Практичне заняття: Повсякденне життя різних станів суспільства у XVI ст.

§6. ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ: ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ РІЗНИХ СТАНІВ СУСПІЛЬСТВА У XVI СТ.

Природне середовище

Життя і побут людини кожного історичного періоду залежать від багатьох факторів: природного середовища (гори, ліси, степ, водоймища тощо), наявності чи відсутності комунікацій (водні і сухопутні), типу і статусу населення (місто, містечко, село, хутір), господарських занять населення, густоти заселення жителів, їх соціального розшарування та ін. Українська етнічна територія така значна, що давати характеристику повсякдення її жителів у вказаний період можна лише умовно та фрагментарно. Та й то без урахування своєрідності домашніх занять і традицій неукраїнського населення, яке проживало в українських

містах і селах у компактному чи розсіяному вигляді. Не може бути абсолютно схожим життя, господарські заняття і знаряддя праці, взагалі матеріальна і духовна культура мешканців Карпатських гір, північної Чернігівщини, Київщини чи Середнього і Нижнього Подніпров’я. Отже, цей фактор треба враховувати, характеризуючи повсякденне життя різних станів тогочасного суспільства.

Шляхта і селяни

Побутове життя названих суспільних станів було різним, але доцільно розглядати їх паралельно. Вони мали різні права і обов’язки, але розширення прав і привілеїв одних означало обмеження свободи інших. І відбувалося це саме в XVI ст., коли рицарський стан (шляхта) під впливом Польщі домагався політичної влади у Великому князівстві Литовському, створював фільварки і намагався вести розкішне життя. Тоді як селяни, переходи яких від власників землі на інше місце проживання почали обмежуватися ще із середини XV ст., у 1557 р. згідно з «Уставою на волоки» законодавчо були перетворені на кріпаків власників-шляхтичів. Отже, поняття «фільварок» і «панщина» нероздільні, що безперечно впливало на побут.

Панський двір

Магнати і багаті шляхтичі мали просторі садиби й житлові приміщення. Магнати, як правило, жили у великих і добре укріплених замках. Шляхетський дім також будувався на високому місці біля лісу, озера чи річки. Це теж були невеликі замки, з усіх боків укріплені валом і частоколом з одно- або двоповерховими баштами, з бійницями для стрільби при обороні. На баштах знаходилася сторожа із підданих селян. Перед валом був виритий глибокий рів.

Дім пана був кам’яний або дерев’яний. З ґанку до помешкання потрапляли через просторі сіни, де знаходилися мисливські трофеї пана, адже полювання було однією з найпоширеніших розваг панів в усі часи. У сінях же після бенкетів гості, що залишалися ночувати, спали покотом на підлозі. Із сіней в один бік можна було потрапити до панських покоїв, а в другий - до приміщення челяді. Панські покої складалися з багатьох кімнат - світлиці, спальні (спалень), їдальні, різних комірчин тощо.

Поруч із огородженим двором знаходилося гумно для обмолоту, сушки, провіювання збіжжя, а також різні господарські приміщення. А далі відповідно до рельєфу і вподобання пана - квітник, сад, пасіка тощо.

Однією з важливих ознак панського життя було складання заповітів (тестаментів). У них заповідач зазначає, кому і що він зробив доброго за своє життя, а тому сподівається, що кожен з них (приятель, опікун, слуги) візьме в протекцію осиротілу родину (див. документ с. 54-55). Значніші пани мали в себе на службі і протекції менш родовитих приятелів і слуг.

Селянська хата

За описами люстраторів державної власності та іноземних подорожніх, яким усе незвичайне впадало у вічі, селянська хата дуже відрізнялася від панського дому. Взагалі, селянські помешкання були різними і залежали від місцевості, достатку власників і місцевих звичаїв.

Хата поділялася на три частини - кімнату, комору, стайню. Тобто поруч із людьми знаходилися під одним дахом коні, корови, телята, свині, кури, гуси. В умовах досить суворого клімату люди керувалися мотивами зберігання тепла і економічної доцільності. У кутку кімнати знаходилася піч для приготування їжі. Узагалі ж піч, як і у всіх східних слов’ян, була багатофункціональною: для опалення житла, приготування їжі й випічки хліба. Комина й димаря вона не мала, дим виходив назовні хати через дірки, зроблені замість вікон (нагадаємо, що один із податків, який сплачували селяни, називався «подимне», а господарство в податкових списках називалося «дим»). Діти, ще не здатні працювати, спали і гралися на печі, зовсім мала дитина - в колисці, підвішеній гаком до сволока. Обов’язковим атрибутом у кімнаті була ікона і лампада на покутті (куток, що знаходився по діагоналі від печі).

