Запорожжя періоду Нової Січі. Кримське ханство і Південна Україна у другій половині XVIII ст.

§34-35. ЗАПОРОЖЖЯ ПЕРІОДУ НОВОЇ СІЧІ. КРИМСЬКЕ ХАНСТВО І ПІВДЕННА УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII ст.

1. Коли і у зв’язку із чим було розорено Чортомлицьку Січ?

2. Де поселилися запорожці після першого зруйнування Січі?

Заснування Нової Січі

Напередодні російсько-турецької війни (17351739) царський уряд дозволив запорозьким козакам, які перебували в Олешках під турецьким протекторатом, повернутися на їхні колишні володіння. Козаки заснували на р. Підпільній недалеко від Старої Січі Нову Січ (1734-1775).

Володіння Запорозької Січі, так звані Вольності Війська Запорозького, поділялися на паланки (округи), яких спочатку було 5, а потім - 8 (Бугогардівська, Інгульська, Кодацька, Самарська, Орільська, Протовчанська, Кальміуська, Прогноїнська). Кожна з них мала укріплений центр - головне поселення, де перебувала паланкова старшина. Одружені козаки жили в містечках, слободах та хуторах, займаючись господарством.

Територія Вольностей була великою. На час знищення Січі кордони на заході сягали середньої течії р. Південний Буг, на сході - р. Кальміус. По лінії Дніпра володіння починалися трохи нижче гирла р. Оріль і простягалися до гирла р. Кінські Води (нижче Нікополя) та р. Інгулець (права притока Дніпра). Але межі запорозьких володінь не були стабільними. З одного боку, козаки освоювали степи, засновували зимівники й утворювали нові паланки. А з другого - на північному кордоні Запорожжя відбувався постійний наступ царизму на козацькі землі. Особливо швидко Запорожжя втрачало їх у зв’язку з утворенням іноземних поселень - Нової Сербії, Слов’яносербії, а згодом і Новоросійської губернії. Найбільш заселеними були Кодацька, Самарська та Орільська паланки. Багато слобід і містечок у межах козацьких Вольностей виникло ще в XVII ст.

Морський прапор Війська Запорозького. XVIII ст.

Важливою особливістю Запорозької Січі цього періоду було те, що вона не мала самостійних зовнішніх зносин, її оборонна функція значно зменшилася, засобом для існування запорожців було заняття господарством, а не здобичництво. На козацьких Вольностях проживали також посполиті (селяни), на яких поширювалася влада козацької адміністрації.

Суспільно-політичний устрій Нової Січі

У період Нової Січі значно зросла роль козацької старшини й одночасно зменшилася реальна роль рядового козацтва в розв’язанні питань життя Січі. Зберігалися підвалини особливого суспільно-політичного устрою: використання тільки найманої праці в господарствах, організація життя на основі звичаєвого права, а також значення Січі як притулку для знедолених людей України і як її збройних сил.

Вищим органом влади Січі була січова рада, яка збиралася регулярно, як правило, двічі на рік, для обрання старшини різних рангів, а також для поділу угідь між куренями. Для розв’язання важливих питань (наприклад, для ознайомлення з грамотою царя) січову раду могли скликати терміново. Існували також ради куренів (сходки), на яких розв’язувалися питання, що стосувалися певного куреня.

Виконавча влада належала кошовому отаманові, який мав необмежену владу, хоча січова рада могла позбавити його цієї посади. Ним міг стати найшанованіший козак із числа тих, хто обов’язково вже побував на посаді курінного отамана. Кошовий отаман управляв з допомогою також обраної військової старшини.

Паланкову старшину становили полковник, осавул, підосавул, писар, підписар, хорунжий («три пани і три підпанки»). Влада полковника поширювалася на всіх жителів паланки, навіть на тих людей, які проїжджали через її територію. Паланкова старшина була нижчою за січову.

Такий устрій запорозької республіки базувався на дії звичаєвого права, яке ще називалося козацьким правом. Відсутність писаного права не означала анархію і вседозволеність. Норми козацького права були дуже суворими, а під їхню дію люди потрапляли добровільно, адже в козаки нікого примусово не зараховували. Це право охоплювало всі сфери життя й діяльності козаків: вступ до товариства, козацьку службу, господарські заняття, користування спільними угіддями й приватними землями, порядок судочинства, вибори посадових осіб. Порушення права дуже жорстоко каралися. Перед правом усі були рівні як у мирний, так і у військовий час.

Значок Шкуринскього куреня Нової Січі. XVIII ст.

Господарство запорожців

Козацьке господарство за період існування Нової Січі пережило значні зміни. Спочатку воно було в житті запорожців лише необхідною умовою життя, а згодом перетворилося на добре організоване прибуткове господарство, пов’язане з ринком. Господарства розташовувалися по берегах великих і малих річок, що сприяло розвитку хліборобства, скотарства і рибальства.

Чимало козаків, яких називали «сиднями», або «гречкосіями», жили в зимівниках, селах і містечках, займаючись господарством. У 1766 р. таких зимівників на Запорожжі нараховувалося 4 тис. У 1775 р. на Запорожжі було вже близько півсотні козацьких містечок, слобід, сіл. На їхній основі розвинулися існуючі сьогодні міста та села.

Зимівник - це багатогалузеве хутірське господарство, у якому використовувалася наймана праця. Значне місце в господарстві заможних козаків займало розведення великої рогатої худоби, коней та овець. У деяких зимівниках налічувалося до 4-5 тис. овець. Вирощений хліб весь споживався на Запорожжі, а худобу козаки продавали на внутрішньому й зовнішньому ринках.

Рибальство було не лише засобом добування продукту харчування, а й джерелом нагромадження коштів для всього війська та власників рибних промислів. Розвитку рибальства сприяла густа мережа великих і малих річок Подніпров’я. Козаки займалися також бджільництвом, городництвом та полюванням на звірів і птахів, яких тут було вдосталь, ковальством та виготовленням зброї, сідел тощо.

Значного розвитку досягла внутрішня і зовнішня торгівля, чому сприяло географічне розташування Січі. Запорожці володіли значним відрізком водного торгового шляху - Середнім і Нижнім Подніпров’ям. На зовнішній ринок вивозили коней, рогату худобу, овець, вовну, хутро, рибу, риб’ячий жир, сало, віск, сир. А ввозили головним чином хліб, залізо, смолу, прядиво, нитки для неводів, сукно, тютюн, горілку.

Чумацький промисел

Запорожці торгували з Гетьманщиною, Росією, Польщею, Пруссією, Кримом та Оттоманською Портою. Ще з кінця XVI ст. на Запорожжі, а потім і по всій козацькій Україні сформувався особливий прошарок людей, які групувалися в артілі й займалися постачанням солі та в’яленої риби з Криму в українські, російські землі. Такі люди називалися чумаками.

Чумацький Ромоданівський шлях. Художник С. Васильківський

Чумацький промисел набув особливого розвитку в період Нової Січі, але існував і після її знищення аж до утвердження постійної торгівлі (магазини, лавки). Чумаки відіграли велику роль у розвитку ярмаркової торгівлі та в зміцненні економічних зв’язків між окремими регіонами українських земель. Свій товар вони перевозили возами (мажами), запряженими волами.

Чумацькі артілі нараховували по кілька десятків маж, яким допомагали їхні сини, родичі чи наймити. У чумацькій валці могло бути по сто й більше возів. Така кількість людей потрібна була для безпеки чумаків, які обов’язково мали зброю. Артілі обирали з-поміж себе старшого й дотримувалися суворої дисципліни.

Пізніше чумацтво змінилося за соціальним складом, асортиментом товарів, напрямками торговельних шляхів. Воно вплинуло й на культуру та духовний світ українців, з’явилося багато так званих чумацьких пісень, легенд, приказок, літератури.

Іноземні поселення на кордонах Запорозької Січі

У 1752 р. на північно-західному кордоні Запорозької Січі виникла Нова Сербія, яка зайняла територію так званих «задніпровських місць» та частину запорозьких Вольностей. Там царський уряд розмістив переселенців-військових з Балкан на чолі з генералом І. Хорватом, з яких було створено два полки: гусарський і піхотний. Тут виникло 20 укріплених поселень (шанців), де жили серби, молдовани, волохи, болгари.

У 1753 р. між річками Бахмут і Лугань (сучасні Донецька й Луганська області) виникла ще одна сербська колонія - Слов’яносербія, де утворилося 16 шанців (поселень).

Поруч із Новою Сербією в 1752 р. було закладено фортецю Св. Єлизавети. Поруч із нею в 1754 р. поселили українців, витіснених із земель сербських колоній - Новослобідський полк.

У 1764 р. за указом Катерини II Нова Сербія й Новослобідський козацький полк перейменовано на Новоросійську губернію.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр.

Проблема виходу до Чорного моря давно була актуальною для Російської держави. У 1768 р. розпочалася чергова й тривала російсько-турецька війна. У ній як козаки Гетьманщини, так і запорожці взяли активну участь, за що мали особисті нагороди та колективні урядові відзнаки.

Ще на початку війни на південних кордонах Запорожжя почали споруджувати Дніпровську лінію укріплень від Дніпра, вздовж річок Кінські Води й Берди до Азовського узбережжя. На цій лінії збудували сім укріплень, на базі яких пізніше виникли міста Олександрівськ (нині - Запоріжжя), Токмак, Петровське (нині - Бердянськ), а також слободи Комишувата, Кирилівка, Кінські Роздори, Захаріївка, Семенівка.

У 1774 р. російсько-турецька війна закінчилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору, згідно з яким до Росії відійшли землі між Дніпром і Південним Бугом та фортеця Єнікале в Криму, що відкривало вихід у Чорне море через Керченську протоку. Кордоном була р. Південний Буг. За умовами мирного договору Оттоманська Порта змушена була відмовитися від протекторату над Кримським ханством. Наслідки війни позначилися й на долі Запорожжя, яке стало внутрішньою територією держави.

Ліквідація Запорозької Січі

Царський уряд давно виношував план знищити Запорозьку Січ, оскільки вона мала демократичний устрій, що не міг співіснувати з монархічною системою правління в Росії, а в козацькому господарстві використовувалася наймана праця, що суперечило феодально-кріпосницькій системі імперії.

Усередині запорозького суспільства на цей час поглибилася соціальна диференціація, що спричиняло конфлікти між козацькою сіромою та січовою старшиною. Особливо гострий конфлікт на Січі відбувся у 1768 р., коли для придушення бунту сіроми старшина залучила навіть гарнізон царських військ. Тому за сприятливих обставин уряд здійснив свій давній намір.

Повстання козацької бідноти на Новій Січі. Фрагмент діорами. Хортиця

Згідно з таємним наказом Катерини II генералові Петру Текелі, який повертався з турецького фронту, російське військо в ніч на 4 липня 1775 р. несподівано напало на Січ. Чинити опір було неможливо, оскільки сили були нерівні (багато запорожців ще не повернулися з фронту), хоча рядові козаки хотіли боронитися. Однак старшина не організувала оборони. Архімандрит Сокальський також умовляв козаків «не проливати християнської крові». Цю урядову акцію в українському фольклорі та літературі назвали «атакуванням Січі». Січ дощенту зруйнували, клейноди та козацькі реліквії забрали.

Вищу січову старшину відправили на заслання, а решту взяли на офіцерські посади в російську армію. Рядових козаків перетворили на військових поселенців, а козацькі землі роздали російським та іноземним поміщикам, а також декому із січових старшин.

Соловецький в’язень Петро Калнишевський

Останньому кошовому отаманові Запорозької Січі Петру Івановичу Калнишевському судилося прожити довге життя (1690-1803) і пройти шлях від с. Пустовійтівка, що біля Ромен (нині - Сумська область), де він народився і де збудував церкву, до Соловецького монастиря на Білому морі.

На початку 50-х років XVIII ст. П. Калнишевський уже обіймав на Січі різні старшинські посади. Від 1764 р. до знищення Січі він був кошовим отаманом. П. Калнишевський був одним із найзаможніших старшин і мав кілька зимівників, які започаткували населені пункти, що існують донині, серед них - с. Петриківка (на Дніпропетровщині, де згодом набув розвитку знаменитий на весь світ петриківський розпис).

У роки Російсько-турецької війни 17681774 рр. кошовий отаман особисто очолював запорозьке військо, яке часто відігравало в боях вирішальну роль (адже й місцевість, і противник були запорожцям добре відомі). Зруйнувавши Січ, царський уряд без будь-яких підстав заарештував отамана і конфіскував його майно. Ні сім’я, ні козаки не знали, куди повезли Калнишевського.

Через 100 років один з українських політичних засланців в Архангельську губернію П. Єфименко, побувавши на Соловецьких островах у Білому морі, у монастирі знайшов могилу П. Калнишевського. Вона збереглася до наших днів. Наприкінці 2015 р. Українська православна церква Московського патріархату канонізувала Петра Калнишевського.

Ікона Покрови Пресвятої Богородиці із зображенням П. Калнишевського

Задунайська Січ (1775-1828)

Частині запорожців хитрістю вдалося вибратися з блокованої урядовим військом Січі та втекти за Дунай, де ще раніше, а особливо під час російсько-турецької війни, окремі запорожці почали освоювати землі в гирлі Дунаю, займаючись рибальством. Кілька років козаки витратили на отримання підданства, пошуки найбільш зручних для розташування Січі місць, влаштування поселень та організацію господарства. Через три роки на Дунаї було вже 12 тис. козаків. Задунайська Січ поповнювалася не лише колишніми запорожцями, а й козаками та селянами з Гетьманщини, навіть дезертирами з російської армії.

Спочатку центром Задунайської Січі був Катерлез, а потім - Великі Дунавці.

Організовано її було на зразок Запорозької Січі. Козацька старшина із старих січовиків зосереджувала у своїх руках усю адміністративну, військову, судову владу, керувала господарським життям, стежила за збереженням запорозьких традицій і права. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи Січі, вимагаючи від козаків лише виконання військової служби, яку вони сприймали як небажану й обтяжливу. За службу козаки отримували платню та продовольство.

Задунайський запорожець. Художник С. Васильківський

У козацьких поселеннях, володіннях Задунайської Січі, жили одружені козаки та райя (так в Порті називали селян), що не належали до козацького стану, але підпорядковувалися січовій адміністрації. Основним заняттям задунайців було рибальство, зростала питома вага в господарстві землеробства.

У першій чверті XIX ст. загострилися економічні, соціальні та політичні протиріччя між заможною верствою козацтва та сіромою. Російські агенти на Задунайській Січі здійснювали агітацію серед задунайців, закликаючи їх до переходу в російське підданство. На початку Російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Йосип Гладкий відрядив 2 тис. козаків, противників повернення в російське підданство, у Сілістрію для участі у воєнних діях. А сам забрав клейноди та військовий скарб і разом з козацьким загоном перейшов на бік російських військ. Так закінчилася історія Задунайської Січі, бо тих козаків і райю, які залишилися, султан наказав розігнати, а Січ - зруйнувати. Й. Гладкий отримав численні нагороди й дворянство. У 1832-1851 рр. він був наказним отаманом Азовського козацького війська. Помер у 1866 р. і похований у м. Олександрівськ (нині - Запоріжжя).

Заселення Південної України

Ліквідація Запорозької Січі та приєднання значної території після Російсько-турецької війни 1768-1774 рр. дали царському урядові можливість розпочати тут активний процес перетворень. Великі земельні площі роздали поміщикам, урядовцям, офіцерським чинам. На них власники вирощували сільськогосподарську продукцію, яку відправляли на внутрішній та зовнішній ринок. Особливо прибутковим було скотарство. Переважно на основі вже існуючих поселень на південній окраїні імперії уряд закладав нові міста або перейменовував старі населені пункти. Тоді на основі козацьких поселень заклали губернське місто Катеринослав, портові міста Херсон, Миколаїв, Одесу. Незабаром вони перетворилися на великі промислові й торговельні пункти не лише півдня України, а й усієї імперії. У Криму головним військовим портом стало закладене у 1783 р. на місці татарського села Ак-яр (Ахтіяр) місто Севастополь, а в Ахтарській бухті - морський порт. Наступного року біля татарського міста Ак-Мечеть закладено місто Сімферополь як адміністративний центр нової території.

На південних українських землях вводилися загально-імперські органи влади й суду. Уряд уживав заходів до інтенсивного заселення та господарського освоєння краю. Сюди для поселення запрошувалися іноземці, яким надавалися пільги, на ці території нові землевласники переводили зі своїх володінь частину кріпаків. Будучи зацікавленим у заселенні краю, уряд навіть не чинив перешкод потокам утікачів-селян із різних місцевостей імперії.

Перетворення на Півдні розпочалися зі створенням Азовської губернії у 1775 р. Указом Катерини II від 9 вересня 1775 р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, яка охоплювала землі колишньої Новоросійської губернії, Запорозької Січі та приєднані внаслідок війни 1768-1774 рр.

Остання чверть XVIII - початок XIX ст. були часом постійних адміністративно-територіальних реформ на півдні України. У підсумку тут було створено три губернії: Катеринославську, Херсонську й Таврійську, яка включала й Крим.

Кримське ханство та його анексія Росією

Кримське ханство XVIII ст. дуже відрізнялося у своїй внутрішній і зовнішній політиці від попереднього часу. Після кількох міжнародних договорів між Російською і Османською імперіями першої чверті XVIII ст. і встановлення кордону між ними напади кримських татар на українські землі припинилися. Жителі Криму зайнялися мирною працею. Але на початку 20-х років XVIII ст. Крим стає об’єктом зовнішньої політики Росії, яка хотіла завоювати вихід до Чорного моря. Спочатку загроза була опосередкованою російсько-турецьким воєнно-політичним протистоянням.

Під час війни 1735-1739 рр. російські та козацькі війська під командуванням фельдмаршала Б. Мініха після оголошення туркам війни взяли Перекоп і вторглися в Крим. Озброєні луками татари не могли чинити серйозного опору. Наступного року 35-тисячне військо фельдмаршала Лассі знову взяло Крим. Тоді було зруйновано міста і села, спустошено засіяні поля.

За царювання Катерини II давня ідея підкорення Криму почала реалізуватися, але не відразу шляхом воєнного захоплення. Маючи успіхи в Російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., Росія запропонувала туркам надати Кримському ханству незалежність, але турецький уряд на це не погодився. Тоді Росія запропонувала хану Каплан-Ґірею свою допомогу в досягненні Кримом незалежності від султанської Порти. Хан, не зважаючи на сильні антитурецькі настрої серед кримчан, відмовився від такого «дару данайців». У Криму Росія використовувала метод підкупу впливових осіб, що полегшувалося внутрішньою боротьбою в ханстві.

Улітку 1771 р. 30-тисячна російська армія Долгорукого та 60-тисячна орда ногайців напали на Крим і через два тижні оволоділи всіма опорними пунктами. На ханському престолі опинився російський ставленик Саліб-Ґірей. Проте навіть він відмовився від пропозиції звернутися з листом до цариці про прийняття «під царську руку» міст Кафи, Керчі та Єнікале. А тим часом жорстокі репресії проти тих, хто проявив ворожі настрої до окупантів, продовжувалися.

1 листопада 1772 р. в Карасубазарі зібралися беї, мурзи і ногайські сераскири і підписали трактат про незалежність ханства, «союз, дружбу і довір’я» між Кримом і Росією, якій віддали Керч і Єнікале. Царський уряд тоді вважав ще недоцільним пряме приєднання Криму з політичних міркувань. Незабаром російська військова адміністрація стала відбирати у татар їхні землі й майно, що викликало незадоволення не лише жителів Криму, але й тих, хто підписав трактат. Кючук-Кайнарджійський мир, підписаний 10 липня 1774 р., не тільки став підсумком російсько-турецької війни, але й зафіксував визнання незалежності Криму. Фактично Росія зробила ханом свого ставленика Шагіна та зміцнювала владу в Криму за допомогою військ і підкупу.

Внутрішня політика Шагіна спровокувала вибух народного обурення, але бунт 1774 р. був придушений російськими військами. У 1781 р. подібна ситуація повторилася. Узимку 1782-1783 рр. було підготовлено царський маніфест, що мав реалізувати секретний політичний план, згідно з яким Крим назавжди повинен був перейти під владу Росії, а турки відповідно мали від нього відмовитися.

Російські війська князя Г. Потьомкіна пішли в Крим нібито на приборкання бунтарів. Шагіну пообіцяли трон падишаха Персії, щоб він зрікся ханського престолу. Наприкінці 1782 р. хан оголосив старійшинам, що «не хоче бути ханом такого підступного народу». Одночасно російські війська зайняли півострів, а флот - порти. 8 лютого 1783 р. було опубліковано маніфест «Про прийняття півострова Крим, острова Тамань і всієї Кубанської сторони під Російську державу». У ньому говорилося, що таке право цариці дали «сили і перемоги зброї нашої» і що всі дії Росії пояснюються «турботою про благо татар». Шагін жив у Калузі, на початку 1787 р. із царського дозволу емігрував до Османської Порти, де невдовзі за наказом султана був страчений.

Російсько-турецька війна закінчилася Ясським мирним договором 1791 р., згідно з яким Крим було закріплено за Росією. До неї також відходили землі між Дністром та Південним Бугом. Новий кордон між двома державами проходив по р. Дністру, а на Кавказі - по р. Кубані. Росія забезпечила собі свободу торгівлі в Чорному морі. Ці події позначилися й на подальшій долі колишнього українського козацтва.

Створення Чорноморського козацького війська

Для контролю за колишніми запорожцями, які залишилися після зруйнування Січі на Подніпров’ї, а також з метою їх залучення до російсько-турецької війни Катерина II в 1788 р. видала указ про створення Війська вірних козаків Чорноморських. Військо складалося з 38 куренів, сформованих у полки. Тривалий час вони навіть одяг мали запорозький.

Спочатку їм відвели землю для поселень в Очаківському степу, де вони утворили 25 селищ із центром у Слободзеї.

Незабаром чорноморські козаки звернулися до Катерини II з проханням надати їм землі для поселення на Кубані з обов’язком охороняти кордон. 30 червня 1792 р. був виданий царський указ про надання Чорноморському козацькому війську за його заслуги у війні землі на Кубані, артилерії, грошей для переселення, надання пільг для заняття господарством. Переселення здійснювалося під керівництвом військового судді Антона Головатого. Тільки до кінця століття на Кубань з України переселилося понад 20 тис. осіб, у наступні 10 років - ще 40 тис. Процес переселення продовжувався і в наступні десятиліття.

Чорноморське козацьке військо отримало у володіння Таманський півострів, східне узбережжя Азовського моря між річками Єя та Кубань. Тут чорноморські козаки заклали 40 курінних поселень, які були адміністративно-територіальними одиницями і називалися так, як на Січі курені. Ці поселення стали йменуватися станицями, головною з яких була станиця Катеринодар (нині - місто, центр однойменного краю Російської Федерації). Зі збільшенням числа переселенців на Кубані виник ще ряд станиць.

Спочатку внутрішнє життя та управління Чорноморського козацького війська ґрунтувалося на запорозькому звичаєвому праві. Поступово ліквідовувалися демократичні традиції козацтва. У 1802 р. було затверджено новий устрій чорноморців, кошового отамана став призначати уряд, він ставав наказним. У 1860 р. на основі Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного козацького війська було створене Кубанське козацьке військо.

Отже, друга половина XVIII ст. на півдні України була насичена значними воєнно-політичними подіями, соціально-економічними зрушеннями та адміністративно-територіальними реформами.

Робота в групах: Знайдіть на карті розташування Нової Січі та Чорноморського козацького війська і назвіть поселення останнього, що збігаються з назвами запорозьких куренів. Чим це можна пояснити?

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чим Нова Січ принципово відрізнялась від попередніх?

2. Чим запорозький зимівник відрізнявся від поміщицького маєтку?

3. Яку мету переслідував царський уряд, утворюючи на кордонах Запорожжя іноземні поселення?

4. Які літературні та мистецькі твори відображають описані в параграфі події?

5. Деяких козаків називали «характерниками». Дізнайтеся, чи є в найближчому до вас історичному чи краєзнавчому музеї зображення характерника - козака Мамая. Що ви про нього знаєте?

1. Чому російський уряд був зацікавлений у знищенні Задунайської Січі?

2. Чи могло Кримське ханство зберегти свою незалежність?

Ключові поняття та постаті: паланка, Нова Січ, П. Калнишевський, зимівник, чумацтво, приєднання Криму у 1783 р., Задунайська Січ, А. Головатий, переселення українських козаків на Кубань.

ДОКУМЕНТ

Як у документі пояснюються причини ліквідації Січі і чи відповідає це істині?

З Маніфесту Катерини II від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі (витяги)

...Їх злочини, що примусили Нас прийняти такі суворі заходи, такі:

1. Забуваючи свої попередні важливі і згубні вчинки і зраду вірності й підданства, вони почали років десять тому та й зовсім недавно надто далеко заходити зі своїм зухвальством, привласнивши і вимагаючи врешті для себе, ніби як надбання їх власності, не тільки ті всі землі, які Нами придбані внаслідок останньої війни з Оттоманською Портою, але навіть зайняті поселеннями Новоросійської губернії, мотивуючи, ніби їм ті й інші землі належали здавна.

2. Внаслідок такого привласнення земель Новоросійської губернії вони посміли... заводити та будувати на них свої власні зимівники...

5. Приймали до себе, незважаючи на їм дані від Нашого уряду заборони, не тільки втікачів, які ставали козаками, але й людей одружених, сімейних різними спокусами умовляли втікати з Малоросії для того, щоб їх собі підкорити і завести в себе власне хліборобство, у чому вже мають успіхи, бо поселян, які займаються землеробством, в місцях колишніх Запорозьких володінь нараховується до п’ятдесяти тисяч душ.

Козирев В.К. Матеріали до історії адміністративного устрою Південної України (друга половина XVIII - перша половина XIX ст.). - Запоріжжя, 1999. - С.174-177.

Татарське зілля (аїр) - у народній медицині України ця рослина використовувалася вже в XIV ст. для лікування золотухи, рахіту, подагри. Сьогодні аїр застосовується, крім медицини, у парфумерії (мило, креми, помада, зубні порошки) та харчовій промисловості. Прийшла ця рослина до нас з Китаю та Індії. Татари брали її із собою в походи і розводили в завойованих землях, вважаючи, що вона очищає водойми. Корені татарського зілля дійсно виділяють фітонциди, які вбивають мікроорганізми. У Західну Європу аїр потрапив зі Стамбула лише в XVI ст. у вигляді зацукрованих ласощів.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно