§5—6. Початок українського національного відродження

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

пояснювати, як відбувалося формування української національної ідеї; характеризувати заходи українського дворянства, спрямовані на відновлення автономії України; аналізувати особливості початку українського національного відродження на Лівобережжі та Слобожанщині; розкривати значення для українського національного відродження «Енеїди» І. Котляревського та «Історії Русі в»; визначати особливості українського національного відродження у 30—40-х рр. XIX ст.; пояснювати, як було утворено Кирило-Мефодіївське братство.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Як козацька старшина боролася за відновлення державних прав України у XVIII ст.? 2. Яким був національний склад населення Наддніпрянської України? 3. Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють?

1. ПОЧАТОК ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ. Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. в Наддніпрянщині розвивалися і взаємодіяли кілька визвольних рухів, опозиційних політиці російського царизму.

Польський напрямок визвольного руху об’єднував польських патріотів, які боролися за відродження своєї державності, знищеної наприкінці XVIII ст. Своєю метою вони вважали відновлення Речі Посполитої в кордонах від Балтійського до Чорного моря. Прихильники цих поглядів переважали в середовищі польської шляхти на Правобережжі. Самовіддана боротьба поляків за свої національні права ставала прикладом для українців.

Російський напрямок ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків. Переважну більшість членів таємних організацій, утворених ними в Наддніпрянщині, становили офіцери розташованих тут частин російської армії. Серед них були українці, що вступали до цих товариств із власних патріотичних почуттів. Однак представники російського напрямку, як правило, не визнавали за народами, що населяли імперію, права на окреме державне існування.

Український напрямок об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування за права українського народу. На його розвиток впливали тогочасні європейські суспільно-політичні ідеї, діяльність представників польських та російських опозиційних організацій у Наддніпрянщині, а також історична пам’ять народу. Поступово в середовищі українських патріотів формувалися основи національної ідеї українців.

Історична пам'ять — спільні уявлення про минуле, які передаються певним народом з покоління в покоління у вигляді узагальнених образів. Національна ідея — сукупність найзагальніших уявлень про сучасний розвиток і перспективи на майбутнє певного народу (самоусвідомлення людиною своєї належності до окремого народу та духовна єдність із ним, підтримка прагнення національного самовизначення, створення незалежної держави тощо), що поділяються його переважною більшістю. Автономіст — той, хто виступає за самоуправління певної частини держави, її право на самостійне вирішення внутрішніх питань у межах, передбачених загальнодержавними законами.

Упродовж кінця XVIII — першої половини XIX ст. українська ідея еволюціонувала від намагання відновити автономію України нащадками козацької старшини до першої спроби висунути програму національного визволення українського народу, здійсненої представниками Кирило-Мефодіївського братства.

2. ЗАХОДИ УКРАЇНСЬКОГО ДВОРЯНСТВА ЩОДО ВІДНОВЛЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ. «ІСТОРІЯ РУСІВ». На Лівобережжі після ліквідації російським урядом Гетьманщини серед колишньої козацької старшини було чимало незадоволених цим рішенням. Демонстративним виявом протесту став вчинок вихідця з Полтавщини Василя Капніста (1758—1823), який у 1782 р. залишив державну службу на високій посаді в Петербурзі й повернувся на Батьківщину. Того ж року з’явилася його «Ода на рабство», де він засудив політичне поневолення вітчизни й кріпосне право, яке імперський уряд поширив на українські землі.

Василь Капніст

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображеного діяча в історію України.

Коли в 1785 р. імператриця Катерина II поширила на колишню козацьку старшину права й привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед української еліти пішли на спад. Проте залишалося чимало опозиційно налаштованих малоросійських дворян, яких за їхні погляди називали автономістами. Із ними пов’язано виникнення наприкінці XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини патріотичних гуртків дворян-автономістів. Найвідомішим був гурток у Новгороді-Сіверському. Гуртківці поширювали публіцистичні твори антиімперської спрямованості (так звані промови гетьманів П. Полуботка та І. Мазепи). Вважається, що саме вони надали матеріали для виступів у 1795 р. у французькому Конвенті щодо становища українців під владою Російської імперії. Члени цих організацій розробляли також проекти створення в Новгороді-Сіверському університету та академії наук («Академічне зібрання»), допомагали збирати матеріали до перших праць з історії України.

В. Капніст, ймовірно, підтримував зв’язок із новгород-сіверськими патріотами. У 1788 р. він склав «козацький проект», що передбачав відновлення козацького війська у складі російської армії для участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 рр. На жаль, російський уряд відхилив цей план.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із листа В. Капніста до міністра двору та держави Пруссії з проханням про зустріч

Пане! Благаю Вашу милість вибачити сміливість, що я дозволяю [собі] звернутись безпосередньо до Вас.

Дуже важлива справа, яка привела мене з віддаленої країни до Вашої милості, вимагає якнайшвидшого налагодження та якнайбільшої таємниці...

Із доповідної записки міністра королю Пруссії із приводу зустрічі з В. Капністом

Вважаю своїм обов'язком якнайсмиренніше доповісти Вашій Величності, що до мене таємно прибув дворянин із Малоросії, або Російської України, який називає себе Капністом... Він твердить, що [його] послали жителі цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, чинили над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни можуть вони сподіватися на протекцію Вашої Величності, — у такім разі вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян...

...Я йому відказав, що не можу вплутуватися в пропозиції такого штибу: що Ваша Милість також не захоче про це слухати, доки ви дотримуєтеся миру з Росією; що коли вибухне війна, тоді їм доведеться думати, що треба зробити, аби шукати й дістати підтримку Вашої Величності...

Треба побоюватися, чи це не був емісар (державний агент), підісланий російським двором...

Із відповіді короля Пруссії Вільгельма міністру

...Я повністю поділяю Вашу думку, що не треба довіряти першому стрічному, який приходить із планами, подібними до тих, про які Ви згадуєте... Ви, очевидно, відповіли йому дуже добре, що в разі оголошення війни треба буде тоді подивитися, чи його співвітчизники матимуть такі ж наміри діяти, як вони про це кажуть...

1. Якою була позиція прусського міністра й короля стосовно допомоги українським дворянам-автономістам? 2. Чим можна пояснити позицію прусського двору? 3. Пригадайте, у яких спільних з Австрією та Росією зовнішньополітичних акціях брала участь Пруссія в 1772, 1793, 1795 рр. Спробуйте пов'язати участь у цих заходах із відповіддю В. Капністу.

ЦІКАВІ ФАКТИ

Точна дата створення й ім'я автора «Історії Русів» невідомі. Твір було, імовірно, написано на Новгород-Сіверщині. Віднайшли рукопис «Історії Русів» у 1828 р. в одному з родинних архівів на Чернігівщині й тривалий час поширювали в рукописних копіях. У 1846 р. твір було надруковано в Москві з ініціативи українського історика О. Бодянського.

У 1791 р. В. Капніст, імовірно, за дорученням дворян-автономістів поїхав до Берліна. Він намагався знайти підтримку для боротьби проти імперського панування в Україні. Однозначної відповіді в Берліні В. Капніст не отримав, але цей вчинок став свідченням його рішучості боротися за долю своєї Батьківщини.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі дворян-автономістів було створено історико-політичний твір «Історія Русів». У напівхудожній формі автор твору дає огляд історії українського народу та його державності від найдавніших часів до 1769 р. Провідною ідеєю «Історії Русів» є затвердження невід’ємного права українського народу на самостійний розвиток.

Центральною постаттю «Історії Русів» виступає Богдан Хмельницький, від імені якого невідомий автор проголошує власні переконання, що всі народи світу завжди захищають свою свободу й власність, а прагнення свободи призначене всім Богом і людською природою.

У творі стверджувалося, що, ліквідувавши автономію Гетьманщини, російська влада порушила умови Переяславської угоди 1654 р. У цьому відображалася обмеженість поглядів дворян-автономістів, які виступали лише за дотримання Російською імперією підписаного договору. Проте й через століття, коли з’явилися перші обґрунтування державної незалежності України, їх автори також посилалися на порушення імперією угоди 1654 р.

3. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ Й СЛОБОЖАНЩИНІ. Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало бажання нащадків козацької старшини знайти документи, які могли підтвердити їхні претензії на отримання привілейованого статусу російського дворянства. Оскільки набути його прагнуло чимало купців, міщан і козаків Лівобережжя, то питання надання дворянства українцям розглядав вищий в імперії сенатський департамент «Герольдія» в Санкт-Петербурзі. Чимало колишніх українських шляхтичів і козацьких старшин стали відшукувати необхідні документи в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази польських королів, універсали українських гетьманів та їхні договори з московськими царями. Українські дворяни-автономісти В. Полетика, Р. Маркович, А. Чепа, М. Милорадович, Т. Калинський, В. Черниш та інші не мали потреби доводити власне походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче допомагали в цьому іншим. «Як приємно,— писав В. Полетика,— працювати для справи й добра Батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужими до справ Батьківщини, служать нам винагородою. Щасливі будемо побачити нових людей, які з тим же запалом захищатимуть права, вольності й свободи своєї Батьківщини».

Боротьба лівобережної шляхти й старшини за визнання прав на російське дворянство, що тривала до 1835 р., мала далекосяжні наслідки. Необхідність звернення до власної історії сприяла пробудженню національної самосвідомості українців Лівобережжя.

Обкладинка нью-йоркського видання «Історії Русів». 1956 р.

Василь Каразін

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Слобідський дворянин Василь Каразін був одним із друзів імператора Олександра І і завдяки цьому дістав його особисту згоду на створення університету в Харкові. Його відкриття стало головною справою життя В. Каразіна. Крім цього, він написав близько 60 наукових праць з агрономії, гірничої справи, метеорології тощо. В. Каразін був винахідником різноманітних сільськогосподарських машин, парового опалення, технології видобутку селітри, сушильних апаратів тощо. Він склав кілька проектів суспільно-економічних реформ у Російській імперії, що викликало незадоволення в правлячих колах. В. Каразіна було ув'язнено в Шліссельбурзькій фортеці (1820—1821 рр.), а потім відправлено доживати віку під наглядом поліції до родинного маєтку.

На відміну від імперського уряду, на українських землях до вченого ставилися з величезною повагою. «Щастям появи університету в Харкові,— писали в листах до нього сучасники,— Україна вам єдиному зобов'язана». У 1905 р. на кошти, зібрані харків'янами, неподалік від будівлі університету в Харкові було відкрито пам'ятник В. Каразіну.

Національна самосвідомість — сукупність поглядів, оцінок і думок, що відображають рівень уявлень представників певного народу про свою історію, сучасний стан, перспективи розвитку й відносини з іншими народами.

У цей час з’явилися перші етнографічні та історичні праці, написані дослідниками-аматорами, тобто самодіяльними митцями. Серед перших праць з історії України були «Літописна оповідь про Малоросію...» О. Рігельмана, «Записки про Малоросію, її мешканців і твори» Я. Марковича, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського. Першу збірку українських історичних пісень видав у 1819 р. в Петербурзі князь Д. Цертелєв. Величезне значення для розвитку української мови мала здійснена І. Котляревським переробка «Енеїди» Вергілія. Він першим наважився написати й видати в 1798 р. літературний твір українською народною мовою. Великий талант автора сприяв популяризації народної мови в освічених колах Лівобережжя.

На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язане з відкриттям у 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Ініціатором створення університету став слобідський дворянин, учений, громадський діяч і просвітитель Василь Каразін (1773—1842).

Викладати в новоствореному університеті В. Каразін запросив найвідоміших тогочасних європейських учених. У перше десятиліття діяльності Харківського університету тут працювали 29 професорів західноєвропейського походження. Вони знайомили студентів із поширеними тоді в Європі суспільно-економічними та ідейно-політичними течіями. Зокрема, німецький професор Йоган Шад (1758—1834) викладав курс природного права. Він уперше на українських землях виступив із лекторської трибуни із критикою монархій, стверджуючи, що їх існування перешкоджає виникненню національних держав. Через деякий час Й. Шада та інших західноєвропейських професорів російська влада примусила припинити викладання й залишити країну. Проте їхні думки припали до серця багатьом молодим українцям і змусили їх замислитися над долею своєї Батьківщини. Із випускників Харківського університету сформувалося нове покоління патріотів, яке наприкінці 20-х рр. XIX ст. посіло чільне місце в українському національному русі в Наддніпрянщині.

4. УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ В НАДДНІПРЯНЩИНІ. Змістовими складовими першого, фольклорно-етнографічного етапу українського національного відродження в Наддніпрянщині стали матеріали з історії, мовознавства й фольклору, що стали підтвердженням національної самобутності українців. Зокрема, відтворенню минулого українського народу сприяла поява вже згадуваних праць Олександра Рігельмана «Літописна оповідь про Малоросію, її народ і козаків узагалі», Якова Марковича «Записки про Малоросію, її мешканців і твори», Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії», Миколи Маркевича «Історія Малоросії». Першим наважився написати й видати в 1798 р. літературний твір народною мовою українців Іван Котляревський, переклавши нею поему «Енеїда». Мовознавець Олексій Павловський у своїй «Граматиці малоросійського наріччя» першим розробив граматичну будову української мови, принципи її розмовного та літературного використання.

Ілюстрація до «Енеїди» І. Котляревського. Художник А. Базилевич

Перше видання «Кобзаря» Т. Шевченка. 1840 р.

Першим аматором-дослідником українського фольклору став грузинський князь Микола Цертелєв, що видав у 1819 р. в Петербурзі зібрані ним українські історичні думи. Три збірки народних пісень українців створив й опублікував перший ректор Київського університету Михайло Максимович.

Досягнення дослідників-аматорів, зроблені протягом першого етапу українського відродження, стали основою для його подальшого розвитку й переходу до культурницько-літературної стадії.

Із кінця 20-х рр. до 1861 р. видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено. Тому у 20—30-ті рр. XIX ст. альманахи й збірки друкувалися на Харківщині. У них розміщував свої твори й переклади українською мовою Петро Гулак-Артемовський. Українське народне життя описував у своїх повістях Григорій Квітка-Основ’яненко. Поетів Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського називали «останніми бандуристами» за їх романтичні балади про славне минуле, написані українською мовою.

У 30-х рр. XIX ст. українські літературні гуртки з’явилися в Петербурзі. Під впливом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, який там жив і працював, багато прихильників серед місцевої еліти здобули українські народні пісні. У 1831 —1845 рр. тут перебував також Тарас Шевченко. У 1840 р. в Петербурзі вийшло перше видання його «Кобзаря».

Ілюстрація до «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя. Художник Г. Якутович

Велике значення мало видання в імперській столиці в 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою.

Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету дістав Т. Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.

5. УТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА. Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. XIX ст. стало Кирило-Мефодіївське братство. Його виникнення пов’язане з Київським університетом, одним із викладачів якого став випускник Харківського університету історик Микола Костомаров. Серед його друзів і однодумців у грудні 1845 р. зародилася думка про перетворення їхнього гуртка на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Ініціаторами цього, крім М. Костомарова, були полтавський учитель Василь Білозерський, державний службовець Микола Гулак, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Олександр Маркович. Організаційне оформлення товариства відбулося на початку наступного року. Його назвали Кирило-Мефодіївським братством на честь братів Кирила і Мефодія — проповідників християнства серед слов’янських народів. Знаком братчиків став перстень із написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846 р.».

У квітні 1846 р. до братства, як припускають, після переїзду з Петербурга до Києва приєднався Тарас Шевченко. Проте остаточно встановити, чи належав поет до товариства, не змогли навіть під час слідства над заарештованими братчиками в 1847 р. (Можливо, вони спеціально приховували цей факт, щоб захистити Т. Шевченка.) Кількість членів організації в 1846 р. становила 12 осіб, а зв’язки з нею підтримували ще 100 осіб. Братчики були представниками різних станів. Добре розуміли потреби народу син кріпачки М. Костомаров і колишній кріпак Т. Шевченко. Свою обізнаність із народним життям братчики поєднували зі знанням історії України та нових європейських ідей.

