Войти
Закрыть

Україна: труднощі та здобутки державного будівництва

11 Клас

На початку 1990-х років багато мешканців України сподівалося, що в умовах державної незалежності відразу почнеться економічне піднесення, зросте добробут. Вважали, що порівняно з іншими республіками колишнього СРСР Україна має переваги: сприятливий для сільського господарства клімат, розвинену промисловість, науково-технічний потенціал. Водночас перебудова економіки на ринкових засадах передбачала серйозні структурні зміни, адже Україна була повністю інтегрована в господарський (зокрема військово-промисловий) комплекс СРСР. У жовтні 1991 р. Верховна Рада України ухвалила постанову «Основні напрями економічної політики України в умовах незалежності». У ній визначено стратегічні цілі: створення індустріального споживчого сектору економіки, подолання структурної незбалансованості (розвиваючи харчову, легку, обробну й будівельну галузі), розвиток машинобудування (для потреб агропромислового сектору, легкої й харчової промисловості), скорочення військових витрат, припинення фінансування збиткових і неефективних підприємств для накопичення ресурсів у споживчій сфері. Демонтаж планової економіки був болючим. Унаслідок закриття підприємств працівники опинялися без засобів до існування. У державному секторі зростала заборгованість по виплаті заробітної плати, що подекуди сягала року. Недоступними стали й заощадження: спочатку через ліквідацію Ощадного банку СРСР, а згодом гіперінфляцію, яка повністю їх знецінила. На початку 1992 р. замість радянських рублів уведено українські купоно-карбованці, які були в обігу п'ять років і прийняли на себе інфляційний удар. Знецінення купоно-карбованця становило в середньому 140 % на місяць. У першій половині 1990-х років Україна втратила 45,6 % ВВП. Ініціативним людям бракувало стартового капіталу для відкриття власного бізнесу. Ті ж, хто зважувався зайнятися дрібним бізнесом, не могли почувати себе захищеними, позаяк стикалися з розгулом кримінальних структур. Чимало мешканців України задля виживання вдалися до так званого човникарства - купівлі товарів в одному місці (часто за кордоном) і перепродажу в іншому. Символом часу стала «кравчучка» - візок на колесах для ручного перевезення товарів, до якого кріпили велику, здебільшого клітчасту торбу....
0 Переглянути

Серпневий заколот 1991 р. Проголошення незалежності України

11 Клас

19 серпня 1991 р., коли Михайло Горбачов з родиною перебував на відпочинку в Криму, по радіо й телебаченню від 6-ї години ранку почали зачитувати офіційне звернення під назвою «Заява радянського керівництва». У заяві стверджувалося, що Горбачов за станом здоров'я не може виконувати обов'язки президента СРСР, тому його повноваження переходять до віце-президента Геннадія Янаєва. Далі йшлося про потребу подолання «глибокої та всебічної кризи, політичної, міжнаціональної та громадянської конфронтації, хаосу та анархії, які загрожують життю та безпеці громадян СРСР, територіальній цілісності, свободі й незалежності нашої країни». Опираючись на результати референдуму про збереження СРСР, автори заяви повідомляли про запровадження надзвичайного стану строком на 6 місяців. Не обійшлося й без стандартної для радянських документів вказівки на те, що таке рішення «йде назустріч вимогам широких верств населення про необхідність найрішучіших заходів, щоб запобігти сповзанню суспільства до загальнонаціональної катастрофи». Для управління країною створено Державний комітет по надзвичайному стану в СРСР (ДКНС). До його складу увійшли: Геннадій Янаєв (віце-президент СРСР, голова), Олег Бакланов (заступник голови Ради оборони СРСР), Володимир Крючков (голова КДБ), Валентин Павлов (прем'єр-міністр), Борис Пуго (міністр внутрішніх справ), Василь Стародубцев (голова Селянського союзу), Олександр Тизяков (голова Асоціації державних підприємств, будівництва, транспорту і зв'язку), Дмитро Язов (міністр оборони). ДКНС підтримав голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук'янов. У зверненні до народу стверджувалося, що «перебудова» зайшла в глухий кут, «екстремісти» взяли курс на ліквідацію СРСР, тож потрібно посилити «трудову дисципліну» і «порядок». Заявлено про розформування всіх органів влади, не передбачених конституцією, призупинено діяльність опозиційних партій, заборонено збори, демонстрації та страйки, уведено цензуру....
0 Переглянути

