...> Не кажу вже про те, що можна було почути, що немає різниці, взагалі немає різниці між життям в університетському містечку в Каліфорнії й нацистському концтаборі». Чи згодні Ви з позицією філософа?
Repetitio est mater studiorum
1. Укладіть у хронологічній послідовності події, які можуть характеризувати соціально-демографічні зміни у світі в 1970-1980-х роках.
2. Проаналізуйте соціально-демографічні зміни в різних регіонах світу в 1970-1980-х роках. Чому ці процеси, попри регіональну специфіку, мали глобальний характер?
3. Розкрийте зміст понять «депопуляція», «старіння населення». Спираючись на додаткові джерела інформації, підготуйте тези про соціально-демографічні зміни в Україні в 1970-1980-х роках.
4. Визначте причини, особливості й наслідки новітніх міграційних рухів. Як ці міграційні рухи були пов'язані з процесами економічної модернізації, зростанням освіченості населення, розпадом колоніальної системи?
5. Поміркуйте про взаємозалежність між рівнем освіченості населення й економічним розвитком країни. Спробуйте визначити освітнє, наукове й соціальне призначення сучасних університетів.
Коментарі (0)