Послідовники П. Сагайдачного вважали, що треба йти на певні поступки Польщі, аби зберегти права й вольності козацтва та захистити православ’я. Їх підтримували заможніші козаки й більшість міщан. Рядові козаки й селяни-кріпаки вимагали рішучих дій, вважаючи, що поліпшити своє життя можна тільки зі зброєю в руках. Становище ускладнювалося й тим, що після Хотинської війни, яка принесла козацтву славу, уряд не тільки не виконав даних козакам обіцянок, а й не виплатив їм належну платню, більше того, зменшив козацький реєстр. Тобто багато козаків поповнили ряди «випищиків». Тому козаки вважали, що вони не повинні підкорятися королеві, й вели власну політику. Постійна загроза козацьких нападів змушувала султана тримати для охорони узбережжя значні військові сили. На скарги султана польський король направляв на Запорожжя своїх урядовців, які вимагали від козаків припинити напади на Османську імперію, оскільки Польща з нею підписала перемир’я. Козаки вважали це образою, завданою їм королем після Хотинської війни, тому відповіли: «Мир укладав король, а не ми!». Такі незалежні дії козаків дали підставу королеві в інструкції на місцеві сеймики (1625) стверджувати, що козаки «зреклися підданства»: «своєволля бере гору й так заповзято, що й самим нам тяжко, і із сильними сусідами нас розсварює, забувши зовсім віру й підданство, вони уладили собі окрему державу - наступають на життя й майно невинних людей. Вся Україна їх слухає. Шляхтич у домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських вся управа, уся влада в руках козаків: захоплюють собі судочинство, закони встановлюють». Цей уривок - яскраве свідчення зростання авторитету козацтва в українському суспільстві, визнання населенням його керівної ролі....
|