«Осінь народів»: революції в Центрально-Східній Європі

11 Клас

Після запровадження в Польщі в грудні 1981 р. воєнного стану, заборони «Солідарності» й арешту її лідерів Адама Міхніка, Яцека Куроня, Леха Валенси, польське суспільство не припинило опір режиму. Виступи проти влади часто були спонтанні: молодь уночі залишала антиурядові написи в громадських місцях і на будівлях, багато людей носили символіку, яка виказувала причетність до «Солідарності» (символом перемоги була латинська літера «V»). Мало хто приховував зневагу до ініціаторів воєнного стану та їхніх московських покровителів. Члени правлячої Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) масово здавали партійні квитки, натомість організаційна мережа «Солідарності» відновлювалася. У 1982 р. «Солідарність» оголосила програмну декларацію «Підпільне суспільство». Розпочато творення структур, які протистояли державному апарату. Основною формою боротьби залишалися страйки. Незважаючи на протидію влади, «паралельне суспільство» розвивалося, обростаючи підпільними університетами, театрами, відеотеками, засобами масової інформації. Невдовзі кількість нелегальної преси сягнула 1300 назв. Важливу роль у стабілізації ситуації в Польщі відіграв єпископат Римо-католицької церкви. Саме від нього йшли імпульси до діалогу між владою і народом. У підсумку це послабило воєнний стан, і в 1983 р. його було скасовано. Пильно стежив за ситуацією на батьківщині Іван Павло ІІ. Ще на початку воєнного стану він закликав Ярузельського «припинити будь-які дії, які ведуть до пролиття польської крові», бо «та кров не може далі обтяжувати сумління й плямувати руки земляків». У 1983 і 1987 рр. Іван Павло ІІ відвідав Польщу з пастирськими візитами. Щоразу вони перетворювалися на грандіозні маніфестації, де йшлося про повагу людської гідності, свободи, демократичних цінностей, моральності. Про такі ж важливі для суспільства й людини речі говорили на проповідях римо-католицькі священики, до яких приходили тисячі людей. У 1984 р. за наказом Міністерства внутрішніх справ викрали й закатували священика костелу Святого Станіслава Костки у Варшаві, капелана «Солідарності» Єжи Попелушка. Його тіло знайшли у Віслі, а невдовзі стали відомі імена вбивць. Це вразило багатьох поляків і ще більше згуртувало проти влади....
0 Переглянути

Українське суспільство в період «перебудови». Повсякденне життя

11 Клас

В Україні наслідки «перебудови» відчули не відразу. Компартійно-радянське керівництво республіки на чолі з Володимиром Щербицьким не поспішало реагувати на нові віяння з центру, уважало їх тимчасовими. Утім процеси трансформації українського суспільства в період «перебудови» були значними. Опозиційні настрої та прагнення до незалежності захопили велику частину громадян. В один струмінь зійшлася свідома діяльність українських дисидентів і правозахисників, значна частина з яких повернулася з ув'язнень, української творчої інтелігенції, яка пам'ятала шістдесятництво, а також приклад інших республік, який ставав наснагою. Тоді державницький потенціал українського суспільства суттєво зріс. Значний відбиток на події в Україні періоду «перебудови» наклала аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. За день до того тут зупинили один з енергоблоків для технічного обслуговування. Роботи продовжували, відключивши системи захисту. Причиною катастрофи вважають стрибок напруги в мережі. У результаті перегріву реактора сталися два хімічні вибухи й почалася пожежа. Було зруйновано обшивку реактора, а через відсутність захисної оболонки понад 60 т радіоактивних речовин піднялися в повітря. Пожежа тривала десять днів й одразу забрала життя 31 людини. Пожежники, які першими прибули на місце катастрофи, не мали відповідних протигазів і не були попереджені про підвищений радіоактивний фон. Саме вони захистили всіх від водневого вибуху....
0 Переглянути

Лібералізація суспільного та культурного життя. Національні рухи

11 Клас

Під впливом демократизації суспільного життя на порядок денний у СРСР повернулося питання про реабілітацію жертв політичних репресій. Спершу її уявляли лише як завершення того, що не зробили в 1960-х роках. У 1988 р. ухвалено постанову політбюро ЦК КПРС про додаткові заходи щодо реабілітації осіб, репресованих у сталінський період. Однак робота затягувалася. Наступного року видано указ президії Верховної Ради СРСР про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв сталінських репресій. Цим указом відмінено всі рішення, які виносили позасудові органи - трійки, колегії, особливі наради. У 1990 р. видано указ президента СРСР про відновлення прав усіх жертв політичних репресій 1920-1950-х років, яким визнано, що репресії були масовими й несумісними з правовими нормами і загальнолюдськими цінностями. Відповідальність за них покладено на «сталінське керівництво». У 1989 р. Верховна Рада СРСР схвалила декларацію про визнання незаконними й злочинними насильницьких переселень народів, у 1991 р. ухвалено й відповідний закон. Варварством з боку сталінського режиму названо виселення в роки Другої світової війни балкарців, інгушів, калмиків, карачаївців, кримських татар, німців, турків-месхетинців, чеченців. Визнано, що насильницькі переселення вплинули на долю корейців, греків, курдів. На історичну батьківщину в Крим почали масово повертатися (здебільшого з Узбекистану) кримські татари. Повернулося близько половини з тих, які могли скористатися цим правом, - 250 тис. У 1986 р. вийшов на свободу (правда, з умовним строком ув'язнення) один із лідерів кримськотатарського руху Мустафа Джемілєв. Два роки перед тим суд у Ташкенті засудив його до позбавлення волі в таборах суворого режиму «за складання і поширення документів, що ганьблять радянський державний лад» й «організацію масових заворушень» при спробі поховати батька в Криму. У 1991 р. Джемілєва обрано головою Меджлісу - представницького органу, створеного для подолання наслідків депортації та відновлення прав кримських татар....
0 Переглянути

«Прискорення», гласність, «нове мислення»

11 Клас

«Перебудова» була спробою подолати соціально-економічну кризу й модернізувати радянське суспільство реформою «згори», поєднати соціалізм і демократію. Інерція екстенсивного зростання з наголосом на сировинних галузях, яка опанувала радянську економіку, призвела до глибокої стагнації. Єдиний господарський комплекс СРСР уже не забезпечував елементарних потреб, бракувало товарів широкого вжитку. У першій половині 1980-х років через перевиробництво падали ціни на нафту, яка була важливим джерелом експорту. Економіку СРСР підривала «гонка озброєнь». Погіршувався морально-психологічний клімат у суспільстві (зокрема й серед вищого керівництва, для якого комуністичні гасла втратили зміст). Комуністична ідеологія асоціювалася з бездіяльністю, всевладдям чиновників і розкраданням державного майна. Загальне відчуття того, що влада й суспільство опинилися в глухому куті, створило передумови для появи біля керма держави реформатора. У березні 1985 р. після смерті Костянтина Черненка генеральним секретарем ЦК КПРС обрано 54-річного Михайла Горбачова. На цей час у суспільстві й владних кабінетах наростало невдоволення від засилля старших політиків (середній вік членів політбюро ЦК КПРС тоді перевищував 70 років). Тож появу відносно молодого енергійного й освіченого лідера, який заговорив про зміни, сприйняли в суспільстві як ковток свіжого повітря. На зустрічі з партійним активом у Ленінградському міськкомі партії Горбачов сказав: «Мабуть, товариші, всім нам потрібно перебудовуватися». Відтоді підхоплене пресою слово «перебудова» стало символом часу, дало назву історичному періоду. Концепцію нової політики Горбачов виклав у квітні 1985 р. на пленумі ЦК КПРС у доповіді «Про скликання чергового XXVII з'їзду КПРС та про завдання, пов'язані з його підготовкою та проведенням»....
0 Переглянути

Концепція «радянського народу». Суспільна атмосфера в Україні

11 Клас

Поняття «радянський народ» з'явилося в середині 1930-х років під час наступу сталінського режиму на права неросійських народів (що відбувався під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом»), знищення національних партійних кадрів і культурної верхівки. На офіційному рівні його вперше вжито в резолюціях XVIII з'їзду ВКП(б) (1939 р.), тоді ж воно увійшло до партійного статуту. Розгорнуте ж визначення дав Микита Хрущов на XXII з'їзді КПРС (1961 р.): «У СРСР склалась нова історична спільнота людей різних національностей, що мають спільні характерні риси, спільну соціалістичну Батьківщину - СРСР, спільну економічну базу, соціалістичне господарство, спільну соціально-класову структуру, спільний світогляд - марксизм-ленінізм, спільну мету - побудову комунізму, багато спільних рис у духовному обличчі, у психології». Тоді це твердження не увійшло до програмних документів, однак стало провідним у практичній діяльності органів влади. У 1970-х роках його повторювали щоразу частіше. Попри напівофіційне використання поняття «радянський народ», до програми КПРС, ухваленої в 1961 р., було включено конкретні заходи з реалізації цієї концепції: перемішування населення через обмін кадрами, багатонаціональність союзних республік і затирання кордонів між ними, зменшення відмінностей між народами СРСР, об'єднуючу силу російської як мови міжнаціонального спілкування, неприпустимість національного «самообмеження». Надалі, особливо в 1970-х роках, цей перелік уточнювали. Було вказано, зокрема, на такі спільні риси «радянського народу», як ідеологія, що об'єднує всіх громадян незалежно від національності, єдина радянська культура, зростання почуття належності до нової історичної спільноти, і те, що в межах радянського народу твориться новий тип людей, які при збереженні національних особливостей мають спільні радянські риси. Підкреслено й пріоритет всесоюзних інтересів, зокрема в економіці, стосовно інтересів окремих народів СРСР (так званий єдиний народногосподарський комплекс). Найчастіше ж апелювали до радянського патріотизму, який став основним ідеологічним компонентом концепції «радянського народу»....
0 Переглянути

Україна в умовах наростання системної кризи комуністичного режиму

11 Клас

На посаду першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста було призначено за правління Микити Хрущова, у 1963 р. Однак уже наступного року він був серед тих, хто підтримав так званий жовтневий переворот, у результаті якого до влади в Москві прийшов Леонід Брежнєв. Важлива роль в усуненні Хрущова на деякий час зміцнила позиції Шелеста, однак стосунки з Брежнєвим і його оточенням на довший період не склалися. Московське керівництво з великою підозрою ставилося до українофільства Шелеста, хай навіть значно перебільшеного. Уже від 1965 р. на адресу Шелеста й загалом керівництва УРСР чулися звинувачення, що Україна претендує на особливе становище, проявляє так зване місництво, порушує планову дисципліну й навіть забагато вживає української мови. Політика Шелеста була доволі суперечлива. Він підтримав придушення «Празької весни», навіть наполягав на вторгненні. На його думку, події у Чехословаччині негативно впливали на партійні організації в Україні; а вимоги чехословацького суспільства він трактував як бажання «безмежної демократії», яка веде до «повної анархії». Від початку Шелест критикував виступи дисидентів, звертав увагу каральних органів на «пожвавлення націоналістичних елементів» і «прояви антирадянщини». Під час правління Шелеста Україною прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша в 1965 р. (заарештовано 24 особи), а друга в 1972 р. (73 особи). Між ними було ув'язнено ще 148 антирадянськи налаштованих громадян. За ґрати потрапили Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Василь Стус. Дізнавшись у 1968 р. про те, що ув'язнені за політичними статтями Іван Кандиба, Іван Гель та ін. підготували нові документи антирадянського змісту, він підтримав рішення про посилення режиму їхнього утримання. Шелест вважав недоцільним і повернення кримських татар на батьківщину....
0 Переглянути

Комуністичні режими

11 Клас

У 1964 р., коли було усунуто від влади Микиту Хрущова, зміну вищого керівництва в СРСР уже не сприймали так драматично, як після смерті Сталіна. Хрущовські реформи, не завжди послідовні й продумані, втомили багатьох. На початку Леонід Брежнєв, який опинився на вершині влади, багато кому подобався. Іззовні він здавався добродушним, умів викликати симпатії співрозмовників. Щоправда, й умів домагатися свого - доволі брутально відсунув від влади конкурентів. Одним з перших його публічних посилів до суспільства стала згадка про Сталіна як переможця у Другій світовій війні. Політбюро ЦК КПРС кілька разів обговорювало питання, яку позицію зайняти щодо пам'яті про Сталіна. Засудити рішення ХХ з'їзду тоді не наважилися, однак «перегини» хрущовської десталінізації Брежнєв таки вирішив усунути - так було спокійніше. Леонід Брежнєв (1906-1982) - генеральний секретар ЦК КПРС у 1964-1982 рр. Народився в м. Кам'янське на Дніпровщині в сім'ї робітника-металурга. Працював землевпорядником, брав участь у створенні колгоспів і розкуркуленні селянства на Уралі. Закінчив Кам'янський металургійний інститут. Другу світову війну завершив у званні генерал-майора. У 1945-1946 рр. - начальник політуправління Прикарпатського військового округу, брав участь у боротьбі проти УПА. Працював першим секретарем Запорізького й Дніпропетровського обкомів КПРС. Прийшов до влади внаслідок заколоту проти Микити Хрущова. Ухвалював рішення про вторгнення радянських військ у Чехословаччину, а згодом в Афганістан. За його правління виразно проявилися симптоми соціального занепаду. Мав безліч орденів і медалей, якими фактично сам себе нагороджував....
0 Переглянути

Урбанізація і зростання освіченості населення

11 Клас

У другій половині ХХ ст. зростання кількості населення у світі набуло «вибухоподібного» характеру. Якщо європейські держави пережили стрімкі демографічні зрушення ще в XIX ст. разом з індустріалізацією, то країни «третього світу» вступили в цю фазу лише в 1950-1960-х роках. Оскільки на ці країни припадало 9/10 загального приросту населення Землі, це спричинило глобальний демографічний вибух. Відомо, що швидкість приросту населення почала стрімко збільшуватися з 1820 р., коли населення планети зросло за мільярд. Кожен наступний мільярд додавався відповідно через 107, 32, 15, 13, 12 і знову 12 років. У 2011 р. населення планети перевищило 7 млрд. Стрімке зростання людності в ХХ ст. було зумовлене зменшенням смертності в багатьох країнах, що пояснювалося, своєю чергою, прогресом медицини, збільшенням продуктивності сільського господарства (цьому сприяла «зелена революція»), покращенням санітарних умов, а відтак скороченням інфекційних хвороб. Населення планети швидко урбанізувалося. У 1950-х роках найбільш урбанізованим континентом була Північна Америка, але вже на початку 1990-х років її наздогнали Європа, Австралія й Океанія, Латинська Америка. Хоча в країнах, що розвиваються (як-от азійських і африканських), урбанізація почалася пізніше, там її темпи вищі. У 1990 р. в містах мешкало близько 45 % населення світу (у наші дні рівень урбанізованості планети становить уже близько 55 %). Наприкінці 1980-х років у світі було 2,5 тис. великих міст, а частка їх у світовому населенні перевищувала 1/3. Більше 200 з них мали населення понад 1 млн осіб. Формувалися мегаполіси. У 1950 р. було лише два міста - Нью-Йорк і Лондон - з населенням понад 10 млн. У 1960-х роках до них додалися Токіо й Шанхай. Відбувався перехід від компактного міста до міських агломерацій - територіальних угруповань міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій найчастіше ставали столиці, найважливіші промислові й портові центри. Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Токіо, Сан-Пауло й Нью-Йорка, з чисельністю населення по 16-20 млн осіб. У наші дні темпи урбанізації в розвинутих країнах, особливо європейських, сповільнилися....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 29 30 31 32 33 34 35 36 37 ... 40
Назад

Навігація