Члени братства найчастіше збиралися на квартирах у М. Гулака або М. Костомарова, де вели тривалі суперечки навколо майбутнього українців і боротьби за визволення слов’янських народів. Крім цього, вони здійснювали наукову діяльність, виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, поширюючи свої ідеї. Велику увагу кирило-мефодіївці приділяли просвітницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, працювали над створенням підручників для них. Зокрема, П. Куліш написав перший підручник з історії України «Повість про український народ» (1846 р.).

Микола Костомаров

Василь Білозерський

Пантелеймон Куліш

ЦІКАВІ ФАКТИ

Багато зусиль для того, щоб визволити Т. Шевченка під час слідства над членами Кирило-Мефодіївського братства, докладала княгиня Варвара Рєпніна-Волконська, яку сам поет називав своїм «добрим ангелом». Проте шеф жандармів граф О. Орлов відмовив їй і попередив, що подальші «клопотання» матимуть неприємні для неї наслідки.

Погляди та мета боротьби членів братства відрізнялися. Так, М. Костомаров головними вважав християнські ідеали й створення спілки слов’янських народів. Т. Шевченко наполягав на першочерговості знищення кріпацтва й визволення з-під російської влади. П. Куліш віддавав перевагу ідеї національного визволення. Усі ці погляди знайшли відображення в «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія» — програмових документах братства, автором яких був М. Костомаров. Викладена в них програма була першою в історії спробою поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та соціальною ідеєю. Реалізація національної ідеї пов’язувалася зі створенням слов’янської спілки християнських республік. Україна, на думку М. Костомарова, могла бути вільною лише в «союзі слов’янськім». Завдяки традиційному волелюбству українці мали відіграти вирішальну роль у створенні цього союзу, допомігши іншим народам звільнитися від влади монархів.

Столицею слов’янської федерації братчики бачили Київ. Устрій держави, на їхню думку, мав нагадувати США або Францію доби Республіки.

Християнська ідея знайшла відображення в проголошенні необхідності перебудови всього суспільного життя на основі християнських ідеалів. Близькою до неї була ідея українського месіанства: визволяючи слов’янські народи, українці виконують Божу волю. Реалізація соціальної ідеї пов’язувалася насамперед із ліквідацією кріпацтва та станової нерівності.

Програмові ідеї братства в скороченому вигляді були викладені у відозвах «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків».

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало близько 14 місяців. У березні 1847 р. за доносом провокатора його члени були заарештовані. Слідство тривало протягом трьох місяців. Більш за все імперських урядовців збентежили ідеї, викладені в документах братства. За вироком, затвердженим імператором Миколою І, усі 12 учасників організації були покарані засланням до різних місць імперії. Найбільше постраждав Т. Шевченко, якого відправили солдатом окремого Оренбурзького корпусу до Орської фортеці із забороною писати й малювати.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Із довідки III відділення про діяльність учасників Кирило-Мефодіївського братства

У 1847 р. виявлено, що слов'янофільство може набути злочинного напряму: у Києві кандидат Гулак, ад'юнкт-професор Костомаров і кандидат Білозерський заснували таємне товариство під назвою «Товариство Св. Кирила і Мефодія...».

Мета цього товариства спочатку полягала в тому, щоб, відновлюючи народність, мову і літературу слов'янських племен, підготувати ці племена до об'єднання в одну державу, але оскільки всі члени товариства були з Малоросії, то незабаром слов'янофільство перетворилося на українофільство й вони перейшли до припущень про відновлення Малоросії в тому вигляді, як вони були до приєднання до Росії... У творах Куліша і частково Костомарова описувалися розпорядження імператора Петра І і його наступників у вигляді гноблення та придушення прав народних.

а дух попереднього козацтва вони зображували із захопленим схваленням, напади гайдамаків зображували у вигляді подвигів рицарства, славу часів Гетьманщини називали всесвітньою, наводили пісні українські, у яких оспівується любов до волі, натякаючи, що цей дух не зник і досі зберігається в малоросіянах. Шевченко у своїх віршах, окрім схвалення попередніх часів і лаяння існуючих порядків, із надзвичайною зухвалістю висловлював наклепи і жовч на все святе для Росії... Були знайдені статут товариства і рукопис «Закон божий» надзвичайно революційного змісту. Вони свідчать, що товариство могло набути напряму, небезпечного для державного спокою.

1. Як російський уряд визначив мету діяльності Кирило-Мефодіївського братства? 2. У чому влада вбачала небезпеку товариства?

Сторінка з відозви «До братів українців»

6. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО БРАТСТВА. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, але справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. Його учасники першими висунули широку політичну програму, що стала прикладом для нащадків. Вони вперше здійснили спробу поєднати українську національну ідею із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. Національне визволення українців розглядалися ними як складова загальноєвропейської боротьби поневолених народів. За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на тогочасні європейські націоналістичні організації «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Ірландія». Подібно до них, кирило-мефодіївці поєднували ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них, товариство було єдиною організацією, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети.

Суворе покарання кирило-мефодіївців стало перешкодою подальшого розвитку українського відродження. Однак це не зупинило наступників від продовження боротьби за українську справу.

Висновки

• Наприкінці XVIII ст. в українському русі на Лівобережжі провідні позиції посідали дворяни-автономісти. їхні спроби знайти підтримку в боротьбі за відновлення прав Гетьманщини були марними. Найвагомішим їхнім досягненням стало сприяння пробудженню в тогочасному українському суспільстві зацікавленості до мови, культури та історії свого народу. Саме з дворян-автономістів вийшли ті, хто започаткував українське національне відродження на Лівобережжі.

• На Слобожанщині центром українського відродження став Харків. Завдяки діяльності університету Харків зі звичайного провінційного міста перетворився на першу столицю відродження Наддніпрянської України.

• У 20—40-х рр. XIX ст. в українському національному русі відбувся перехід від першого, фольклорно-етнографічного етапу збирання матеріалів історії, звичаїв і культури українців до наступного, культурницько-літературного — боротьби за поширення сфери вжитку української мови й набуття нею ознак літературної.

• Значний вплив на подальший розвиток українського національного руху мало Кирило-Мефодіївське братство. Його члени першими розробили політичну програму, що стала прикладом для нащадків. Завдяки цьому став можливим перехід до політичного етапу українського національного руху. Проте він не був реалізований через переслідування влади.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Що таке національна ідея? 2. Чому українських дворян Лівобережжя називали автономістами? 3. Коли відбулася місія В. Капніста до Берліна? 4. Якою була провідна ідея «Історії Русів»? 5. Коли утворилося Кирило-Мефодіївське братство? б. Хто був автором програмових документів братства?

7. У яких умовах відбувалося формування української національної ідеї наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст.? 8. Охарактеризуйте боротьбу українського дворянства Лівобережжя за відновлення автономії України. 9. У чому, на вашу думку, полягає значення діяльності Новгород-Сіверського патріотичного гуртка? 10. Охарактеризуйте зміст та значення «Історії Русі в». 11. Із якими подіями пов'язаний початок українського національного відродження на Лівобережжі та Слобожанщині? 12. Охарактеризуйте розвиток українського національного руху в 30—40-х рр. XIX ст. 13. Як утворилося й діяло Кирило-Мефодіївське братство? 14. Розкрийте зміст ідей, сформульованих у програмових документах братства.

15. Складіть ланцюжок подій, пов'язаних із розгортанням українського національного руху в Наддніпрянщині в цей період. 16. Об'єднайтеся в малі групи та обговоріть характерні риси українського національного руху в Наддніпрянщині. Сформулюйте й запишіть їх у вигляді тез.

17. Підтвердьте або спростуйте за допомогою фактів наведені судження: 1) Новгород-Сіверський патріотичний гурток став зародком українського відродження на Лівобережжі; 2) Харків — центр першої хвилі українського відродження в Наддніпрянщині. 18. У характеристиці діяльності Т. Шевченка, підготовленій за результатами слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства для Миколи І, зазначалося: «Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом укоренитись думки про уявне блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ті часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави». У чому імперські урядовці вбачали небезпечність творчості Т. Шевченка? Наскільки правильною, на вашу думку, була така оцінка? Обґрунтуйте свою точку зору.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно