Кочові народи українських степів X—XIII ст. Крим у складі Візантійської імперії
- 9-11-2022, 19:02
- 850
7 Клас , Історія України 7 клас Гісем, Мартинюк 2020
§ 14. Кочові народи українських степів X—XIII ст. Крим у складі Візантійської імперії
ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ДІЗНАЄТЕСЬ: про народи, які населяли степову частину України та Крим у X—XIII ст.; як складалися відносини кочовиків із Руссю-Україною та іншими сусідніми народами та державами.
ЗАВДАННЯ НА ПОВТОРЕННЯ: 1. Із якими кочовиками вели боротьбу київські князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий? 2. Який київський князь найбільше уславився боротьбою з половцями?
1. «Великий Кордон». Із давніх-давен територією сучасної України проходив «Великий Кордон» між лісостепом і степом, між осілим і кочовим, слов’янським і тюркським, православним та юдейським і мусульманським світами. Проте цей кордон не розділяв народи, а завжди був відкритим для контактів та взаємодії: торгівля, набіги, обмін дарами, військова служба, шлюби.
Від загибелі Хозарського каганату й становлення Русі-України (середина X ст.) до 30-х рр. XI ст. там переважали печеніги, потім на короткий час — торки, а від 50-х рр. XI до першої третини XII ст. — половці.
Печеніги, торки, половці не мали організованого державного утворення та не були етнічно або релігійно одноманітними. Вони не претендували на території осілого населення лісостепу. Проте їх господарське життя не могло розвиватися без необхідних товарів, які виробляли осілі народи, а також рабів. Для їх здобуття кочовики здійснювали набіги на сусідні держави (Русь-Україна, Угорщина, Візантія).
2. Печеніги. Печеніги були союзом племен, що утворився в результаті поєднання кочовиків-тюрків із сарматськими та угро-фінськими племенами. Походження назви союзу племен дослідники пов’язують з ім’ям його першого лідера — племінного ватажка Бече.
Печеніг. Сучасна реконструкція
У першій половині IX ст. під тиском тюркських племен огузів більшість печенігів переселилася в місцевість між річками Емба, Урал та Волга. Це призвело до конфлікту печенігів із хозарами. До речі, переселення змусило печенігів відмовитися від осілого способу життя та освоїти кочовий.
Етнос печенігів утворився між Аральським морем і середньою течією річки Сирдар'я. Центр їхніх земель лежав поблизу сучасного міста Ташкент (Узбекистан). Там вони вели відносно осілий спосіб життя: брали активну участь у торгівлі Великим шовковим шляхом, мали тісні зв'язки з тюркськими племенами.
У 90-х рр. IX ст. хозари об’єдналися з торками та завдали печенігам нищівної поразки, що призвело до нового переселення печенігів. Союз племен прорвався через Хозарський каганат і вирушив у бік Північного Причорномор’я.
Під час переселення печеніги витіснили інші кочові племена, зокрема угрів, і на 150 років осіли на теперішніх українських землях між Доном та Дунаєм. Наблизившись до кордонів Русі-України, вони стали володарями величезної степової території та мали значний вплив на події у Східній Європі.
У 915 р. печеніги вперше вступили в контакт із Руссю-Україною, а з 920 р. їхні відносини стали ворожими. Війна між ними зі змінним успіхом тривала до 1036 р.
Напад печенігів на Русь. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
На початку XI ст. серед печенігів стався розкол. Одні прийняли іслам, а інші вирушили за Дунай та перейшли в підданство Візантії. Візантійці хотіли зробити з печенігів охорону кордону — федератів. Проте їхні відносини з Візантією не склалися. Спалахнула війна. Протягом 40 років печеніги набігами наганяли жах на жителів імперії. Із 1087 до 1091 р. візантійці зазнали кількох великих поразок. Імператор Алексій Комнін був змушений звернутися по допомогу до всіх християнських країн Європи. Проте реальну допомогу Візантія отримала від нових володарів причорноморських степів — половців.
За повідомленнями візантійського імператора Константина Багрянородного, печеніги ділилися на вісім «колін», кожне з яких складалося з п'яти родів. Територія кочовищ кожного «коліна» становила близько 200—300 км. Печеніги не створили своєї держави, їх політичний лад вчені визначили як «воєнна демократія». Кожне плем'я очолював князь-вождь. Він правив разом із радою старійшин, а в особливо важливих випадках скликав загальні збори всього племені. Економічною основою життя печенігів були торгівля та скотарство. Русь-Україна купувала в печенігів велику рогату худобу, овець, коней, сир; візантійське місто Херсонес у Криму — шкури, віск. До того ж печеніги виступали гарантами безпеки торгового шляху «із варягів у греки».
Спільними зусиллями візантійських і половецьких військ 29 квітня 1091 р. печеніги були вщент розбиті в битві біля Левуніона (неподалік Константинополя). Описуючи розгром печенігів у цій битві, дочка імператора Алексія Комніна Анна зазначила, що «цілий народ, який налічував не десятки тисяч, а перевищував усяке число, із жінками і дітьми, повністю загинув у цей день».
Незважаючи на такий погром, печеніги залишалися важливою воєнною силою на Балканах. Під час Першого хрестового походу європейських рицарів (1096—1099 рр.) печеніги захистили імперію від пограбувань уже як союзники Візантії.
Остання згадка про печенігів пов’язана з їх походом на Візантію в 1122 р. разом із половцями й берендеями, які зазнали поразки в боротьбі з князем Володимиром Мономахом. Перейшовши Дунай, військо кочовиків почало спустошувати придунайські землі. Проте у вирішальній битві візантійцям вдалося розгромити кочовиків за допомогою найманих загонів вікінгів (варягів).
3. Торки. На початку XI ст. до кордонів Русі-України докотилася нова хвиля кочовиків. У давньоруських літописах вони згадуються як торки, у візантійських хроніках — узи, у творах східних авторів — огузи (гузи). Ще в X ст. в племенах торків стався розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у прийнятті частиною їх ісламу. Ті, що прийняли іслам (їх називали туркменами), захопили Передню Азію на чолі з ханом Сельджуком та утворили державу сельджуків, яка ледь не знищила Візантійську імперію і завдала поразки хрестоносцям, що намагалися закріпитися в Палестині.
Торки — тюркізовані нащадки середньоазійських саків (скіфів) і масагетів, близьких родичів сучасних туркменів, азербайджанців і турків. Торки займали величезні території степів Північного Туркменістану та Південно-Західного Казахстану, через що цей край отримав назву Гузькі степи («Дешт-і-гуззан»).
Торчеськ. Реконструкція
Інші, що залишилися язичниками, рушили в степи Східної Європи. Уперше про них згадується в руських літописах під 985 р., коли вони виступали союзниками Володимира Великого під час його походу на Волзьку Булгарію. У 1049 р. торки вторглися на території колишніх кочовищ печенігів. У 1055 р. торки були розбиті на річці Сула військом князів Ярославичів.
Частина торків осіла в басейні річки Рось та вступила на службу до київських князів. Центром їх володінь було місто Торчеськ (Торцьк, тепер Кагарлик).
Прагнення отримати заступництво Києва посилилося, коли з-за Волги й Дону прийшли більш сильні претенденти на степові пасовища — половці-кумани, які нещадно винищували суперників. Через навалу половців припинилося сполучення Русі-України з Тмутороканським князівством, а також було закрито торговий шлях до Візантії.
У середині XII ст. торки разом із залишками орд печенігів та інших кочовиків утворили союз чорних клобуків. Ставши васалами київських князів, вони охороняли південні кордони Русі-України, брали активну участь у міжусобицях на боці київських князів.
Чорні клобуки. Сучасна реконструкція
Чорні клобуки (із тюркської «каракалпаки» — чорні шапки) — назва самоврядного об'єднання, що утворилося не пізніше 1146 р. із залишків тюркських кочових племен берендеїв, торків, печенігів та інших. Поштовхом до їх об'єднання стала небезпека з боку орд половців.
Торки були винищені під час монгольської навали першої третини XIII ст.
4. Половці. Одночасно з торками на історичній арені з’явилися половці. Цей народ залишив глибокий слід в історії не лише Русі-України, а й інших держав Східної та Південної Європи, Африки, Малої Азії.
Назва «половці» не була самоназвою окремого народу. Так називали їх у Русі-Україні. Уперше руські літописи згадують половців у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир із Руссю-Україною, а вже в 1061 р. «прийшли половці перший раз на Руську землю воювати... Це було перше зло на Руській землі від поганих безбожних ворогів». Загалом літопис згадує 46 великих нападів половців на Русь-Україну за майже 200-річне співіснування.
Перші зіткнення з половцями для руських князів були невдалими. Після тривалого перемир’я розпочалася велика війна 1093—1117 рр., у якій руські князі здобули перемогу. Запорукою їх успіху були об’єднання для спільної боротьби й наступальна тактика. Потреба захищати свої оселі й сім’ї позбавила половецьке військо рухливості та сприяла перемозі руських князів.
Половці. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
Розпочався новий період русько-половецьких відносин, що характеризувався участю половців у міжусобній війні руських князів, яка спалахнула з новою силою в другій половині XII ст., та укладенням русько-половецьких династичних союзів. Розділившись на два ворогуючі табори — Мономаховичів і Ольговичів, князі вели непримиренну боротьбу один з одним. На боці Мономаховичів виступали «свої погані» — чорні клобуки. Ольговичі спиралися на половців.
У другій половині XII ст. ситуація в степу змінилася. У половецькому суспільстві розпочалися процеси об’єднання племен, розбитих Володимиром Мономахом. Посилилося східне угруповання половців, центр якого був розташований у течії річки Сіверський Донець. Серед донецьких половців з’явилася яскрава особистість — хан Кончак, який об’єднав усі половецькі землі.
Половецький шолом із личиною (захисною маскою)
У 1172 р. спалахнула нова війна половців із руськими князями, що тривала 20 років. Хан Кончак у 1176 р. розгромив дружини руських князів поблизу Ростовця. Ця перемога стала останнім великим успіхом половців. Через кілька років київський князь Святослав Всеволодович здійснив кілька успішних походів у степ, завдавши відчутної поразки Кончаку.
Відомою подією цієї війни став похід 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославича, описаний у «Слові о полку Ігоревім». Після розгрому Ігоря половці майже припинили напади на Русь-Україну, обмежуючись участю в міжусобній війні галицько-волинських князів (походи 1202, 1208, 1219, 1226, 1235 рр.). У 1234 р. кочовики востаннє напали на Київ (у складі війська князя Ізяслава). На початку XIII ст. частина половців прийняла християнство. Фактично половці змішалися з населенням Русі-України.
Половецька юрта-вежа. Сучасна реконструкція
У першій половині XIII ст. половці, як і руські князі, зазнали тяжкої поразки в боротьбі з монголами.
Проте на цьому історія половців не завершилася. Значна їх кількість переселилася в Угорщину й Болгарію, де вони перетворилися на вагомий чинник внутрішнього життя. Половці навіть ставали правителями цих держав.
Навала монголів вплинула на половецький етнос. Частина половців переселилася в далекі монгольські степи, частина — на Середнє Поволжя у Волзьку Булгарію, а частина — на Нижнє Поволжя. Основна частина половців залишилася все ж таки на місцях своїх кочівель, хоча їх і витісняли монголи, що тут оселилися.
Європейські середньовічні автори називали половців куманами (або команами). Арабські й перські історики IX—X ст. згадували країну й народ кимаків, а також кипчаків. Цей народ мав тюркське походження та належав до Кимацького каганату, основу якого в X ст. становили кимаки та кипчаки, що проживали від Іртиша до Каспію, від тайги до напівпустель Казахстану. На межі X—XI ст. кипчаки відокремилися від Кимацького каганату та постали як самостійна політична сила. Уже в середині XI ст. степи, що раніше мали назву «Дешт-і-гуззан», називали Кипчацьким степом — «Дешт-і-кипчак».
Розгром монголами половців призвів до масової появи половецьких рабів на східних ринках. У мусульманських країнах тюрків-рабів (мамлюків) дуже цінували за хоробрість, тому вони нерідко ставали особистими воїнами правителів. У Єгипті мамлюки-половці захопили владу та заснували власну династію, яка проіснувала до 1811 р. Часи правління мамлюків відзначені піднесенням господарства та культури Єгипту.
Половецьке населення, що залишилось у степах Східної Європи, поступово поглинуло монголів. Згодом половці взяли участь у формуванні кримськотатарського народу.
Руські князі й половецькі хани не тільки воювали, але й підтримували тісні династичні зв’язки. Слід зазначити, що шлюби з кочовиками були не менш поширеними серед бояр і дружинників. Ще раніше військова верхівка Русі-України почала ріднитися з тюркськими родами. За оцінками істориків, майже половина знатних родин Південної Русі має тюркське коріння.
Першим традицію спорідненості з половцями розпочав син Ярослава Мудрого Всеволод. Він у 1068 р. одружився з дочкою половецького хана, яка відома під ім'ям Анни Половецької. Його син Володимир Всеволодович Мономах усе життя воював із половцями, проте втретє одружився з половчанкою та одружив двох своїх синів із половецькими дівчатами: у 1108 р. Георгія (Юрія Долгорукого, майбутнього засновника Москви) — із дочкою хана Аєпи Осеневича і в 1117 р. Андрія Доброго (Волинського) — з онукою Тугор-хана. Половецькі красуні стали матерями й бабусями багатьох руських князів. Юрій Долгорукий мав від половецької княжни 12 синів, зокрема Андрія Боголюбського. Із половчанками були одружені син Ігоря Святославича галицький князь Володимир Ігорович (із дочкою хана Кончака), київський князь Рюрик Ростиславич (із дочкою хана Белука). Князь Данило Романович, сам одружений із дочкою хана Котяна, одружив одного зі своїх синів із дочкою половецького хана Тегака.
Онук Ярослава Мудрого, двоюрідний брат Володимира Мономаха, князь чернігівський і тмутороканський Олег Святославич був одружений із дочкою половецького хана Осолука й мав від неї чотирьох синів. Його онуком був князь Ігор Святославич — головний герой «Слова о полку Ігоревім», який у юні роки разом із «поганими» брав участь у погромі Києва 1169 р. Сам Ігор Святославич був одружений з онукою Юрія Долгорукого (дочкою Ярослава Осмомисла), знаменитою Ярославною, прадідом якої був половецький хан Аєпа.
Як бачимо, у жилах руських князів текла кров не лише варягів, але й половців. Тому багато воєн і набігів, описаних літописцями, насправді були звичайними родинними суперечками.
Чорнухинська «баба» («мадонна»). Парк-музей половецьких «баб» у Луганську
Найбільш помітним культурним слідом, який залишили половці на українських землях, є половецькі «баби». Історики досі сперечаються про призначення половецьких «баб». Вважається, що вони були покликані «вартувати» мертвих і захищати живих. Причому цікаво, що половецькі «баби» — це не обов'язково кам'яні зображення жінки. Серед них багато й чоловічих облич. Узагалі в тюркській мові слово «баба» походить від слова «бабал» — пращур. Половецькі «баби» є своєрідними охоронними оберегами від душ померлих людей.
Провідником і посередником між світом живих і світом мертвих був чоловік з особливими здібностями — шаман, чиє значення в половецькому суспільстві було дуже великим.
Половецькі «баби» — кам'яні статуї, які встановлювали над курганами — похованнями половецької знаті.
5. Візантійські володіння в Криму в X—XIII ст. Володіння Візантійської імперії у Криму окреслювалися територією Боспору (колишнє Боспорське царство) і Херсонеса та його околиць. Степові райони Криму опанували кочовики. Головними заняттями населення візантійського Криму були землеробство і скотарство.
Від кінця X ст. Боспор перейшов під владу руських князів та отримав назву Тмутороканське князівство, яке було розташоване на перетині великого торгового шляху з Європи на Схід. Під владою Русі-України боспоряни продовжували займатися своїми традиційними промислами.
У 1094 р. Боспор знову перейшов під владу Візантії. Тмутороканське князівство зникло з політичної карти Європи. Із початку XII ст. Боспор номінально входив до складу Трапезундської імперії, а на початку XIV ст. став генуезькою колонією Воспро, яка проіснувала до 1475 р.
Херсонес упродовж X—XIII ст. був найбільшим містом Кримського півострова. За підрахунками істориків, його населення налічувало близько 5 тис. жителів. У центрі міста розташовувалася головна торговельна площа, яку оточували храми й найбільш багаті громадські (світські) споруди. Центральна вулиця міста мала ширину до 6 м.
Залишки візантійської фортеці Алустон (тепер Алушта) у Криму, яка була зведена за імператора Юстиніана І (1) та її реконструкція (2)
Формально візантійські імператори зберігали владу на південному узбережжі Криму до монгольського завоювання 1239 р. У результаті походів монголів 1277 і 1278 рр. повністю занепали Херсонес, Сугдея (Судак) та ряд інших міст. Зрештою ці території перейшли під владу торговельної республіки Генуя, яка заснувала свої торговельні колонії на узбережжі Середземного й Чорного морів. Її головною колонією на Чорному морі стала Кафа (Феодосія). Генуезці панували тут до 1475 р.
Візантія встановила своє панування над Боспором на початку VI ст. за правління імператора Юстиніана І.
Представником імператора на території Боспору був коміт (або дукс). Залежність Боспорського царства від Візантійської імперії виражалася в запровадженні морського натурального податку, який передбачав постачання кораблів та морського спорядження. Натомість боспоряни разом із херсонеситами, на відміну від решти населення імперії, не сплачували основний поземельний податок. Боспор виступав важливим ринком для закупівлі хутра в кочовиків для потреб Константинополя. У містах Боспору активно розвивалися ремесла, орієнтовані на задоволення потреб сусідів-кочовиків.
Із кінця VII ст. на території Північного Причорномор'я поширив владу Хозарськай каганат. У Боспорі інтереси кагана представляв намісник із титулом тудун. Проте Візантія не втрачала влади над цією територією. Для воєнних потреб візантійці почали розробляти родовища нафти на Таманському півострові, а Боспор служив портом для вивезення сировини для виготовлення «грецького вогню».
Генуезька фортеця в Судаку. Сучасний вигляд
У той час як південне узбережжя Криму в X—XII ст. було під безпосереднім управлінням Візантії, гірські та передгірські райони, де проживали племена готів та аланів (сарматів), зберігали самобутнє життя. Ці племена стали союзниками-федератами Візантії, захищаючи Херсонес від степових кочовиків. Мішане гото-алано-грецьке населення кримського передгір’я управлялося стратигом Херсонської феми, використовувало грецьку мову як офіційну та сповідувало християнство.
Після розгрому в 1204 р. Константинополя хрестоносцями Кримська Готія, або князівство Феодоро, яке постало наприкінці XII ст., зажило самостійним життям.
Арабський письменник Ібн-ал-Асир про Сугдею
Це місто кипчаків, із якого вони отримують свої товари, тому що він (лежить) на березі Хозарського (Чорного) моря, і до нього пристають кораблі з одягом; товари продають, а замість них купують невільників, хутра й інші предмети...
• Що арабський письменник розповідає про Сугдею?
Запам'ятайте дати
915—1036 рр. — панування печенігів у причорноморських степах.
1055 р. — поразка торків від київського князя Всеволода Ярославича, перехід їх на службу до князів Русі-України.
1055—1239 рр. — панування половців у причорноморських степах.
Чи погоджуєтесь ви з тим, що... Чому?
• Степові території півдня сучасної України в X — першій половині XIII ст. були заселені кочовими племенами тюркського походження, які вели традиційне для них господарство, здійснювали грабіжницькі набіги на Русь-Україну та інші сусідні держави. У ті часи, змінюючи одне одного, тут панували печеніги, торки й половці.
• Племена торків і половців тісно вплелися в політичне, економічне й соціальне життя Русі-України.
• У X—XIII ст. Крим виконував роль центру поширення християнства, був важливим перехрестям торгових шляхів, що йшли із чотирьох сторін світу. Таке положення зумовлювало те, що могутні держави намагалися встановити над ним свій контроль.
Запитання та завдання
1. Перевірте рівень засвоєння матеріалу параграфа за допомогою гри «Шість запитань». Правила гри. Учні та учениці об'єднуються в команди. Кожна команда має за визначений час скласти шість запитань за матеріалом параграфа. Виграє команда, що складе найбільше запитань (запитання не повинні повторюватися).
2. Якими були найважливіші події в житті народів причорноморських степів у X—XIII ст.? 3. Якою була роль кочовиків в історії Русі-України X—XIII ст.? 4. Розкрийте взаємозв'язок між київськими князями й половцями. 5. Чому, на вашу думку, кочовики відіграли велику роль в історії Русі-України, Болгарії, Угорщини, але не збереглися як етнос? 6. Визначте спільне й відмінне між набігами на Русь-Україну печенігів і половців за таким планом: 1) мета; 2) масштаби; 3) наслідки.
7. Колективне обговорення. Чи можна стверджувати, що на початок XIII ст. половці стали складовою частиною населення Русі-України? 8. Покажіть на карті: 1) напрямки походів на Русь-Україну печенігів і половців; 2) територію «Дешт-і-кипчак»; 3) територію розселення чорних клобуків; 4) місця визначних битв між руськими князями й кочовиками. 9. Робота в парах. Обговоріть роль Криму в подіях X—XIII ст. у Причорномор'ї.
10. Робота в малих групах. Підготуйте повідомлення з презентацією: 1) Половецькі «баби» — пам'ятки історії України; 2) Крим у X—XIII ст. 11. Визначаючи роль кочовиків в історії Русі-України, історик М. Грушевський писав про «передатчиків, хоч би й пасивних, яких кочовий потік дійсно забирав із собою і прибивав до наших берегів культурні форми і технічні сили далеких культур». На якій ролі кочовиків наголошує історик? 12. Прочитайте уривок із джерела та визначте, яку тактику в набігах використовували печеніги: «Їх набіг — удар блискавки. Нападаючи, вони завжди випереджають поголос, не дають можливості переслідувачам про них почути... Їх відступ важкий і легкий одночасно: важкий від великої кількості здобичі, легкий від швидкості втечі...».
Практичне заняття за розділом III
Узагальнення за розділом III
Тестові завдання для підготовки до тематичного контролю за розділом III
Варіант 1
Варіант 2
Коментарі (0)