Інтер'єр селянської хати

Описів селянських хат XVI ст. залишилося мало. Однак дослідники зауважують, що не всі хати були курними.

У горах, де жителі цілий рік випасали овець, вони ставили кошари (вівчарні) для помешкання і захисту від негоди отари. У лісах новопоселенці будували тимчасові житла у вигляді куренів («шалашів»). А в степу та лісостепу як житла були поширеними землянки. Вони називалися «бордюгами». Лише частина такої будівлі була наземною. Стіни обкладали кураєм, обліплювали кізяком, обмазували глиною, тому в такому приміщенні було тепло й затишно.

У землянці також була примітивна низька піч з так званого «дикого каменю», без димаря і груби. Від вогню каміння нагрівалося і довго зберігало тепло.

У селах XVI ст. скляних шибок не було, замість них використовувалися риб’ячі міхури або прозорі, тонко відшліфовані камінці, які пропускали світло.

Одяг і взуття

Їх види визначаються не тільки часом, про який іде мова, а й матеріальним достатком представників різних станів суспільства, природними й господарськими особливостями території, етнічно-національними традиціями і впливами сусідніх народів.

Шляхта та багаті міщани, які намагалися її копіювати, мали свій тип одягу, що складався з жупана - довгого сукняного або шовкового каптана різних кольорів, з вузькими рукавами, спереду застібнутого густим рядком ґудзиків або гачками та підперезаного поясом. Поверх нього вдягали плащ із широкими рукавами, з ґудзиками і петлями, без пояса. Трохи пізніше модним став каптан з прорізними рукавами - «вильотами».

Спідній одяг багатих людей, як правило, був із турецького шовку темного кольору і мав особливий крій з розрізами з боків, щоб коли людина в зимову пору сиділа на коні, холод не проникав до тіла.

Шапки з хутра були однією з ознак знатності. Пани, магнати та найбагатші купці носили верхній одяг одного кольору, а бідніша шляхта - іншого.

Чоботи, підбиті підковкою, були із чорної шкіри, червоного або жовтого сап’яну. Такі ж носили багаті міщани і купці. Прості люди взимку, у люті морози, ноги обмотували соломою і взували поверх цього чоботи, що рятувало від обмороження ніг.

Заможні міщани

Одяг селян також був значно біднішим і простішим, хоч існувало і святкове вбрання, яке носили багато років, навіть передаючи його наступному поколінню.

Міста і міщани

Характерною ознакою міста XVI ст. був замок (фортеця) або звичайне укріплення, що пояснюється постійною небезпекою нападів ворогів, під час яких населення ховалося за фортечними мурами або земляними валами і заповненими водою ровами. До замку можна було потрапити тільки через залізні або обковані дубові ворота в одній із башт. У середині замку навколо великого подвір’я знаходився будинок власника (часто він був і посадовцем), житло для гарнізону, допоміжні приміщення для зберігання зброї, фуражу, продуктів тощо. На подвір’ї відбувалися військові вправи, збори, а в період небезпеки там збиралося населення округи.

Навколо замку було передмістя (підзамче), яке в певний період заселення і розвитку ставало містом. У XVI ст. багато міст стали незалежними від феодалів, на землі яких вони виникли, та сформувалися як міська громада. Міста також мали укріплення (мури, земляні вали, рови) - найчастіше у формі чотирикутника. Мури зводили з каменю або цегли, якщо не було будівельного матеріалу для такого муру, то укріплення зводили із землі та дерева. В’їзд до міста здійснювався через оборонну браму. Як правило, шлях до брами вів по перекидному мосту через рів. Брама не тільки замикалася, але й охоронялася.

Одеський замок. ХIII-ХVIIІ ст. Сучасне фото

Посеред міста знаходилася ринкова площа, де відбувалися торги і ярмарки. На цій самій площі знаходився будинок міської влади (магістрату), який називався ратушею. Там постійно знаходився бурмистр та рада, там же збирався лавничий суд, відбувалися прийоми визначних гостей міста тощо. Перед ратушею стояв стовп, до якого прив’язували злочинця для публічного покарання.

На ринковій площі знаходилися міські ваги, воскобійня, магазин з продажу сукна, а також приватні ятки (маленькі крамниці) з усіляким крамом. Приїжджі купці ставили свої вози і шатра тут же, на площі.

За ринком у різних напрямах стояли цегляні дво- або триповерхові будинки міщан. Будинки, що примикали до площі, не могли мати більше трьох вікон на одному поверсі. Від головних вулиць, що їх по дві починалося від кожного кута площі, йшли другорядні вулиці, які називалися або за назвою народу, що тут мешкав (Руська, Вірменська, Татарська та ін.), або за головною будовою на ній (Кафедральна, Шпитальна та ін.), або за спеціальністю ремісників (Ковальська, Шевська, Різницька та ін.). Вулиці були вузькі, викладені бруківкою або дошками. Постійного освітлення не було, перед великими крамницями висіли ліхтарі.

Характерною ознакою міст була наявність великої кількості церков, при яких існували шпиталі для немічних, бездомних подорожніх.

Життя і побут міщан у XVI ст. визначалися наявністю корпоративних організацій, до яких вони належали, - купецьких гільдій та ремісничих цехів. Цех регулював не лише виробничі відносини ремісників, але й повсякденне життя, дотримання моральності та встановлених звичаїв, релігійного культу та обов’язку участі в похоронах братчика і допомозі його сім’ї.

Цех мав свій костел, церковку чи капличку. На церковну службу ремісники (братчики) повинні були з’являтися у повному складі. Існували й особливі цехові свята.

Цех перед міським урядом (магістратом або ратушею) представляв цехмістр, якого майстри обирали з-поміж себе щороку, а він складав перед міським урядом присягу. Цехмістра всі члени цеху мали поважати і слухатися. Раз або двічі на місяць майстри цеху (без підмайстрів і їхніх учнів) збиралися на нараду для обговорення різних справ. Часто влаштовувалися братські застілля («трунок товариський») з приводу закінчення навчання учня, який зробив екзаменаційний «шедевр» і ставав підмайстром, вступу до цеху нового майстра тощо. Для запобігання злочинам на такі зібрання заборонялося приносити ножі та інші речі, які могли б стати зброєю під час сварки. За лайливу мову на братських зібраннях карали. Як правило, цей штраф сплачувався у вигляді воску для свічок.

Майстри брали учнів у науку, після закінчення якої учень давав до цеху фунт воску і визначену в даному цеху суму грошей до братської скарбнички (усе це записувалося в цехову книгу). Якщо хтось переманював до себе учня або челядника від іншого майстра, також платив штраф. Усі дії і поведінка братчиків таким чином були чітко регламентовані.

Страви

Українська кухня у XVI ст. була дуже багатою. Але панство і прості люди споживали неоднакові страви. Пани в повсякденні і на бенкетах надавали перевагу вареному і смаженому м’ясу. Та й кількість страв трапези була значною. А для простих людей найбільш значимим у харчуванні був хліб (у фольклорі залишилося багато приказок, пов’язаних з хлібом). З хлібом їли і рідкі страви, і каші, улітку - огірки, фрукти, ягоди, дині, кавуни. Хліб символізував добробут, гостинність, хлібосольство. До хліба ставилися як до священного предмета. Крихти чи шматки хліба ніколи не викидали, а віддавали птиці або худобі. Не доїсти шматок хліба вважалося гріхом. А якщо хліб падав, то слід було його підняти, здмухнути пил, поцілувати і з’їсти. Перевагу мав житній хліб, а пшеничний випікали тільки на великі свята: Різдво, Великдень та на весілля.

Існування печі обумовлювало й способи обробки продуктів, тобто приготування варено-тушкованих страв. Велику частку в раціоні людей займали бобові, овочі і фрукти. Для простих людей м’ясо доступне було лише у святкові дні. При цьому перевага надавалася свинині, а з тваринних жирів - салу. Гриби, риба, дикоростучі ягоди і фрукти-дички були суттєвим доповненням до меню селянина.

Описати в кількох рядках вживані у XVI ст. страви неможливо. Рекомендуємо краще почитати поему І. П. Котляревського «Енеїда», хоч там зображено українське суспільство XVIII ст., але традиційна кухня віками зберігалася майже без змін.

Народні звичаї та обряди

Загалом усе розмаїття звичаїв і обрядів українського народу свідчить про його високу культуру: у сім’ї, у стосунках із сусідами, у громаді, взаємодопомозі у вигляді толоки, гостинності, частуванні, парубочому побратимстві, братських святах, «складках», забавах, іграх тощо. Парубочі та дівочі громади обирали своїх «отаманів» і виконували різні звичаєві і обрядові дійства, організовували «сходини», «досвітки», «вечорниці» та ін.

Існувало багато обрядів, пов’язаних з окремими видами праці. Детально вони описані в етнографічній літературі.

Дуже стійкими протягом віків були й обряди: весільні, народження дітей, похоронні, поминальні та ін. Вони мали свої особливості в різних місцевостях України.

Найкращі якості тодішньої людини проявлялися в родинних відносинах. Зокрема, за обов’язкового церковного вінчання майнові права подружжя регулювалися шлюбним контрактом. Це давало гарантії свободи і вільного вибору сторін. Вносячи «віно» (посаг) у родину нареченого, дружина була убезпечена чоловіком у разі його смерті чи іншого випадку шлюбним контрактом. А чоловік відписував їй подвійну суму із свого майна (але не більше третини від загальної його вартості).

Життя людей у будні і святкові дні було тісно пов’язане із релігійними віруваннями і обрядами. Релігія посідала велике місце в щоденному побуті людини. Це не тільки молитви перед іконою у власному помешканні, відвідування церковної служби, де можна було ще й «себе показати й на людей подивитися», парубкам та дівчатам побачитися, але й регулятор загалом життя людини.

З дохристиянських часів і в XVI ст. збереглися вірування в реальність існування демонологічних постатей: «домовиків» (приносить щастя, допомагає в роботі або ж робить різні капості тому, хто його образив), «лісовиків» (диких людей, злих духів, які пасуть і стережуть лісових тварин, водять людину лісом, а іноді й душать), «польовиків» (живуть у степах, полях, лугах в образі птаха, звіра, а то й людини), «водяників» (сидять у річках, озерах, криницях, управляють русалками, а ті, що знаходяться в болотах, затягують туди людей), «русалок» (нехрещених дітей, дівчат і жінок, які померли наглою (раптовою) смертю, чи самогубців), «мавок» (близькі до русалок, літають у вигляді птахів), «відьом» (чарівниць, які зв’язані з нечистою силою) та ін.

ДОКУМЕНТИ

Опрацювавши документ, дайте характеристику польській шляхті за власними критеріями.

1. Із записок папського нунція Ф. Руджієрі (близько 1560 р.)

...Правдивим шляхтичем є той, хто уродився від батьків шляхетського стану, але діти, що походять від батька-шляхтича, а матері-нешляхтянки, не втрачають шляхетства, так як і в Німеччині. Шляхетство втрачає той, хто допустився злочину, або якщо хтось покинув шляхетський стан і взявся до якого підлого [поганого] ремесла. Шляхетство не займається нічим іншим, як тільки хліборобством і вирощуванням худоби, і це в них не вважають за ганьбу; так само не ганьбить шляхтянки прясти льон або вовну, купувати й продавати речі, що належать до домашнього господарства, - але це не личить жінці або доньці сенатора. Шляхта має велику вищість над нешляхтою; у цілому світі нема шляхти, що була б вільніша й мала більшу владу, як польська шляхта. Окрім того, що вони є самовладними панами у своїхдобрах [землеволодіннях], мають багато привілеїв, кожний їх боїться і низько їм кланяється. Не один шляхтич виступить проти права, допуститься насильства не тільки на селі, але й у місті, бо й міста до них належать, а нема нікого, хто заступився б за кривду слабшого і посмів утерти носа шляхтичеві. Шляхті дають всі уряди [посади], з неї виходять на єпископів, сенаторів, на усіх двірських урядовців; а також військового ступеня рідко дослужиться нешляхтич, хіба що дуже відзначиться на війні.

Шляхта живе розкішно, любить тримати багато слуг і коней, маючи їх сто і більше; в дорозі слуги їдуть за ними верхи, в місті ідуть за ними пішки. Сенаторів попереджують дворяни, за ними юрба слуг...

Історія української культури / За ред. Івана Крип’якевича. - Нью-Йорк, 1990. - С. 140.

На основі документа визначте, яка система виховання існувала в той час.

2. З духовного заповіту Василя Загоровського (1577) (наставлення дітям і розпорядження про влаштування церков, шпиталів та школи)

...Коли дітям моїм милостивий Бог дасть дійти семи років, має її милість, пані дядина моя, закликати добре вченого й чесного дяка або того дяка Дмитра, що у мене служив, з’єднати і дати їх навчати в домі моїм або в церкві Святого Іллі у Володимирі руської науки та Письма Святого і, не пестячи їх, пильно й порядно до науки приводити...

А коли вже в тій науці матимуть у собі добрі початки, нехай її' милість, за радою їхніх милостей, панів добродіїв моїх, у цьому моєму заповіті вище поіменно записаних, віддасть до науки єзуїтам у Вільні, бо там дають добру науку дітям, або де найпристойніше їхні милості визначать - і там, аби додому не приїжджаючи і в ньому не буваючи, коли Бог дасть, сім років або більше уставно й пильно навчалися. А коли їм милостивий Бог дасть досконалу вправність у латинській науці, мають бути віддані через їхню милість, панів приятелів моїх, у службу на такі місця, де могли б пройти навчання в Божій боязні.

Також аби письма свого руського й мовлення руськими словами та звичаїв цнотливих і покірних руських не забували, а найбільше віри своєї, до якої їх Бог закликав і в ній на цей світ створив, і набожества в церквах наших, належного й порядно постановленого закону грецького ніколи аж до смерті своєї не покидали...

А коли в добрих звичаях на таких, як вище казав, місцях служачи, навчаться, тоді мають бути віддані у службу господарю королю...

Зробити шпиталя одного у Суходолах на тому місці, де священику холовському та маковському вказував, тобто хату білу на три сажні, сіни на три сажні, чорну хату навпроти на три сажні, сіни вбік на півтора сажні впоперек загородити, аби були дві комірчини для схову: одна білій хаті, а друга чорній; двері із сіней одні на вулицю, а другі двері - вбік, у сад, щоб до церкви ходити, і в сінях комина для варення збудувати із цегли.

У Володимирі, при церкві святого Іллі, уздовж одним боком до ріки, тобто від залужжя, такий же дім поставити; одне, там учинити дімець для диякона із спільною стіною із тим шпитальським домом і під одним із ним покровом, хату на два з половиною, а сінці на півтора сажня, стаєнку для попових та дияконових коней...

[Далі йде мова про плату священику, диякону і дяку за догляд за дітьми]

І то для того дяку доброму більше [дається], щоб, уставно в тій білій хаті супроти шпитальної чорної хати мешкаючи, дітей, котрих на науку йому будуть давати, й Богу й людям добрим удячно навчав, у церкві на книгах гаразд читав і співав, книги, яких церква пильно потребує, з доброго підняття щоб уставно писав або щотижня по три зошити правильно, справедливо і нефальшиво списував. А на рік півтораста зошитів на те паперу, кіноварі, горішків, копервасу і гум’ї на чорнило її милість пані, за мої гроші купуючи, має йому давати...

Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія. / Упорядн. проф. О. О. Любар. - К.: Знання, 2003. - С. 56-58.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Знайдіть приказки та прислів'я, пов'язані з хлібом.

2. Виберіть з поеми І. П. Котляревського «Енеїда» рядки, в яких описано страви на бенкетах.

3. Як природне середовище впливало на стиль житла?

4. Якщо життя міщан регламентувалося звичаями й обрядами гільдій і цехів, то чим керувалися селяни в повсякденному житті?

5. Які страви зникли з меню сучасної української кухні порівняно з XVI ст.?

6. Чому сало і загалом свинина вважаються одним з основних українських національних продуктів?

7. Складіть детальний розпорядок дня селянина і пана у XVI ст.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно