ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 2

Військове мистецтво, традиції та побут українського козацтва

Військове мистецтво козаків пов’язане з тими жорсткими умовами, у яких знаходилося Військо Запорозьке. З одного боку, козаки жили в стані постійної бойової готовності до відсічі степових нападників, з іншого — вони не могли сподіватися на підтримку держави, поки не створили власної держави.

Запорозьке військо поділялося на: піхоту, кінноту й артилерію. Ударну силу козацького війська становила піхота. Неперевершену славу козаки здобули саме як піхотинці. Бойового успіху піхота досягала або за рахунок раптової атаки, або веденням щільного рушнично-гарматного вогню. Козаки шикувалися в три шеренги. Стріляла прицільно тільки перша шеренга, друга передавала зброю, заряджену третьою шеренгою. До речі, у Європі до Тридцятилітньої війни включно стрільці вважалися допоміжними частинами, які шикувалися в 4-6 шеренг. У козаків вогнепальна зброя застосовувалася як основна. Це були рушниці, аркебузи, мушкети, гаківниці, яничарки тощо. Козаки були дуже влучними стрільцями. Один з європейських послів А. Віміна розповідав: «Мені траплялося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців».

Водночас козаки влучно стріляли й з луків, прикриваючи мушкетерів, поки ті перезаряджали зброю. У ближньому бою насамперед кіннотники застосовували пістолі-бандольєти, списи, шаблі, кинджали, ножі, келепи (бойові молотки).

Козацьке військо бездоганно володіло саперною справою. Козаки вміли швидко та якісно будувати міцні земляні укріплення під час бою. Сучасник Ш. Старовольський стверджував, що козаки обов’язково брали у похід сокири, лопати й усе потрібне, щоб насипати вали. За потреби навіть кіннотники могли спішитися й за чверть години побудувати в лісі засіки й великий табір, до якого не могла доступитися чисельніша ворожа кіннота. З огляду на чисельну перевагу ворога володіння саперною справою було питанням життя чи смерті.

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні рухомого табору з возів. Він мав вигляд витягнутого прямокутника. Його бічні сторони утворювали вози, поставлені в 1 або навіть 12 рядів. На возах першого чи другого ряду були встановлені гармати. Між рядами возів ішли піхотинці з вогнепальною зброєю, готовою до бою. Передня й задня сторони прямокутника були не замкнені. їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін слугували «крила», їх утворювали декілька довших за інші рядів возів. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися й замикали передню та задню сторони. Далі «миттєво, подібно до кротів, розривши землю, — розповідав турецький історик про козаків під час походу 1657 р., — вони взяли величезний табір у кільце. Виставили навкруги варту... вирили лінію рівчака й закріпили його 40-50 гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ними свій табір. У проміжках між возами було виставлено багато рушниць».

Якщо оборона затягувалася, козаки закопували колеса возів у землю. Її насипали й на вози. Навколо них із зовнішньої та внутрішньої сторін копали мережу окопів, насипали бруствери, і все це з’єднували сполучними ходами. Попереду своїх позицій для ворога нерідко влаштовували пастки — «вовчі ями».

З часом козаки навчилися використовувати рухомі табори й для наступу на ворога. Під їхнім прикриттям вони здійснювали справжні бойові рейди. Так, у серпні 1621 р., утворивши рухомий табір, 45-47-тисячне козацьке військо, постійно відбиваючи атаки кримських татар, пройшло територією Молдови, дісталося Хотина, де відіграло вирішальну роль у перемозі над турками.

Коли козацьке військо вирушало в похід, то попереду нього рухався розвідувальний загін, який розсилав у всі боки розвідувальні роз’їзди. За ним на відстані 4-6 км — передовий загін, а на відстані 11-15 км — головні сили. Бій із ворогом козаки розпочинали герцем — двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Коли з ворожого табору ніхто не виходив, на адресу ворожого війська сипалися образи, звинувачення в боягузтві та нікчемності.

Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки розпочинали облогу. Для артилерійського обстрілу навпроти стін фортеці чи валу ворожого табору козаки насипали свій вал, ще вищий. Водночас сапери робили підкопи під ворожі стіни чи вали й закладали міни, улаштовуючи проломи у ворожих укріпленнях.

Якщо супротивник вирішував дати бій, козацьке військо залишало табір і шикувалося в бойовий порядок. У центр ставала піхота. У розривах між піхотними підрозділами позиції займали гармаші з легкою артилерією. На флангах розміщувалася козацька легка кіннота. У важких боях піхота наступала під прикриттям шанців, які копали самі ж піхотинці. Козацька атака проводилася лавою — наступом дугою, що давало можливість не лише вести бойові дії проти ворога з фронту, а й охоплювати його з флангів і заходити в тил. Бій, під час якого козаки змішувалися з ворогом, вони називали галасом. Бій, який вели окремі загони, не пов’язані між собою, отримав назву розгардіяш. Якщо ж козацький підрозділ потрапляв в оточення, він шикувався у «триангулу» (трикутник) і бився на смерть.

Ведучи бойові дії, козаки влаштовували засідки, добре вивчали місце майбутнього бою. Щоб завдати удару в найвразливішому місці, командири тримали напоготові резерв.

Джерела засвідчують, що козаки мали потужну артилерію. Так, козацький літописець С. Величко стверджував, що в січовій фортеці стояло напоготові 50 гармат. Артилерія завжди супроводжувала кінні й піші загони. Запорозьке військо застосовувало переважно гармати середнього та малого калібру. Саме це забезпечувало козацькій артилерії високу рухливість. З розповіді польського жовніра про битву під Жовтими Водами ми довідуємося, як рухомий польський табір обігнали козаки, які тримали в руках гармати. Вони зупинилися, злізли з коней, поклали гармати на землю й прямою наводкою вдарили по польському війську. Сіли на коней, змінили позиції і знову дали залп. Втрати в поляків були такими великими, що за них заступилися татари, які злякалися, що їм не дістанеться ясиру, тобто полонених. Ураховуючи досвід успішних дій мобільної артилерії, Б. Хмельницький наказав перевести легкі морські гармати на однокінну двоколісну тягу й випередив європейських артилеристів на сотню років.

Легка кіннота використовувалась як допоміжне військо. На неї покладалися розвідка, переслідування, рейди в тили ворога, флангові атаки, заманювання ворога в пастки.

Добре налагодженими були сторожова й розвідувальна служби. Запорожці створили оригінальну сигналізацію. Вона складалася з «маяків», або «гляд», і «фігур», які утворювали своєрідний світловий телеграф. Щойно помітивши ворога, козаки запалювали першу фігуру з бочок, наповнених смолою, за нею починала диміти друга, третя... Чорний густий дим у небі попереджав населення про наближення нападників.

Військово-морське мистецтво. Запорозькі козаки зарекомендували себе як славні моряки. Вони будували човни-чайки на 20-30 чи на 50-70 вояків.

Ю. Брандт. Козацька розвідка. 1873 р.

На великих човнах установлювали 4-6 гармат, на малих — 1-2. До бортів прикріплювали пояси з очерету, які під час бурі утримували човни на хвилях, як поплавки, а в бою вони були додатковим захистом від ворожих стріл і куль.

Оскільки козаки не могли взяти на чайки важку артилерію, вони не могли вести артилерійської дуелі з ворожими суднами. Водночас у відкритому морі козаки, ідучи на суднах з низькими бортами, першими помічали великі турецькі галери чи галіони. Вони намагалися наблизитися до ворога непомітно вночі або вдень з боку сонця чи прикривалися туманом. Козаки брали вороже судно на абордаж. У морських битвах вони сміливо атакували як окремі кораблі, так і цілі турецькі флотилії, часто здобуваючи перемогу.

1. Перечитайте матеріал, що стосується військового мистецтва українського козацтва й у робочому зошиті запишіть:

• характерні ознаки козацької піхоти, кінноти й артилерії;

• особливості козацьких форм ведення бою;

• поведінку розвідувально-сторожової служби;

• особливості ведення козаками бойових дій на морі чи під час висадження морського десанту.

2. Поділіться на кілька груп і, застосувавши отримані знання, проаналізуйте обрані вами славнозвісні битви або визначте епізоди з кількох битв, які яскраво демонструють прояви козацького воєнного мистецтва.

3. Дайте відповідь на запитання.

• Про яку рису характеру козаків-українців свідчать слова італійця Гамберіні, який 1584 р. наголошував, що «козацьке військо й на суходолі, і на морі жадає більше слави, ніж наживи, готове на всяку небезпеку»?

• Французький інженер-фортифікатор Г.-Л. Боплан засвідчував, що 500 татар не наважувались атакувати 50-60 козаків, а 100 козаків успішно відбивалися від тисячі поляків. За якої умови це могло відбуватися?

Традиції та побут козацтва. Козаки вважали себе єдиним товариством, братством. Січовим товаришем міг стати кожен православний. Тому представники інших народів і вір мусили охреститися в січовій церкві. Необхідною вимогою для них було й оволодіння «природною» українською мовою та звичаями.

Кожен козак був приписаний до свого куреня. У куренях збиралися насамперед земляки — вихідці з певного міста та навколишньої місцевості. Курінь був видовженою дерев’яною будівлею. Посередині стояв довгий стіл і лави. Уздовж стін із дощок настилали поміст. Тут могли спати 150-200 козаків.

Козаки вставали за загальним сигналом до схід сонця й ішли на річку або до джерела вмиватися чи купатися. Повернувшись до куреня, сідали за стіл снідати. Зазвичай на сніданок подавали соломаху — густе житнє борошно, зварене у воді й засмажене олією.

Разом із козаками в курені жили й джури — хлопчики-підлітки, яких виховували й навчали досвідчені козаки чи старшини. Джура в усьому допомагав своєму наставникові. Водночас переймав його бойовий досвід, навчався верхової їзди, фехтування на шаблях, стрільби з рушниці й лука. Усі юнаки обов’язково навчалися в січовій школі письма, церковного читання, хорового співу та музики.

Після сніданку всі йшли на заутреню до січової церкви. Деякий час витрачали на прання, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, а потім розпочинали бойову підготовку. Вона передбачала герці на конях, фехтування, стрільбу, долання пішо й кінно рівчаків і загорож, бої на шаблях «до першої крові». Нерідко навчання відбувалося як змагання між куренями.

Рівно в полудень із фортечної гармати лунав постріл, і козаки та джури йшли обідати. На обід зазвичай подавали тетерю — пшоно або житнє борошно, зварене на квасі, варену або печену рибу на стяблах (дерев’яних дошках з видовбаною серединою), галушки, щербу — рідке борошно, зварене на юшці з риби, пшоняний куліш із салом або олією, іноді — баранину або дичину. Запивали їжу медом, пивом і брагою, поданих у кінвах — невеликих відрах. Якщо ж козаки хотіли поласувати смачнішими стравами, вони збирали гроші й купували на базарі необхідні продукти.

Перед обідом козаки ставали в один ряд біля столу, хрестилися перед іконою, дякували Богові за «хліб насущний», сідали їсти. Пообідавши, козаки знову дякували Богові, курінному отаманові та кухареві.

Після обіду співали пісень, слухали думи, розповіді, гру кобзарів. За розпорядженням кошового й старшин частина козаків при повному озброєнні й амуніції збиралася на січовому майдані, щоб вирушити на виконання службових обов’язків у січовій фортеці, на прикордонних форпостах і бекетах, січових шляхах, переправах і сторожових фігурах та ін.

Надвечір лунали дзвони січової церкви Святої Покрови, закликаючи козаків на молитву. Тут усіх зачаровував хор підлітків січової школи. Помолившись, січовики поверталися до куренів вечеряти. Вечеря найчастіше обмежувалася гречаними галушками з часником або щербою. Після вечері охочі грали на скрипці, сопілці, бандурі, бубнах, хтось співав пісень, хтось ішов у запальний козацький танок. Через деякий час Січ, за винятком вартових на вежах і козацьких роз’їздів у степу, поринала в сон.

Січовики жили скромно. Вони з презирством ставилися до розкошів. Дорогий одяг міг носити лише той, хто здобув його в бою. Козаки не допускали на Січ жінок, бо вважали, що сімейні справи відволікатимуть їх від справ січового товариства, військового братства. Запорожці часто повторювали приказку: «Лицарю й лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати».

На Січі козакам обов’язково давали веселі прізвиська: Корж, Часник, Загубиколесо, Сторчмавус, Неридайзамноюмати, Нетудихата, Півторакожуха та ін. Водночас козаки не забували своїх імен, які міцно пов’язували їх з ангелами-охоронцями. З ангелами був пов’язаний і козацький звичай носити довгий чуб — оселедець. Козаки вважали, що він буде потрібний ангелові, щоб під час битви зручніше витягувати на небо душу загиблого. Деякі козаки доглядали свої оселедці, відрощували їх на кілька десятків сантиметрів. А щоб оселедець не заважав у щоденних справах, закручували його навколо лівого вуха. Так само козаки хизувалися своїми довгими вусами.

Козаки свято берегли пам’ять про загиблих товаришів. Над могилами тих, хто хоробро загинув у бою за Батьківщину, козаки насипали високі кургани. Ці козацькі могили досі височать над українськими степами й полями.

Однією з традицій козацтва була висока дисципліна. Вона була запорукою їхніх воєнних успіхів. Так, польський учений Ш. Старовольський 1632 р. писав: «У своїх таборах вони мають дисципліну стародавніх римлян, а воєнною доблестю та обізнаністю у військових справах не поступаються жодній нації у світі».

1. Перечитавши матеріал, поміркуйте про причини високої боєготовності та військової майстерності козаків, що зумовлювалися їхніми традиціями та побутом.

2. Чітко відокремте традиції козаків від побутових ознак сьогодення.

3. У робочому зошиті зробіть малюнок-схему інтер’єру козацького куреня.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно