§ 9—10. ПОЛІТИЧНИЙ І СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ РУСІ-УКРАЇНИ наприкінці X — у першій половині XI ст. РОЗВИТОК ГОСПОДАРСТВА

Від яких слів утворилися прикметники «політичний», «соціальний»? Що вони означають?

1. Суспільство. Влада князя

За правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого остаточно сформувалася державна (інакше кажучи, політична) система Русі-України.

За своїм політичним устроєм Русь-Україна була ранньофеодальною багатонаціональною імперією, подібною до імперії Карла Великого на заході Європи чи Хозарського каганату — на Сході. Її населяли понад двадцять племен і народностей: фіни й балти на півночі, слов’яни — у центрі, тюркомовні племена — на півдні. Середньовічні держави не мали чітко визначених кордонів. Їх розділяли непрохідні ліси, болота, ріки або гори.

За формою правління Русь-Україна була монархією. На чолі держави стояв один правитель — великий князь київський із династії Рюриковичів. Він видавав закони, чинив суд, призначав своїх намісників. Великий князь зберігав за собою й функції воєначальника. Решта князів, які правили окремими землями, корилися й визнавали владу великого князя київського. Такі відносини всередині панівної верстви називають васалітетом. Князівська верства була правлячим і найбільш замкненим станом у суспільстві, доступ до якого давало тільки народження. Титул князя не можна було заслужити. Князем можна лише народитися.

МОНАРХІЯ — система управління державою одноосібним володарем — монархом.

Опорою князівської влади було постійне військо — дружина. З часом роль дружинників як помічників і дорадників великого князя зменшується. Зростає вилив великих бояр, які становлять найближче оточення князя. Боярська рада перебрала на себе функції давньослов’янської ради старійшин. Зберігаються народні збори — віче, які вирішували важливі громадські справи. З посиленням влади князя роль віча зменшується.

Суспільство Русі-України було феодальним, економічні відносини якого базувалися на наявності земельних володінь і визначених із часів княгині Ольги доходів з них (грошових чи натуральних).

Земля за доби феодалізму була найбільшою цінністю. Вона належала київському князю, який роздавав її в користування або володіння своїм синам, родичам, боярам і дружинникам. Землеволодіння на Русі було двох різновидів — умовне (помістя) і безумовне (вотчина). У ранній період історії Русі-України й пізніше — за часів правління Володимира та Ярослава — вотчинами (земельними володіннями, що передавалися в спадок) володіли лише великі князі. Решта феодальної верхівки (бояри та дружинники) користувалася помістями, якими князь винагороджував за службу (військову, придворну, судочинну, управлінську) і які міг забрати в будь-який момент. Великими землевласниками були монастирі, яким князі надавали у власність землі із селами, а іноді й з містами.

Зв’язок між володарями й підвладним, насамперед неміським, населенням існував у формі збору данини.

Селяни змушені були сплачувати данину натурою (продуктами) або грошима. Величина податків була значною. Відомо, що лише на десятину від своїх прибутків Володимир побудував й утримував один із найбільших храмів Київської держави — Десятинну церкву.

З X ст. відома така повинність, як повоз — постачання коней і різного транспорту для потреб князя та його дружини. Смерди несли військову повинність — були учасниками народного ополчення.

Селян і міських жителів примушували брати участь у будівництві й укріпленні міст, утримуванні в належному стані доріг, які проходили через їхню територію.

2. «Руська правда»

До появи писемних законів у Русі-Україні, як і в інших «варварських» королівствах, судочинство здійснювали на основі звичаєвого права. Якщо людину вбивали, то її родичі повинні були знайти злочинця й убити — «кровна помста». За каліцтво родичі скривдженого мали право зробити те саме з кривдником (згідно з відомим біблійним висловом, «око за око, зуб за зуб»).

За часів правління Ярослава Мудрого було складено перший писаний збірник права «Руська правда». До збірника спочатку входило 18 статей, у яких зазначалося, як карати за ті чи інші проступки.

«Руська правда» — звід законів Київської держави

«Руська правда» обмежила застосування кровної помсти й понівечення, замінюючи їх штрафами. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф 80 гривен, за вбивство міського жителя, купця або ремісника — 40 гривен, а за вбивство простого селянина-смерда — 5 гривен. Грошові покарання застосовувались і за інші злочини.

Штрафи й покарання в середньовічному суспільстві залежали від соціального стану потерпілого. За найбільш серйозні — у людини забирали все майно, яке в неї було, виганяли з общини («виставляли на потік») або перетворювали на холопа (раба). Штрафи сплачували на користь скривдженого й у казну князя. Судив зазвичай сам князь або його довірені особи.

Для вчених «Руська правда» залишається найважливішим джерелом вивчення суспільних відносин і судочинства Русі-України. Звідти ми дізнаємося про господарське й культурне життя, про відносини різних верств населення та державний устрій Київської держави.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Приклади кримінальної відповідальності в Київській державі

Щоб установити провину підозрюваного у важкому злочині, призначали випробування залізом або водою. Людину примушували взяти до рук гаряче залізо, і якщо залишався опік, то суд визнавав провину підозрюваного. Побутував й інший метод установлення істини: злочинця кидали у воду зв’язаного. Якщо людина випливала, залишалася живою, то це означало, що вона винна, — навіть вода не приймала злочинця.

У законі було передбачено особливе покарання за підпал будинку або току. Такий палій «видається головою князю з усім маєтком, з якого потрібно раніше винагородити збиток, завданий хазяїнові току або будинку».

Суворо каралися дії, які завдають шкоди живій природі. Так, «за бобра, украденого з нори, визначається 12 гривен штрафу». За умисно зарізаного чужого коня сплачується 12 гривен до скарбниці, а хазяїну — 1 гривну. За зрізані дерева з бортями (дуплами дерев, де оселилися бджоли) вноситься до скарбниці 3 гривни. При цьому потрібно зауважити, що гривна тоді цінилася дуже високо. Так, за 1 гривну можна було купити 20 баранів або одного робочого вола.

І. Білібін. Суд за часів «Руської правди». 1910-і роки

3. Місто та село. Основні верстви населення

У давньоруських літописах згадуються різні типи сільських поселень часів Русі-України: село, погост, двір та інші. Найуживанішим терміном є «село». Очевидно, це були найбільш поширені типи поселення, де мешкали землероби. Погостами називали центральні поселення сільської округи. Двір був укріпленою сільською садибою феодала.

Величина сільських поселень залежали від зони землеробства. На півночі, на Волині й Поліссі, де довше зберігався підсічний тип землеробства, поселення були невеликими, адже через кожні кілька років люди покидали виснажені землі й переселялися на нові.

На півдні, у лісостеповій зоні, де застосовували перелогову систему землеробства, сільські поселення були більшими. Вуличної забудови тоді ще не існувало. Двори були розташовані безсистемно, мали як житлові, так і господарські будівлі.

Найдавніші поселення міського типу виникли в VI—VIII cт. За величиною й характерними особливостями оборонних споруд ці поселення давніх русинів були трьох різновидів, які відомі з пізніших писемних джерел під назвами острог, городок і град.

Кожне це поселення оточував земляний вал, в основі якого лежали два чи три ряди дерев’яних зрубів, котрі не давали можливості весняним водам і дощам розмивати вал. На валах найменших укріплень — острогів — був частокіл із загострених колод, так звана острожна стіна. Під стінами острогу з часом формувалися неукріплені пригороди — посади, які часто потерпали від ворожих набігів.

До більш значних поселень належав городок. Його центр називали дитинцем. Над валами останнього височіли зв’язані зі зрубами городниці, що утворювали стіну. До дитинця вели брами, як правило, захищені надбрамними вежами. Через рів до брам перекидали підйомні містки. На найвищому місці дитинця споруджували кількаярусну сторожову вежу. До стін городка прилягав обнесений валом, інколи з частоколом, посад, у якому мешкали й працювали ремісники, торговці й інший робочий люд.

Найбільше поселення — град — вирізнялося складною системою оборонних споруд, що включала дитинець та укріплені ремісничі посади, пристосовані до рельєфу місцевості.

У літописах давні міста названо градами, тобто укріпленнями. З цього випливає, що первісною функцією найдавніших міст була військова. Однак вони мали не лише оборонне значення. З літописних повідомлень довідуємося, що вже в ІХ—Х ст. гради були торговельно-економічними центрами союзів племен. У них зосереджувались органи державного управління, проживали князі й бояри. Тут перебувала й князівська дружина. У містах жили купці та ремісники, а оскільки серед купців і дружинників було немало іноземців, можемо зробити висновок про багатонаціональний склад населення найбільших руських міст.

Представники різних верств населення Київської держави. Реконструкція П. Толочка

У ІХ—Х ст. літописці називають майже двадцять міст, що існували в Київській державі. Проте іноземні хроніки іменують її «країною міст», тому, напевно, насправді їх було набагато більше, ніж згадується. На це вказують й археологічні розкопки.

На землях нинішньої України найдавнішими містами, згаданими в літописах, були Київ, Чернігів, Любеч, Переяслав, Білгород, Вишгород, Іскоростень, Василів, Родень (біля сучасного Канева), Овруч (Вручий), Перемишль, Червен, Володимир-Волинський та ін.

Історична назва міста — Володимир. Уточнювальний додаток Волинський з’явився після входження міста до складу Російської імперії у XVIII ст., щоб відрізнити давній Володимир в Україні від Владимира на Клязьмі в Росії.

Населення Київської держави поділялося на окремі верстви. Соціальну верхівку становили князі на чолі з великим князем київським. Далі йшли бояри — нащадки племінних вождів і верхівки князівських дружинників. Усі вони були професійними воїнами, а військова доблесть і честь цінувались у їхньому середовищі понад усе.

Поряд із великими й дрібними боярами значний вплив у Русі-Україні мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи (управителі церковних округів), настоятелі великих монастирів.

ПАТРІАРХ — глава православної церкви.

ЄПИСКОП, МИТРОПОЛИТ — вищі духовні чини в православній церкві.

Міське населення становили купці, ремісники, челядь (обслуга при князівських і боярських домах).

Основною масою населення Русі-України були селяни — понад 90 відсотків. В основі феодальної суспільної піраміди на Русі були особисто вільні селяни-общинники, які обробляли землю й сплачували данину. Їх називали смердами. Згодом частина смердів потрапляла в залежність від князя чи боярина.

Напівзалежними в Русі-Україні були рядовичі, які працювали за договором (рядом), і закупи, що працювали за грошову позику (купу). Як правило, це були люди, які потрапили в боргове ярмо й мусили відпрацювати позику в господарстві кредитора. Рабів називали холопами, або челяддю. Рабами переважно ставали військовополонені, їхні діти також залишалися рабами. Холопи не мали свого господарства й перебували в повній залежності від господаря. Челядь працювала на господарському дворі слугами, стайничими, кухарями тощо.

На Русі була ще одна категорія людей — ізгої (від давньослов’ян. гоїти — жити). Тобто ізгої — люди, викинуті з життя. Ізгоями називали осіб, які з різних причин вибули зі свого соціального середовища й знаходилися під опікою церкви. До ізгоїв належали: «попів син», який не вивчив грамоти й не може успадкувати батьківський сан; збанкрутілий купець і навіть князь, позбавлений вотчини. Та найчисленнішу групу серед ізгоїв становили холопи, які викупилися з рабства, але не мали засобів для життя. Саме вони склали зародок майбутньої верстви кріпосних селян.

ЦІКАВО ЗНАТИ

Про походження слова смерд

У давньослов’янській мові слово смердіти не мало негативного забарвлення, як тепер. Сморід означав запах (пригадайте смачну ягоду — смородину).

Простолюдини й селяни (на відміну від князів і бояр) жили в курних хатах. Там дим із печей виходив не через димар у даху (як у сучасних будинках), а під стелю. Зрозуміло, що такі хати були просякнуті кіптявою та запахом диму, тому й мешканці були «запашними», тобто смердами.

4. Повсякденне життя різних верств населення

Життя людей у середні віки часто було боротьбою за виживання. Селяни, які становили дев’ять десятих населення, змушені були важко працювати — усе робилося вручну. Найважче їм було під час оранки й збору врожаю. Ходити за плугом і працювати із серпом — нелегка праця.

Стихійні лиха й військові дії нерідко зводили нанівець виснажливу працю всієї селянської родини. Середній вік становив тоді приблизно 40 років. Величезною була дитяча смертність. Навіть у князівських сім’ях, як свідчать літописи, нерідко половина дітей не доживала до зрілого віку.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Літописи й інші документи часів Русі-України про родинне життя

Влада батьків над дітьми була велика: дітей могли продавати в рабство.

Якщо глава сім’ї розорявся, то в рабство потрапляла вся сім’я. Якщо помирав багатий чоловік, у якого не було сім’ї (дружини та дітей), усе його майно переходило князеві. Материнське майно переходило тій дитині, у якої вона доживала свого віку.

Шлюб брався виключно за згодою батьків. Батьки могли влаштовувати шлюби своїх дітей, не питаючи їхньої думки. Князі брали активну участь в особистому житті своєї челяді. Слуги з приводу одруження питали дозволу в князів. Перед шлюбом влаштовували заручини, де родичі укладали договір. Якщо шлюб не відбувався, сторона, що розірвала заручини, виплачувала компенсацію. Батьки часто укладали такі договори задовго до шлюбу, особливо це було поширено серед князів. У князівських родинах було в середньому до п’яти дітей. Князі влаштовували шлюби, як правило, з політичних міркувань. Із 250 відомих шлюбів князів Київської держави майже половина припадає на союзи з представницями іноземних династій, і лише 7 — з боярськими доньками.

З усіх відомих князів Русі-України (497 осіб) тільки 30 прожило понад 60 років, а 66 князів загинуло в битвах.

Іноземці, які побували в Русі-Україні, відзначали надзвичайну гостинність її мешканців. Відмовити в гостинності вважалося безчесним учинком. Крадіжки й обман були настільки рідкісним явищем, що ніхто не закривав своїх осель і скринь з добром.

Одяг. Загляньмо з дозволу господаря в одну зі скринь. Там ми побачимо довгі чоловічі й жіночі сорочки, штани та свити з домотканого сукна.

Сорочку носив як смерд, так і князь. У теплу пору року вона була одночасно й верхнім одягом. Чоловічі сорочки були коротшими — до колін. Їх носили «навипуск», підперезавши поясом, або заправленими в поясний одяг. Жіночі сорочки завжди були довгими й навіть улітку обов’язково поєднувалися або з поясним одягом, або з верхнім платтям.

Верхній одяг — свити — шили з товстих вовняних тканин. Багаті люди носили свити зі спеціальних вовняних тканин, які називалися «святочним сукном» і були натурального світлого кольору. Міський простолюд і селяни шили свити з грубих матеріалів, витканих із погано вичесаної вовни. Така свита «власяна, остра на тілі» згадується в Києво-Печерському патерику. Про вигляд ґудзиків свідчить їх назва. Це були вузлики круглої форми на шнурку чи ремінній смужці.

Патерик — збірка творів XIII ст. церковно-релігійного характеру та загальноморального повчання про початки Києво-Печерського монастиря та його перших подвижників.

Чоловічим одягом усіх верств населення були вузькі штани, які носили заправленими в чоботи або личаки. У них зображені селяни, городяни й князі на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Одяг представників різних верств населення Х—ХІІ ст. (зліва направо): князь, боярин, знатні жінки. Реконструкція

Чоловічі та жіночі костюми мали чітко виражені станові ознаки й відповідали певному соціальному статусу їхніх власників. Відмінність між костюмами різних верств давньоукраїнського суспільства виявлялася в якості тканин, з яких їх виготовляли, і в наявності або відсутності певних різновидів одягу та прикрас. Плащ червоного кольору могли носити тільки князі.

Взуття. На ноги взували плетені з дерев’яної кори, а в містах упереміж із шкіряними ремінцями, личаки та поршні. Багаті селяни й городяни носили черевики з м’якої, черевної частини шкур рогатої худоби.

Довге волосся, чоботи та плащ свідчили про те, що перед вами знатна особа. Одяг князів і бояр шили з візантійського й іспанського оксамиту та парчі. Узимку одягали кожухи з дорогого хутра куниці чи горностая.

Прикраси. Невід’ємною частиною одягу були прикраси. Найпоширенішими навіть серед простолюду були нашийні обручі — гривни — масивні, виготовлені зі скрученого джгутом і переплетеного товстого дроту. Їх носили переважно чоловіки.

До жіночих прикрас належали різноманітні браслети з витого дроту й пластинок із візерунками, а також скляні прикраси й намиста з підвісками, персні, каблучки, що широко представлені серед розкопаних скарбів і поховань.

Русини часто вдягали сережки. Прикраси з трьох намистин носили й чоловіки (але тільки в одному вусі). Давньоруською жіночою прикрасою були скроневі кільця, що прикріплювалися по кілька штук до волосся або головних уборів біля скронь перед вухами.

Кільцева бронзова фібула — застібка для одягу, що водночас є прикрасою. XI cт.

Ювелірні прикраси: гривни та скроневі кільця з міді. XI—ХІІІ cт.

Розваги. Весело проводити час любив як простий люд, так і знать. Свята завжди були велелюдними. Проводились ігри, танці, змагання на конях. Бажаними учасниками на будь-яких гуляннях завжди були скоморохи — мандрівні актори, співаки, музиканти, танцюристи, фокусники, дресирувальники. Були також скоморохи (зазвичай вправні музиканти), які постійно проживали при князівських і боярських дворах.

Ігрища. Мініатюра з Радзивіллівського літопису. XV ст.

Князі часто влаштовували бенкети, на яких веселилися разом із своєю дружиною. На таких бенкетах не дивиною були бійки між дружинниками. За нанесення серйозних травм кривдники платили штрафи згідно з нормами «Руської правди». Улюблена розвага князів і бояр — полювання на кабанів, хутрових звірів, але найпрестижнішим уважалося полювання на тура.

Харчування давніх українців формувалося залежно від природно-кліматичних умов і зумовлених ними напрямів господарської діяльності. Оскільки основою господарства було землеробство, то головною їжею в Русі-Україні були хліб і страви із зерна — каші та киселі.

У літописних джерелах зазначено чотири основні види злаків: пшениця, ячмінь, просо та жито. У «Руській правді» названо продукти, які віддавалися вірнику (збирачу судових податків), — «хлібів 7 на тиждень». Детальні свідчення про випікання хліба знаходимо в описі монастирського життя в Києво-Печерському патерику. Відомо, що зерно мололи ручними жорнами, що стояли в печерах, де жили монахи. Щоб виготовити хліб, перемелювали борошно, заливали його окропом, додавали квас (тому хліб був кислий), місили тісто й пекли в печі.

Окрім пшеничних, житніх і ячмінних хлібів, відомі також пшоно й різноманітні крупи. З вівса та пшениці виготовляли кисіль.

Найпоширенішим питвом був хлібний квас — повсякденний і святковий безалкогольний напій, його вживали навіть у піст. Літописець, вихваляючи щедрість князя Володимира Великого, серед страв, призначених для бідних, називає квас.

Оскільки русини, окрім землеробства, займалися скотарством і полюванням, то м’ясо також було в меню наших предків. Простолюдини вживали переважно м’ясо домашніх тварин, свиняче сало. На столах бояр і князів траплялась оленина, м’ясо впольованих вепрів і турів.

В. Тормосов. Володимир Мономах на полюванні. 2006 р.

Деякі тварини вважалися «нечистими», наприклад лисиці, білки, бобри, хом’яки, зайці, і на них полювали лише заради хутра. З утвердженням християнства до цього розряду введено також і конину, яка повністю виключалася з раціону пересічної людини-християнина, але була популярною в кочовиків.

З домашньої й дикої птиці в письмових джерелах зазначаються кури, гуси, голуби, лебеді й рябчики. Споживали також яйця.

Поширеним було і вживання риби. Крім того, за строгими релігійними приписами були запроваджені часті пости. Тому ченці ніколи не їли м’яса — їм дозволялася тільки риба. Серед різних видів риби особливо цінувався осетр.

Значне місце в раціоні давніх русинів посідали молочні продукти. У «Руській правді» згадується, що пили коров’яче й овече молоко. З молока робили сир, але про масло відомостей не маємо. Можливо, тому, що в середні віки важливо було не лише виготовити харчові продукти, а й зберегти їх, а масло довго не зберігається.

З овочів джерелами засвідчені лише капуста й ріпа, які довго залишалися найтиповішими для Русі городніми культурами. Відомо також про вирощування часнику, цибулі, гороху, бобів і сочевиці.

Необхідною приправою була дорога на ті часи сіль, відсутність якої вважали бідою. Постачали її із соляних районів Галицької землі (Удеч і Коломия). Крім Галицьких земель, сіль вивозили з Криму.

Як бачимо, «продуктовий кошик» давньоруської доби з позицій сьогодення вражає своїм невеликим асортиментом. Проте, ураховуючи тогочасний рівень розвитку матеріальної культури, можемо сказати, що харчування сільського населення Київської держави незначною мірою відрізнялося від переліку продуктів, які вживала князівсько-боярська верхівка, котра могла собі дозволити деякі привозні іноземні продукти.

5. Сільське господарство, ремесла та торгівля

Основою давньоруської економіки було сільське господарство.

Якщо у VIII— Х ст. основним знаряддям обробітку землі було рало, то з X ст. на зміну йому прийшов плуг. Плуг із залізним наральником уже не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту, що значно збільшувало врожайність. Селяни розпочали розорювати чорноземи.

Завдяки змінам у способі обробітку землі на межі Х—ХІ ст. землеробство досягло високого розвитку. Винайдення плужної техніки сприяло запровадженню врожайних зернових культур, для яких була потрібна глибока оранка. Усе це привело до початку товарного виробництва борошна й хлібопродуктів у Русі-Україні в XI ст. Найпоширенішими культурами були жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, бобові, а також льон і коноплі.

Почався поступовий перехід від перелогової до двопільної парової, а згодом до трипільної системи. Землю ділили на три частини, три поля: на одній сіяли ярові культури, на другій — озимі, а третя — відпочивала (лежала під паром), завдяки чому відновлювалася родючість ґрунтів. Щороку ділянки змінювали. Завдяки цим нововведенням підвищилась урожайність.

І. Пчелко. Слов’янське поселення. 1962 р.

На чорноземах збір зернових становив до 10 ц/га. За підрахунками вчених, тепер селянин отримував урожай, що вдвічі перевищував потреби в зерні його родини. Так з’явився надлишок продуктів. У результаті — пожвавилася торгівля та швидкими темпами почали розвиватися ремісниче виробництво й міста.

Важливою галуззю ремісництва була металургія. Залізо добували з болотяної та озерної руди, що не потребувала складних технологій для обробки. Ковалі виготовляли знаряддя праці — лопати, серпи, коси, цвяхи; побутові предмети — ножиці, ножі, відомі «руські замки» з ключами складної форми; зброю та амуніцію — мечі, кольчуги, щити, шоломи, бойові сокири. Усе це цінувалося не тільки в Київській державі, а й далеко за її межами.

Кольчуга. Х—ХІ ст.

Зброя давньоруського воїна. Х—ХІ ст.

У Русі-Україні найпоширенішим був дерев'яний і глиняний посуд. Тому серед ремісників найбільше було гончарів. З IX ст. глиняний посуд виготовляли на гончарному крузі. На своїх виробах гончарі ставили клеймо — ромби, зірки. Інколи археологам трапляється посуд із написами. Дерев’яний посуд селяни виготовляли власноруч.

Високою майстерністю славилися ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси були відомі в усій середньовічній Європі. Руські майстри володіли багатьма складними техніками виготовлення прикрас. Як, наприклад, скань — вироби з крученого срібного або золотого дроту, зернь — маленькі золоті чи срібні зерна накладалися на малюнок і припаювалися; перегородчаста емаль — склоподібною масою різних кольорів покривали підготовлені ділянки, створюючи гарні прикраси, що збереглися до наших днів, хоча власне техніка втрачена назавжди.

У Київській державі були поширені ремесла, пов’язані з обробленням шкіри, дерева, каміння, кістки. Найпоширенішими були так звані домашні ремесла — прядіння та ткацтво. Ними займались у кожній селянській родині. Адже одяг простих людей був із домотканих матеріалів. Усього, за підрахунками вчених, у Русі-Україні було понад 60 ремісничих професій.

«Руський замок» і ключ до нього. Х—ХІ ст.

Широкий вибір сільськогосподарської продукції та вишукані ремісничі вироби приваблювали іноземних купців. Географічне положення Києва, розташованого на перехресті сухопутних і водних шляхів, сприяло тому, що за часів князювання Володимира та Ярослава місто перетворилося на найбільший центр міжнародної торгівлі в Східній Європі. На березі річки Почайни (протоки Дніпра) була велика пристань, куди прибували купці з усієї Київської держави, а також Європи й Азії. На київських ринках свої вироби продавали греки, болгари, вірмени, євреї.

Через територію Русі-України проходило три міжнародні торговельні шляхи: грецький, «із варяг у греки» — з Північної Європи до Візантії, «залозний» — з Європи через Кавказ до арабського Сходу та «соляний» — з Криму до Києва.

Особливо тісні торговельні відносини підтримувалися з найбагатшою тоді країною — Візантійською імперією. В обмін на свої товари русини отримували звідти предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книжки, предмети церковного вжитку.

Із зростанням обсягів торгівлі й накопиченням багатств у представників суспільної верхівки зростає роль грошей. Гроші є загальним мірилом вартості товарів, засобом нагромадження багатств, а також засобом платежу.

Печатки Ярослава Мудрого

Давньоруські гроші: а) київські гривни; б) монета Володимира

Упродовж Х—ХІ ст. в Київській державі переважали арабські дирхеми, відкарбовані на монетних дворах Арабського халіфату. Траплялися також срібні візантійські та західноєвропейські монети.

Власне руською грошовою одиницею була гривна (злиток срібла масою майже 200 г). Гривни були кількох видів: київські, чернігівські, новгородські — і різнилися формою та масою. Гривна срібла була значною сумою. За неї можна було придбати одного вола або десять телят. Саме назву давньоукраїнської грошової одиниці (гривна) узято за основу назви грошей у сучасній Україні (гривня).

У часи розквіту Русі великі київські князі — Володимир, Ярослав, Святополк — розпочали власне карбування монет.

За часів Володимира та Ярослава Мудрого продовжували розвиватися міста. У літописних повідомленнях про події середини — другої половини XI ст. згадуються вже понад 50 нових міст. Розростаються й старі гради, перетворюючись на середньовічні міста.

Монархія, віче, верстви, князь, бояри, імперія, «Руська правда», помістя, вотчина, смерди, закупи, рядовичі, ізгої, гроші, гривна.

Завдання та запитання

1. Назвіть провідну галузь економіки Київської держави.

2. Яку частину податків віддавали церкві?

3. Назвіть нове знаряддя обробітку землі, що з’явилося в X ст.

4. Які основні владні функції зосередив у своїх руках великий князь?

5. Покажіть на карті (с. 56) або в історичному атласі три торговельні шляхи, що проходили територією Русі-України.

6. Доведіть, що суспільство Русі-України було феодальним.

7*. Чому давньоруські закони так суворо карали злочини проти живої природи?

8. Які товари вивозили з Русі-України, а які ввозили для власних потреб?

9. Об’єднайтеся в малі групи й складіть розповіді про представників різних верств населення Русі-України (зверніть увагу на режим дня, одяг, дозвілля тощо).

10. Уважно прочитавши текст параграфа, заповніть у зошиті таблицю «Соціальна структура населення Русі-України».

11. Уважно прочитайте фрагменти двох документів. Порівняйте їх і дайте відповіді на запитання:

Які спільні порядки висвітлено в обох документах?

Чиї інтереси захищали ці закони?

Які фрагменти свідчать про наявність пережитків родового ладу?

12. Чи стосуються події, описані літописцем, діяльності князя Володимира?

«...Заложив він церкву святої Софії, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення Святої Богородиці. Після цього монастир святого Георгія та святої Ірини...»

«... Якщо вб’є муж мужа, то мстить брат за брата, або син за батька, або батько за сина, ... якщо не буде кому мститись, то слід призначити за вбивство 40 гривен...»

А так, обидві події стосуються

Б тільки перша подія стосується

В тільки друга подія стосується

Г жодна з подій не стосується

скачать dle 11.0фильмы бесплатно