Соціально-політичне становище українських земель у складі Польщі та Великого князівства Литовського в першій половині XVI ст.
- 19-09-2022, 20:36
- 279
8 Клас , Історія України 8 клас Швидько, Чорнобай
§1-2. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ ТА ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI ст.
1. Коли українські землі потрапили під владу Польщі і Литви?
2. Що для українського народу означав проголошуваний литовськими князями політичний принцип: «Ми старовини не рушимо, а новизни не вводимо»?
Політичне становище українських земель
У першій половині XVI ст. Польща посилила політичний вплив на Велике князівство Литовське, маючи на меті перш за все відторгнути від нього українські землі. У той самий час українські феодали прагнули утримати старий устрій у Великому князівстві Литовському, за якого зберігалися місцеві порядки в управлінні та судівництві, а також рідна мова й православна віра. Більше того, існувала ідея відновлення єдності українських земель під егідою литовських великих князів. Останньою спробою князів-магнатів відстояти автономію українських земель було повстання 1508 р. під проводом Михайла Глинського.
Глинський та його родина
М. Глинський походив зі старовинного українського роду, володіння якого знаходилися переважно на Полтавщині. Він мав європейське виховання й освіту. У кінці XV - на початку XVI ст. був маршалком двору великого литовського князя. Після поразки повстання проти політики великого князя Сигізмунда І Старого втік разом зі своїми братами до Москви і став на службу до московського князя Василія III Івановича. Його племінниця, О. Глинська, була матір’ю Івана IV (Грозного). М. Глинський брав участь у боротьбі боярських угруповань за владу в Москві, був ув’язнений і помер у 1534 р.
Стани суспільства
Підпорядкованість українських земель іноземним державам спричинила докорінні зміни в землеволодінні та в господарюванні. Королі роздавали в Галичині землі польській шляхті та урівнювали з нею у правах українських шляхтичів: звільняли їх від військової служби, надавали право самоврядування і судівництва тощо.
Верхівкою суспільства були магнати і шляхта. Магнати (від лат. magnus - великий) - це великі землевласники князівського походження. Вони мали підданих і своє військо.
Польський сейм. Гравюра XVI ст.
Магнати не підпорядковувалися жодній адміністрації та майже не визнавали влади короля, чинили суд над своїми підданими, засновували міста й слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю шляхті за службу.
Політична влада в Польщі, якій належала Галичина, знаходилася в руках військовослужилого стану - шляхти (лицарства). Шляхта відбувала службу й отримувала за це землю, мала різні привілеї і входила до вищого законодавчого органу - сейму. Тому польська шляхта слугувала взірцем для військовослужилого стану Великого князівства Литовського.
Велике князівство Литовське було великою за територією державою, більшу частину якої складали українські та білоруські землі. Хоча політична роздробленість держави була ліквідована, але централізація влади йшла повільно.
На вершині суспільної піраміди знаходився великий князь, якому в державі належала вся законодавча, виконавча, військова та судова влада. Проте керував він за допомогою великокнязівської ради, до якої входили тільки магнати. Серед українських магнатів найвпливовішою була родина князів Острозьких. Рада мала дорадчі функції, але за відсутності великого князя вона перетворювалася у вищий державний орган влади. Таких магнатів ще називали «пани-рада».
Під впливом Польщі ще в XV ст. у Великому князівстві Литовському виникла нова категорія населення - шляхта, яка формувалася із заможніших воїнів-дружинників (бояр). За службу вони отримували землі та привілеї, але тривалий час не мали доступу до влади, яка належала виключно магнатам.
Українська шляхтянка
Український шляхтич
У XVI ст. значення шляхти почало швидко зростати. Земельний фонд для надання шляхті володінь за службу мав два джерела - освоювані незаселені та малозаселені території, а також землі, відібрані в селян під час їх закріпачення.
Процес колонізації (освоєння) земель відбувався в основному у східному й південно-східному напрямах. Колонізація була народною та феодальною. На освоюваних землях оселялися переважно селяни-втікачі з районів, де виникала панщина. Магнати і шляхта, отримавши у власність якусь територію, оголошували слободи, тобто на визначену кількість років новопоселенцям надавалися значні пільги у відбуванні повинностей, що приваблювало селян і міщан.
Українська шляхта здебільшого володіла невеликими маєтностями й дотримувалася православної віри. Наступ на православ’я та поступове усунення від влади української шляхти у Великому князівстві Литовському призвели до того, що багато шляхтичів поповнювали козацькі лави.
Близьким до української шляхти було становище духовенства. Здебільшого служителі православної церкви були вихідцями зі шляхти (Є. Плетенецький, Г. Балабан, С. Косів, П. Могила та ін.). Наступ католицької церкви спонукав їх обороняти свою віру, національні традиції й інтереси.
Міста й міщани
У XІV-XVІ ст. на українських землях активно відбудовувалися старі, зруйновані монгольською навалою міста. Крім того, магнати й шляхта отримували від королів привілеї на заснування нових міст та містечок, найбільше в Галичині й на Волині.
Конкуренція ремісників, які прибували із села до міста, а також необхідність регламентувати їхню виробничу діяльність спричинили утворення корпоративних організацій - цехів. Вони об’єднували ремісників однієї або декількох спеціальностей, забезпечували їм монополію на заняття певним ремеслом у місті, регулювали закупівлю сировини та розподіл її між членами цеху. Якщо потрібно було захищати місто від ворогів, цех виступав як окрема військова одиниця. Існували цехи ковалів, кравців, шевців та ін. Однак були й такі ремісники, котрі не входили до складу цехів. Вони називалися партачами (від лат. a parte - осторонь). Ремісники - цехові й позацехові - не могли жити тільки з ремесла, а тому мали свої ділянки землі. Населення малих міст і містечок займалося сільським господарством, торгівля й ремесло в них були мало розвинені.
Великі ремісничі й торговельні міста, а також землеробські містечка за юридичним статусом розподілялися на державні (королівські) й приватновласницькі (магнатські, шляхетські, церковні). Міста були центрами, де на торгах і ярмарках відбувався обмін сільськогосподарською та ремісничою продукцією. Торги, що відбувались один-два рази на тиждень, обслуговували місто та округу, а ярмарки - віддалені міста й землі, вони проводилися один-три рази на рік. Такі міста, як Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, водночас були й центрами міжнародної торгівлі.
Поступово в містах збільшувалася кількість купців та ремісників, які належали до стану міщан. Міста перетворювалися на центри ремесла, торгівлі, адміністративного управління, освіти та культури.
Розвиток ремесла й торгівлі поглибив процес розшарування населення, особливо у великих містах. Міське населення поділялося на три основні соціальні групи: патриціат (купецько-лихварська верхівка, члени магістрату), поспільство (цехові майстри, середні та дрібні торговці) й міські низи (позацехові ремісники, підмайстри, наймити).
Населення приватновласницьких міст перебувало в залежності від їхніх власників. Міщани поряд із ремісничою та торговельною діяльністю також працювали на власників міст, платили ренту продуктами своєї праці.
Львівський міщанин
Магістратська печатка Острога. 1633 р.
Уряд, зацікавлений у постійних прибутках від ремесла й торгівлі, на вимоги міщан за певну плату надавав окремим містам на їхнє клопотання привілеї на магдебурзьке право. Отримавши таке право, місто щорічно сплачувало в державну скарбницю зазначену суму грошей. Місто звільнялося від управління й суду королівських чи великокнязівських намісників. Натомість у місті утворювався магістрат на чолі з війтом. Магістрат складався з двох колегій - лави, що відала судовими справами, і ради, яка займалася адміністративно-господарськими справами. Члени магістрату називалися лавниками й радниками. Ними могли стати найзаможніші жителі міста. Магдебурзьке право отримали Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та інші міста. Малими містами керували ратуші.
Магдебурзьке право надавалося передусім іноземним громадам: польським, німецьким, вірменським. Засилля іноземців особливо відчутним було у великих містах, таких як Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Чернігів та ін.
Розвиток міст стримували так звані юридики, тобто ділянки землі в місті або в передмістях, заселені магнатськими чи шляхетськими підданими. На них жили головним чином позацехові ремісники. Вони не сплачували податків до міської казни та держави, але створювали конкуренцію цеховикам. Не підпорядковувалися магістратам і городові козаки, які мали власні органи управління. Багато міст і містечок перебували в приватній власності магнатів. Їхні жителі (і землероби, і ремісники) опинилися в абсолютній залежності від власників.
Судове засідання лавників
Робота в групах: Уявіть, що ви живете у приватновласницькому чи королівському місті. Яке місто було більш комфортним для життя і чому? Відповідь обґрунтуйте.
Луцький замок. ХІV-ХVІ ст. Сучасне фото
Поява нового стану - козацтва
Обширний степовий регіон України, означений на картах європейських географів як «Дике Поле». Через свою безлюдність чи малозаселеність він мав багаті природні ресурси: у численних річках, затоках і озерах водилося багато риби, у лісах - безліч звірини, а дикий степ був придатний для випасу худоби. Ці обставини непереборно вабили сюди сміливих, відважних, волелюбних людей. Вони навесні вирушали з київського Полісся й Волині на Середнє й Нижнє Подніпров’я - у так звані уходи - полювати на звіра, птицю, ловити рибу, збирати мед диких бджіл. Ішли вони не поодинці, а ватагами на чолі з обраними отаманами. У разі потреби такі ватаги перешкоджали просуванню татарських орд у глиб українських земель або ж відбивали в них узятих у полон людей - ясир (від тур. єсир - бранець) і награбоване майно. Незабаром захист українських земель від турецько-татарської агресії став головним військовим заняттям козаків. Адже від часу першого нападу татар у 1482 р. ця територія тривалий час знаходилася в стані постійної небезпеки.
Щорічне перебування уходників у тих місцях давало їм змогу добре вивчити степ, сухопутні й водні шляхи, безпечні місця та зручні засідки для несподіваного нападу на татарські загони. Восени уходники з великими запасами меду, риби, хутра та різної худоби поверталися до своїх міст, містечок і сіл, у яких мешкали їхні родини. За право займатися промислом уходники віддавали певну частину здобичі місцевим урядникам. Отже, влада від тих уходів мала подвійну вигоду - уходники захищали кордони держави від татар, чого не могла забезпечити вона сама, і давали їй матеріальний прибуток.
Роксолана
З турецько-татарською агресією на українські землі пов’язана реальна історія української дівчини з м. Рогатин (нині - Івано-Франківської обл.) Насті Лісовської. У 1520 р. під час нападу татарської орди на місто вона потрапила в полон і була продана в гарем турецького султана Сулеймана I, де отримала ім’я Хюррем (весела). Настя була розумною і музично обдарованою. Завдяки цьому вона привернула до себе увагу султана і стала його дружиною під іменем Роксолана. Вона відігравала значну роль у політичному житті імперії в 20-50-х роках XVI ст. Роксолана намагалася полегшити долю українських невільників, цим ніби тамуючи свою тугу за рідною землею. Померла Роксолана в 1561 р. її образ відтворено в літературі (П. Загребельний, С. Плачинда), музиці (опера Д. Січинського «Роксолана»), кінематографі (серіал «Роксолана»), образотворчому мистецтві.
У Львівському історичному державному музеї зберігається портрет Роксолани, виконаний невідомим художником.
Уходниками ставали міщани, селяни, бояри, але кожен із них мав можливість забезпечити собі матеріальний достаток і свободу та випробувати свою військову доблесть і характер. Дехто з уходників не повертався на зиму додому. Саме з таких людей формувалося постійне населення Нижнього та Середнього Подніпров’я. Власне, їх і стали називати козаками.
Згодом козацтво перетворилося на військовий стан. Серед козаків з’являються представники збіднілої шляхти й боярства, а під кінець XVI ст. і в наступні часи, унаслідок посилення соціального й національно-релігійного гніту, основними джерелами поповнення козацтва стають селяни-втікачі й міщани. Боярство - це служилі, військові люди, для яких ще з князівських часів військове ремесло було основним заняттям.
Роксолана. Гравюра XVI ст.
Сулейман І Пишний. Гравюра XVI ст.
Як і раніше, бояри несли військову службу й мали власне господарство. Декому із заможних бояр вдалося потрапити в стан шляхетства, але переважна більшість збіднілих бояр перебувала під загрозою перетворення в селян.
Ті, хто не міг стати шляхтичем, але й не хотів перетворитися на селянина, йшли на Подніпров’я в пошуках можливості розбагатіти. Тут стало в пригоді їхнє військове ремесло. Ці люди, як і шляхтичі, іменували себе лицарями, бо були вільними воїнами. Після 1569 р. в законодавстві Речі Посполитої вже зовсім відсутні згадки про боярство. Натомість з’являються перші взяті на державну службу козаки, професійні воїни - колишні бояри й шляхта. Поміж себе вони називалися товаришами, товариством. Уряд також іменував їх «лицарями». Із цих людей формувалася заможна частина козацтва й козацька адміністрація - старшина.
Робота в групах: Уявіть себе воїном-боярином, селянином, міщанином. Що могло спричинити ваш перехід у стан козацтва? Відповідь обґрунтуйте.
Перші достовірні відомості про козаків
Уперше в документах слово «козак»1 пов’язується з українцями (а не просто згадується) у 1492 р. Тоді татарський хан скаржився великому князеві литовському Олександрові, що кияни і черкасці напали під Тягинею на татарський корабель. У відповідь йому князь заявив, що вже доручив розшукати тих «козаків». Коли наступного року черкаський староста Б. Глинський напав зі своїм загоном на турецьку фортецю Очаків, то хан Менґлі-Ґірей називав їх козаками. Тому дата першої згадки про козаків-українців вважається початком виникнення козацтва в Україні.
Уже в 1520 р. уряд наказав черкаському старості набрати загін козаків для організації прикордонної варти, що свідчить про досить лояльне ставлення уряду до них. Кількість козаків збільшувалася. Часто уходники осідали в степах і плавнях, утворюючи невеликі поселення -уходи. Уже в першій половині XVI ст. багато їх було також на Брацлавщині. Таких козаків-поселенців називали городовими. Вони проживали тут поруч із іншими станами суспільства. Та були ще й інші козаки, яких називали низовими, бо оселялися вони нижче Дніпрових порогів. Городові козаки як категорія населення сформувалися наприкінці XVI - у першій половині XVII ст.
1 Слово «козак» має тюркське походження. У мовах тюркських народів воно означає вільну озброєну людину, яка несе прикордонну сторожову службу.
Селянство
На українських землях Польщі і Великого князівства Литовського найтяжчим було становище селян. Феодали розширювали власні господарства за рахунок кращих селянських земель, збільшували повинності у вигляді відробіткової ренти.
Різке збільшення кількості фільварків (багатогалузеве господарство, засноване на праці кріпосних селян) у Галичині та впровадження їх на Волині відбувалося в XVI ст., що пояснювалося як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. Зростали міста, а отже, збільшувалася кількість ремісничого населення, що потребувало постачання міста сільськогосподарською продукцією. Унаслідок цього збільшувався товарообмін між містом і селом.
З іншого боку, розвитку фільваркового господарства та збільшенню панщини в Україні сприяли Великі географічні відкриття. Приплив золота із земель Америки до Західної Європи й початок інтенсивного розвитку там міст збільшили попит на хліб та іншу сільськогосподарську продукцію й сировину для мануфактурної промисловості на зовнішньому ринку. Тому феодали розширювали власні господарства, збільшували поставки на ринок зернових культур, худоби, риби. У фільварках не тільки виробляли сировину, а й частину її переробляли у млинах, винокурнях, чинбарнях тощо.
Поширенню фільварків на українських землях Великого князівства Литовського сприяла земельна реформа («Волочна поміра» 1557 р.), проведена польським королем і великим князем литовським Сигізмундом II Августом згідно з «Уставою на волоки» 1557 р. Її мета полягала в збільшенні прибутків великокнязівських маєтків шляхом запровадження однакових селянських наділів. Згідно з «Уставою», усі землі перемірювалися і розбивалися на однакові ділянки площею 19,5 га - волоки.
Український селянин
Українська дівчина-селянка
Посполитий. Художник С. Васильківський
Нормою наділу була волока на одне дворище. «Устава» точно визначала платежі й повинності селян - 2 дні на тиждень з однієї волоки. Кращі землі відводилися під фільварки. Отже, «Устава на волоки» мала два наслідки - впровадила фільварки і дводенну панщину.
Юридичне оформлення феодальної залежності селян відбувалося протягом тривалого часу. У Великому князівстві Литовському кодексами законів, які поступово юридично оформлювали феодально-кріпосницькі відносини в XVI ст., були також Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.
Обсяг і форми селянських повинностей (тягла) залежали від різних чинників, передусім від рівня економічного розвитку та характеру господарської діяльності в певному географічному регіоні. Найвищий рівень експлуатації (5-6 днів панщини на тиждень із волоки) був у Галичині - найбільш заселеній та економічно розвиненій частині України. В малозаселених районах (Східне Поділля, Південна Київщина, Лівобережжя) лише починався процес колонізації та заснування слобід. Тому тут основною була натуральна рента, данина.
Державні села віддавалися в оренду приватним власникам, які намагалися отримати якомога більший прибуток, навіть ціною повного розорення селян. Скарги («супліки») селян до державних судів майже не розглядалися, а кріпакам узагалі не було кому скаржитися, оскільки суд над ними був панський. Тому з районів найбільшого розвитку панщини селяни втікали на слободи або на Запорожжя.
Національний склад населення
Переважну більшість населення українських земель, які входили до складу Польщі і Великого князівства Литовського, становили українці. Проте в містах, особливо великих, проживало також багато поляків, німців, вірмен, євреїв, греків, татар, турків, волохів, значно менше - сербів, угорців, циган. Оскільки польський уряд надавав привілеї іноземцям, зокрема полякам і німцям, то вони займалися торгівлею, орендували маєтності, займалися промислами, мали з того значний прибуток, частину якого віддавали державі або власникам міст.
У ряді міст існувало по кілька громад, кожна з яких мала своє самоврядування (юрисдикцію). Наприклад, у XVI ст. у Кам’янці-Подільському існувало аж три магістрати - польський (з 1374 р.), український (з 1553 р.) і вірменський (з 1565 р.). Вони мали свої житлові квартали в місті, цехи, церкви, ринки. Такі ж юрисдикції були у Львові. Польська купецько-лихварська верхівка намагалася поглинути українську міську громаду. Наприклад, у Кам’янці-Подільському українська громада пізніше була приєднана до польської.
В економічно розвинених містах України проживало чимало вірмен. У Кам’янці-Подільському в середині XVI ст. їх налічувалося 300 сімей, а у другій половині XVII ст. - 1200. Вірмени здебільшого займалися торгівлею та ювелірним ремеслом. Деякі з них переходили в католицтво.
Єврейське населення проживало в основному в Галичині й на Волині. У середині XVII ст. в Україні налічувалося 120 тис. євреїв. Незважаючи на урядові заборони мешкати в певних містах, купецько-лихварська верхівка євреїв належала до найзаможніших і найвпливовіших жителів міст.
Татари, турки й волохи служили переважно найманцями в озброєних загонах магнатів і шляхти. Деякі з них займалися торгівлею та ремеслом.
Кам’янець-Подільська фортеця. ХІV-ХVІІІ ст. Сучасне фото
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Що таке фільварок і з якою метою створювалися ці господарства?
2. Назвіть основні категорії міського населення.
3. Які фактори обумовили виникнення українського козацтва?
4. За якими елементами на світлині «Кам'янець-Подільський замок. XVI-XVII ст.» можна сказати, що ним володіли турки?
5. Чим можна довести, що первісне козацтво формувалося з уходників і військових людей, а не з кріпаків-утікачів?
1. У чому проявлявся вплив Польщі на Велике князівство Литовське?
2. Коли і за яких обставин в українських містах з’явилися іноземці як постійні мешканці?
Ключові поняття: фільварок, слобода, козаки, магнати, шляхта.
ДОКУМЕНТ
Прокоментуйте наведений уривок з «Опису України». Які види повинностей називає мемуарист? Яку форму протесту селян тут названо?
З «Опису України» 1651 р. Г. Л. де Боплана
Тутешні селяни заслуговують на співчуття. Вони мусять працювати власноручно і зі своїми кіньми три дні на тиждень на користь свого пана, а також сплачувати йому, залежно від наділу, який тримають, певну кількість буассо (франц. - міра об’єму) зерна, багато каплунів, курей, гусей і курчат перед Великоднем, Трійцею й Різдвом. Крім того, повинні возити дрова для потреб свого пана та виконувати тисячі інших повинностей, яких би й не повинні були робити, не кажучи про гроші, яких пани від них вимагають, а також забирають десятину з баранів, свиней, меду, всіляких плодів, а кожного третього року - третього вола. Отже, селяни змушені віддавати своїм панам усе, чого ті захочуть, так що немає нічого дивного, коли ці нещасні ніколи нічого не відкладають для себе, перебуваючи в таких тяжких умовах залежності. Однак і це не найважливіше, оскільки пани мають необмежену владу не тільки над їхнім майном, а й над їхнім життям; ось яка велика свобода польської шляхти, яка живе, неначе в раю, а селяни - ніби перебувають у чистилищі. Тому... ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів та опиняються в ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство й призводить до того, що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені...
Гійом Левассер де Боплан. Опис України. - К., 1990. - С. 32-33.
Уперше назву «Україна» для означення українських земель у Західній Європі вжив французький інженер Боплан, який 1651 р. видав у Руані (Франція) книжку «Опис України».
Коментарі (0)