Політична децентралізація Русі-України. Розвиток Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств
- 9-11-2022, 19:01
- 775
7 Клас , Історія України 7 клас Гісем, Мартинюк 2020
§ 12. Політична децентралізація Русі-України. Розвиток Київського, Чернігівського, Переяславського, Галицького і Волинського князівств
ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: якими були причини роздробленості Русі-України; яким був політичний і соціально-економічний розвиток Київського, Чернігівського і Переяславського князівств; чому князі вели запеклу боротьбу за Київ; як відбувалося формування Галицького і Волинського князівств.
ЗАВДАННЯ НА ПОВТОРЕННЯ: 1. Як Володимиру Мономаху і Мстиславу Великому вдалося зміцнити великокнязівську владу? 2. У чому полягає особливість походу руських дружин проти половців у 1111 р.? 3. Чому походи князів проти половців сприяли зростанню авторитету Володимира Мономаха? 4. Чого навчав Володимир Мономах у своєму «Повчанні дітям»? 5. Чому сина Володимира Мономаха Мстислава називали Великим? 6. Що таке політична децентралізація, удільні князівства, міжусобна війна?
1. Передумови та причини політичної децентралізації Русі-України. Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Русі-України як період політичної децентралізації (роздробленості, дроблення).
Карта «Русь-Україна за часів роздробленості»
Уже у XII ст. на території Русі-України з’явилася низка самостійних князівств і земель: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутороканське, Турово-Пінське, Чернігівське князівства та Новгородська і Псковська землі. На початку XIII ст. їхня кількість зросла до 50, а в XIV ст. — до 250.
На сьогодні не існує єдиної точки зору щодо характеру, причин і передумов політичної децентралізації Русі-України. Більшість істориків характеризують роздробленість як «феодальну» за аналогією з подібними процесами в державах Західної Європи. Таким чином, період політичної децентралізації в історії Русі-України є закономірним етапом розвитку держави.
Виїзд князя з дружиною. Сучасний малюнок
Децентралізація Русі-України супроводжувалася князівськими міжусобицями. Особливістю міжусобної війни князів було те, що вона велася переважно за Київ і не зводилася до висування територіальних претензій одних удільних князів до інших. Кордони князівств були, як правило, непорушні. Зміна кордонів відбувалася лише в разі переходу уділу від одного князя до іншого. До того ж князі були представниками однієї династії — Рюриковичів, яка розділилася на кілька ворогуючих родин, що прагнули домінувати. Головними суперниками були Мономаховичі та Ольговичі (Олеговичі).
Історик М. Котляр про роздробленість Русі-України
Руська держава зовсім не розпалася у XII ст., і ті півтора десятка князівств не були повністю самостійними. По-друге, будучи породженням у цілому прогресивного соціально-економічного поступу суспільства, удільне дроблення виявилось у політичному плані негативним явищем: підупала сама держава, послабшала її центральна влада. Історичний розвиток Русі багато в чому почав визначатися княжими усобицями, у ході яких гинули великі тисячі людей і нищилися ті самі продуктивні сили, розвиток яких головним чином і привів до стану роздробленості. Викликане нею послаблення Давньоруської держави активізувало половецькі вторгнення, що також нищили людність країни... Удільна роздробленість виявилася діалектично суперечливим явищем...
• Обговоріть у групах. 1. На якій суперечності процесу дроблення Русі-України наголошує історик? 2. Якою є роль князівських міжусобиць у процесі роздробленості?
Князівська міжусобиця. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Визначають такі передумови та причини роздробленості.
1) Великі простори держави, відсутність розгалуженого ефективного апарату управління.
На початок XII ст. Русь-Україна займала площу майже 800 тис. км2, що, з одного боку, було свідченням державної могутності, а з іншого, — джерелом слабкості. Русь-Україна нагадувала ранньосередньовічні імперії — імперію Карла Великого, Арабський халіфат тощо. Великий князь у цей час не володів достатньо потужним і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвиненої мережі доріг, швидких засобів пересування та зв’язку для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Щоб дістатися з Києва до Новгорода, потрібно було декілька тижнів. Тому в запровадженні своєї політики великим князям доводилося покладатися на удільних правителів, яких переважно обтяжувала така зверхність. Крім того, деякі з них самі прагнули посісти великокнязівський престол.
2) Етнічна неоднорідність населення.
У Русі-Україні поруч зі слов’янами, що становили більшість населення, проживало понад 20 інших племен: на півночі й північному сході — угро-фінські (чудь, весь, меря, мурома, мордва), на півдні — тюркські (печеніги, половці, торки та інші), на північному заході — балтські (литва і ятвяги).
3) Зростання великого землеволодіння.
Завдяки розвитку господарства та феодальних відносин зміцнювалося й велике землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, воно посилило владу місцевих князів і бояр, які, у свою чергу, прагнули економічної самостійності та політичної відокремленості. Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: привласненням земель громади, освоєнням нових земель, покупкою земель.
4) Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
Спочатку переважав «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого сина, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком брата). Через збільшення кількості нащадків Володимира Святославича та Ярослава Мудрого вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи із власних інтересів, почали виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина).
5) Зміна ситуації в торгівлі.
Наприкінці XI ст. прихід половецьких орд у причорноморські степи фактично перерізав торгові шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по торгівлі Русі-України завдали події світового значення:
- у 1082 р. Візантія дозволила Венеціанській республіці торгувати без мита й мати свої порти-факторії на території імперії;
- хрестові походи в Палестину відкрили для італійських, французьких і німецьких міст морський шлях на Схід, безпосередньо з’єднали Західну Європу із Близьким Сходом.
До того ж у 1204 р. Константинополь — ключовий пункт на торговому шляху «із варягів у греки», був зруйнований унаслідок Четвертого хрестового походу. Таким чином, Київ залишився осторонь основних торгових шляхів. Усе це зумовило певний занепад Києва як центру торгівлі. Поступово почали виникати нові центри торгівлі й нові торгові шляхи.
Битва руських дружин із половцями. Сучасний малюнок
6) Напади кочовиків і втручання сусідніх держав у внутрішні справи Русі-України.
Для правителів південних князівств ключовими були відносини з кочовиками, для західних — відносини з Польщею та Угорщиною, для північно-західних — відносини із хрестоносцями, які розширили сферу свого впливу на Балтію, тощо. Це призводило до того, що різні частини Русі-України переймалися різними зовнішньополітичними проблемами.
2. Київське князівство. Серед земель Русі-України найважливіше місце посідало Київське князівство, яке охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян, дреговичів та уличів. Князівство належало до найбільш економічно розвинених земель Русі-України (у літописах згадуються 79 градів). Головне місто — Київ — тоді налічувало близько 50 тис. жителів. Через Київське князівство проходили «грецький», «соляний» і «залозний» торгові шляхи. Основу господарства князівства становили орне землеробство та ремесло.
Київ із його храмами й монастирями залишався релігійним центром Русі-України, куди прагнули потрапити прочани з усіх куточків держави.
Боротьба за Київ мала загальнодержавний характер. У 40-х рр. XII ст. розпочалося жорстоке протистояння за київський престол між родами Мономаховичів та Ольговичів, а потім між різними гілками Мономаховичів. У цій боротьбі князі брали собі за союзників торків (чорних клобуків), половців, поляків, литовців та угорців. Через князівські чвари фактичними господарями Києва стали бояри. Вони виганяли або вбивали небажаних князів, запрошуючи на престол «свого» князя. Свої дії бояри прикривали рішенням київського віча.
Так, зокрема, сталося з володимиро-суздальським князем Юрієм Долгоруким, який тричі захоплював Київ, але в 1157 р. був отруєний боярами під час бенкету.
В історію увійшов погром, заподіяний місту в 1169 р. об’єднанням князів, очолюваних сином Юрія Долгорукого князем Андрієм Боголюбським. Він намагався знищити Київ як столицю-суперника, натомість посиливши роль свого Володимиро-Суздальського князівства.
Полонення дружини київського князя Мстислава Ізяславича Агнешки Болеславни під час захоплення Києва в 1169 р. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Літопис про погром Києва дружиною Андрія Боголюбського (1169 р.)
І грабували вони два дні увесь город — Поділля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в'язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми.
Діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна без ліку, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... і всі святині були забрані. Запалений був навіть монастир Печерський... І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга...
• 1. Із якою метою був здійснений погром міста? 2. Чому із церков забрали святині?
Проте місто незабаром відновилося. Повторна спроба Андрія розорити Київ у 1174 р. виявилася невдалою.
Зрештою київські бояри погодилися на співправління двох або більше князів із різних княжих родів. Ця система в останній чверті XII ст. забезпечила місту відносний спокій і розвиток. Такими співправителями стали Святослав Всеволодович (належав до роду Ольговичів, 1177—1194 рр.) і Рюрик Ростиславич (належав до роду смоленських Ростиславичів, 1180—1202 рр.). У цьому дуумвіраті першість мав Святослав. Саме він у 1183, 1185, 1187 рр. організував вдалі походи проти половців, змусивши їх відійти до пониззя Сіверського Дінця.
На межі XII—XIII ст. Київ перетворився на осередок суперечок між трьома князівськими лініями: смоленських Ростиславичів, чернігівських Ольговичів та волинських Мстиславичів. У 1203 р. об’єднані сили смоленських і чернігівських князів на чолі з Рюриком Ростиславичем спустошили місто. Коли в 1240 р. до стін Києва підступили монголи, то побачили лише бліду тінь колишньої величі «стольного града», залогу якого очолював звичайний воєвода галицько-волинського князя Дмитро.
Ескіз ілюстрації до «Слова о полку Ігоревім». Художник І. Падалка
Діяльність одного з удільних князів Чернігівського князівства змальовано у творі XII ст. «Слово о полку Ігоревім».
Він розповідає про те, як успішні походи проти половців київського, волинського, галицького, переяславського і смоленського князів на чолі зі Святославом Всеволодовичем викликали заздрість новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, що весь час ухилявся від спільних походів. Дізнавшись про чергову перемогу, він звернувся до інших князів із закликом здійснити самостійний похід: «Підемо в похід і собі славу здобудемо!». Проте кампанія 1185 р. мала сумні наслідки. Військо Ігоря загинуло в битві на берегах річки Каяла, а сам він потрапив у полон.
У творі автор різко засуджував князівські чвари й закликав до єдності.
3. Чернігівське князівство. Формування Чернігівського князівства завершилося в XI ст., коли Ярослав Мудрий, віддавши Чернігову колишні землі радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмуторокань, посадив там намісником свого сина Святослава.
Чернігівське князівство належало до економічно розвинених. Проте в господарському розвитку воно було неоднорідним. Найбільш розвиненими були землі навколо Чернігова. Більшу частину князівства вкривали ліси. Економічних зв’язків між окремими районами майже не існувало. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі-України. Загалом у князівстві налічувалося понад 40 міст.
Чернігівська земля поділялася на 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство). У період свого розквіту в середині XII ст. князівство мало великий вплив на сусідні землі й навіть претендувало на роль об’єднувача земель Русі-України. Певний час Ольговичі володіли й Києвом.
Найвідомішим чернігівським князем був Михайло Всеволодович (1224—1239 рр.). Він намагався захопити галицький і київський престоли. У 1238—1239 рр. на короткий час Михайло Всеволодович став київським князем. Однак монгольська навала зруйнувала його здобутки. У 1241—1243 рр. він знову був великим київським князем. У 1246 р. Михайло Всеволодович поїхав до Золотої Орди, сподіваючись отримати ярлик (право на княжіння) на Чернігівське князівство. Однак за відмову поклонитися язичницьким ідолам він був страчений монголами. Згодом Михайло Всеволодович був канонізований православною церквою як святий.
4. Переяславське князівство. На відміну від інших руських князівств, у XII — першій половині XIII ст. Переяславське князівство не мало політичної самостійності й було цілком залежним від Києва, а пізніше — від Суздаля й Чернігова.
Територія князівства була порівняно невеликою. На сході й півдні переяславські землі межували зі степом. Тут розташовувалися опорні пункти оборони від кочовиків: фортеці Воїнь, Лубни, Полтава. Єдиним великим містом князівства був Переяслав.
Незважаючи на небезпечне сусідство зі степом, господарство князівства було розвиненим: на родючих землях збирали великі врожаї, паслися численні череди худоби. Проте згодом часті набіги кочовиків зумовили занепад господарства.
Пам'ятник Володимиру Глібовичу та пам'ятний знак першій літописній згадці про Україну в Переяславі (Київська обл.). Скульптор Б. Климушко
Найвизначнішим із переяславських князів був Володимир Глібович (1169—1187 рр.) — онук Юрія Долгорукого. Його головною турботою була боротьба з половецькими ханами Кобяком і Кончаком.
Після невдалого походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря проти половців Переяславське князівство опинилося у вкрай важкому становищі.
Стільське городище (VIII—X ст.), ймовірна столиця білих хорватів. Сучасний вигляд
У 1186 р. половці напали на князівство. Володимир Глібович зміг розгромити їх, а наступного року разом з іншими князями відігнав від кордонів Русі-України. Проте під час походу 1187 р. він захворів і невдовзі помер.
Звенигород за часів Володимирка у XII ст. Сучасна реконструкція
Рюрик, Володар і Василько Ростиславичі на чолі війська. Художник П. Андрусів
Саме в розповіді про смерть Володимира Глібовича літописець Київського літопису вжив щодо земель Південної Русі назву «Україна»: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Це найдавніша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. Другу згадку про Україну літописець подає під 1213 р., розповідаючи, що князь Данило Романович «прийняв Верестій, і Угровеськ, і Верещин, і Стовп’є, і Комов, і всю Україну».
5. Галицьке князівство. Ярослав Осмомисл. Галичина розташована у східних передгір’ях Карпат, у верхів’ях річок Дністер і Прут. У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини, заселені хорватами, частково тиверцями та уличами, увійшли до складу Русі-України. Вони мали вдале розташування й були недосяжними для нападів кочовиків зі степу. Ці землі відрізнялися високою густотою населення та високим рівнем розвитку господарства, а їхні міста стояли на головних торгових шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині були зосереджені значні родовища солі — важливого товару, яким забезпечувалися Русь-Україна та сусідні держави.
Герб Галича
Формування Галицького князівства розпочалося в другій половині XI ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині склалася власна династія, яку започаткував онук Ярослава — тмутороканський князь Ростислав Володимирович.
Його сини Рюрик, Володар і Василько в 1084 р., спираючись на підтримку місцевих бояр, самочинно проголосили себе князями в цих землях і заснували три удільні князівства. У Перемишльському князівстві (землі над Сяном і верхів’ям Дністра) правив старший брат Рюрик, у Теребовлянському (землі Поділля, Буковини і східної частини Українських Карпат) — Василько, а у Звенигородському князівстві, що розташовувалося на північ від Теребовлянського, — Володар.
Ярослав Володимирович Осмомисл. Реконструкція С. Горбенка
Спроби великого київського князя вигнати їх звідти не мали успіху, і тоді на Любецькому з’їзді було визнано їхнє право на ці землі як на вотчину.
Після смерті братів у 1124 р. (Рюрик помер раніше — у 1094 р.) між їхніми нащадками спалахнула міжусобна війна, перемогу в якій здобув Володимир Володаревич на прізвисько Володимирко (1124—1152 рр.). У 1141 р. він об’єднав галицькі землі в одне князівство із центром у Галичі. Як мудрий політик Володимирко знайшов спільну мову з місцевими боярами та зміг відстояти свою незалежність від Києва у війні 1149—1152 рр. Проте в останньому бою він загинув.
Печатка Володимирка
Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава (1152—1187 рр.). До Галицького князівства були приєднані землі аж до пониззя Дунаю, що відкривало нові торгові шляхи по Дністру і Дунаю та сприяло розвитку міст.
Ярослав установив дружні відносини з Польщею та Угорщиною, а щоб запобігти їхнім можливим нападам, зблизився зі Священною Римською імперією. Галицькі воїни навіть брали участь в одному з хрестових походів. Ярослав вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на кордонах Галицького князівства. До середини 80-х рр. XII ст. Ярослав, якого прозвали Осмомислом (тобто багатодумним), став найвпливовішим князем у Русі-Україні.
Найскладнішою проблемою для князя було постійне протистояння з боярством, яке не хотіло миритися із втратою свого впливу в суспільстві. У цьому питанні Ярослав так і не досяг успіху.
6. Волинське князівство. На північний схід від Галичини розташована Волинь. Ці землі здавна були густо заселеними й економічно розвиненими. Ще до входження їх до складу Русі-України тут існував могутній дулібський союз племен.
У складі Русі-України Волинське князівство мало традиційно міцні зв’язки з Києвом. Із часів Ярославичів київські князі вважали ці землі своєю вотчиною та не бажали віддавати їх у спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Унаслідок цього до середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж волинський престол посідали київські ставленики.
Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142, 1146—1154 рр.
Ізяслав Мстиславич. Мозаїка на станції метро «Золоті ворота» в Києві
За об’єднання і зміцнення Волинського князівства боровся його син Мстислав Ізяславич (1154—1170 рр.), а потім онук Роман Мстиславич (1170—1205 рр.), який відіграв вирішальну роль у подальшій долі Волинського й Галицького князівств і всієї Південно-Західної Русі.
Запам'ятайте дати
1141 р. — об'єднання галицьких земель у єдине князівство Володимиром Володаревичем.
1152—1187 рр. — зміцнення Галицького князівства за правління Ярослава Осмомисла.
1169 р. — розорення Києва Андрієм Боголюбським.
1170 р. — початок князювання Романа Мстиславича на Волині.
1185 р. — невдалий похід Ігоря Святославича проти половців, оспіваний у «Слові о полку Ігоревім».
1187 р. — перша літописна згадка назви «Україна».
1203 р. — розорення Києва об'єднанням смоленських і чернігівських князів на чолі з Рюриком Ростиславичем.
Чи погоджуєтесь ви з тим, що... Чому?
• У другій половині XII — на початку XIII ст. відбулося остаточне дроблення Русі-України на окремі князівства, які, у свою чергу, поділялися на уділи. На руських землях постали Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства.
• Після декількох погромів Київ занепав і втратив роль політичного центру Русі-України.
• У другій половині XII — на початку XIII ст. виникли нові політичні центри Русі-України, у кожному з яких утвердилася власна князівська династія.
Михайло Чернігівський перед ставкою Батия. Художник В. Смирнов
Пам'ятник Ярославу Осмомислу у Володимирі-Волинському (Волинська обл.). Скульптор Л. Яремчук
Запитання та завдання
1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Правда — неправда». Правила гри. Учні та учениці визначають, які з наведених тверджень є правдивими, а які — ні, та пояснюють свій вибір. Потім вони самостійно складають декілька правильних і неправильних тверджень. 1) Головна причина децентралізації Русі-України та дроблення її на окремі князівства була пов'язана з утвердженням і розвитком приватного землеволодіння. 2) Першим князівством, яке утвердило свою самостійність, було Галицьке. 3) У 1169 р. володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський влаштував погром Києва. 4) У Чернігівському князівстві правили нащадки Володимира Мономаха. 5) Найбільше потерпало від набігів половців Волинське князівство.
2. Якими були найважливіші події життя Київського князівства у XII—XIII ст.? 3. Якою була роль князівських міжусобиць в історії Русі-України X—XIII ст.? Чим відрізнялися міжусобиці в різні періоди розвитку Русі-України? 4. Назвіть імена наймогутніших князів другої половини XII — першої половини XIII ст. Чим вони уславилися? 5. Визначте характерні риси розвитку Чернігівського і Переяславського князівств у період дроблення Русі-України. 6. Якими були основні причини децентралізації Русі-України?
7. Покажіть на карті: 1) території князівств, які утворилися на землях Русі-України; 2) князівство, яке найбільше потерпало від набігів половців; 3) місто, яке в 1169 та 1203 рр. було розорене й пограбоване під час князівських міжусобиць; 4) князівства, де правили Ростиславичі, Ольговичі, Мономаховичі. 8. Робота в парах. Обговоріть роль Києва в період роздробленості Русі-України. 9. Порівняйте розвиток Галицького й Волинського князівств доби роздробленості. 10. Колективне обговорення. Якими були позитивні та негативні прояви децентралізації для розвитку Русі-України? 11. Складіть таблицю «Розвиток руських князівств у часи дроблення Русі-України».
12. Робота в малих групах. Підготуйте повідомлення з презентацією за однією з тем: 1) Чернігівське князівство; 2) Князь Ярослав Осмомисл. 13. Чи була роздробленість закономірним явищем у розвитку Русі-України? Якими були її особливості порівняно з країнами Західної Європи? 14. В історії Русі-України існувала така соціальна група, як князі-ізгої. Із чим це було пов'язано? 15. Історик Б. Рибаков зазначав: «У 1132 р. Русь неначе раптово розпалася на півтора десятка князівств... Однак ця раптовість лише уявна, — насправді цей процес готувався вже давно всім перебігом історичного розвитку: зростали продуктивні сили, виникали й поширювались нові міські центри, міцніла політична сила і городян, і місцевого боярства...». На яких причинах роздробленості Русі-України наголошує історик?
Коментарі (0)