§26—27. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60—90-ті рр. XIX ст.

ЗА ЦИМ ПАРАГРАФОМ ВИ ЗМОЖЕТЕ:

розповідати про розвиток українського руху на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.; визначати та характеризувати течії українського руху; з'ясувати, як відбувся перехід від культурницького до політичного етапу в українському русі на західноукраїнських землях.

ПРИГАДАЙТЕ

1. Назвіть основні особливості суспільно-політичного розвитку Галичини в першій половині XIX ст. 2. Якими були основні здобутки українського руху в революції 1848—1849 рр.? 3. Назвіть основні особливості українського руху в Наддніпрянській Україні в 60—90-х рр. XIX ст.

1. КОНСТИТУЦІЙНІ РЕФОРМИ 60-х рр. XIX ст. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ. Революція 1848—1849 рр., хоч і зазнала поразки, але спричинила процес змін, який завершився перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка не привела до відродження «старих порядків», а стала формою перегрупування політичних сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та інші), що перебували в опозиції до імперського центру. Процес розпаду прискорили поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла війну Франції та П’ємонту в 1859 р. й не змогла перешкодити процесу об’єднання Італії, а в 1866 р. зазнала поразки від Пруссії. Ці поразки мали далекосяжні наслідки.

• Перемоги невеликого королівства П’ємонт, що боролося за об’єднання всіх італійських земель у єдину державу, стали прикладом для народів, розділених між різними імперіями.

• Австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити конституцію. Утворився двопалатний законодавчий орган — Державна рада. У 1861 р. австрійські володіння було визначено як автономні краї із власними представницькими органами — сеймами, хоч і з обмеженими повноваженнями.

Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.

• Після поразки від Пруссії Австрія вже не сприймалася як німецька держава та стала об’єднанням 11 націй або їхніх частин, жодна з яких не становила більшості.

Із метою не допустити неконтрольованого розвитку подій у 1867 р. було укладено угоду, що містила австро-угорський компроміс. Так, Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Імперію було розділено на австрійську частину — Цислейтанію (крім інших земель, до неї увійшли українські землі Галичини та Буковини) та угорську частину — Транслейтанію (крім інших земель, до неї увійшло Закарпаття). Австрійську частину монархії поділили на автономні коронні краї, утворення яких було довільним і закладало протистояння двох або кількох націй. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступався місцем федералізму. Найбільшим із коронних країв зі столицею у Львові було Королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським і Заторським, до якого входили Східна Галичина і (тимчасово) Північна Буковина з переважно українським населенням.

Стосовно Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що намітився ще в роки реакції. Так, у краї встановлювалося польське домінування. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу отримували більшість. За умов угоди намісник Галичини обов’язково призначався з польських аристократів, а у Відні польські інтереси мав захищати міністр у справах Галичини. Уся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно впровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах.

Така пропольська політика імперського центру була зумовлена наростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830—1831, 1863—1864 рр.), а також сприйманням українського руху як проросійського.

Незважаючи на недосконалість, конституційні реформи 60-х рр. XIX ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки:

• вони створили підґрунтя для розгортання національно-політичних рухів;

• усім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії;

• утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну свідомість.

Населення з мовчазних підданих перетворювалося на співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалася в Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові, — стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.

2. ГАЛИЦЬКИЙ СЕЙМ. Законодавчою основою для формування Галицького крайового сейму були два документи: Крайовий статут і Сеймова виборча ординація 1861 р. Повноваження сейму, визначені лише в 1873 р., обмежувалися галузями культури й освіти, аграрними відносинами тощо.

Будинок Галицького сейму. Сучасний вигляд

Посли Галицького крайового сейму. XIX ст.

Структура сейму та система виборів до нього під соціальним кутом зору були яскравим зразком перехідної епохи, оскільки вони поєднували елементи середньовічного станово-представницького права з парламентсько-демократичними тенденціями Нової доби. Виборче законодавство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як об’єднання різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя й політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуженості», яку визначав майновий і фаховий ценз. Вибори до сейму відбувалися один раз на шість років.

Галицький крайовий сейм складався зі 150 послів від шести суспільних категорій. Загалом безпосередні виборці налічували 10 % населення (серед селян, які становили 95,5 % населення краю, — 8,8 %). Такий виборчий закон забезпечував половину місць у сеймі послам «від народу».

Теоретично всі ці мандати могли вибороти селяни, міщани або їхні представники, що зумовлювало гостру передвиборчу боротьбу правлячих кіл за голоси простих людей.

Орієнтація виборчого закону на становий, а не на національний склад ставила українське населення Галичини в нерівні умови, оскільки в краї переважали селяни. Українці теоретично могли отримати лише третину місць. Таку кількість, тобто 51 мандат, вони здобули тільки під час перших виборів 1861 р. Подальші вибори відзначалися зменшенням українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим — 12 послів.

Денис Зубрицький

3. СТАРОРУСИНИ ТА МОСКВОФІЛИ. У 50—70-х рр. XIX ст. в українському русі Галичини різко посилився русинський, або старорусинський напрямок, відгалуженням якого стало москвофільство, або русофільство. Започатковано цей напрямок було ще в 40-х рр. XIX ст. У його лавах опинилася майже вся стара українська інтелігенція, у тому числі Яків Головацький. Соціальну базу течії становили духовенство, поміщики, чиновники, інтелігенція. Визнаними лідерами москвофілів у різні часи були: у Галичині — Денис Зубрицький, Богдан Дідицький, Іван Наумович та Михайло Качковський; у Буковині — Касіян Богатирець; у Закарпатті — Адольф Добрянський та інші.

Значну роль у становленні ідей старорусинства відіграло греко-католицьке духовенство, яке в роки реакції стало на захист староукраїнських звичаїв, виступило проти латинізації церковної та світської культури, зокрема проти спроб перевести «руську мову» на латинський алфавіт, замінити юліанський календар григоріанським.

Причинами панування старорусинства були:

• посилення польських позицій у Галичині, зневіра українців у справедливості австрійської влади;

• зневіра у власних силах, пошук надійної зовнішньої опори (такою опорою вбачалася Російська імперія);

• поширення серед значної частини галицьких селян у 60—80-х рр. XIX ст. сліпої віри в російського царя;

• консервативний характер українського суспільства в Галичині;

• допомога російських військ Австрії у придушенні угорської революції 1848—1849 рр.;

• поширення ідей панславізму (теорія про особливу роль слов’ян та необхідність їх об’єднання в єдину державу);

• падіння авторитету імперської влади після поразок у війнах 1859 і 1866 рр.;

• загострення відносин Австро-Угорщини та Російської імперії.

Богдан Дідицький

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в історію України.

Уперше політичного значення старорусинська течія набула в 1866 р., коли Австрія програла війну проти Пруссії. Тоді поширилися чутки, що рано чи пізно Австрію спіткає доля Речі Посполитої, а Галичина відійде до Росії. Старорусини чітко висловили свою позицію, заявивши, що окремого українського народу не існує, а галицькі русини є представниками «єдиного великоруського народу», який проживає на території «від Карпат до Уралу». Також вони заперечували самостійність української мови, яка проголошувалася однією з говірок єдиної російської мови.

На хвилі зростання антипольських настроїв старорусини перейняли керівництво в громадсько-культурних установах Львова.

Для поширення своїх ідей старорусини розгорнули широку культурно-просвітницьку діяльність. У селах і містах створювалися читальні, бібліотеки, школи, кооперативи, різноманітні товариства. Важливим напрямком їхньої роботи стала боротьба проти пияцтва. Старорусини започаткували видання серії популярних книжок для селян штучно створеною мовою, яку назвали «язичієм». Це була мішанина російської, української, польської та церковнослов’янської мов.

Таку проросійську позицію не могли не помітити в Санкт-Петербурзі. Царський уряд спрямував значні кошти на підтримку старорусинів. За свою проросійську позицію старорусинську течію стали називати москвофільською. Проте це не зовсім доречно, адже старорусинство було ширшим явищем і мало значну опору в галицькому суспільстві. Головною ознакою старорусинства була чітка антипольська спрямованість, опір будь-яким проникненням західних модерних впливів. Москвофільство було відгалуженням від старорусинського руху, представники якого виступали з проросійських позицій. Стверджуючи, що галицькі русини — це росіяни, вони намагалися поширити в краї російську мову.

У 1870 р. старорусини заснували політичну організацію — Руську раду, яка мала продовжити справу Головної руської ради 1848—1851 рр. щодо захисту прав та інтересів населення. Було створено потужну видавничу базу. Друкованими органами Руської ради були журнал «Слово» (1861—1887 рр.), газети «Руська рада» (1871—1912 рр.), «Наука» (1874—1900 рр.) та інші.

Іван Наумович

Михайло Качковський

Касіян Богатирець

Степан Качала

Юліан Лаврівський

Визначте коротко (одним-двома реченнями) внесок зображених діячів в історію України.

І все ж, незважаючи на такий розмах і зовнішню підтримку, із 80-х рр. XIX ст. старорусинство в Галичині почало занепадати. Проте в Буковині, а особливо в Закарпатті, цей напрямок переважав аж до середини XX ст.

4. НАРОДОВЦІ. Ідеї, які сповідували старорусини, задовольняли не всіх представників українського руху, особливо молодь. Молодіжна опозиція виникла насамперед під впливом із Наддніпрянської України поезії Т. Шевченка, контактів із літераторами, особливо з П. Кулішем, О. Кониським, які разом з І. Нечуєм-Левицьким із 1864 р. почали друкуватися у Львові. Таким чином, на західноукраїнських землях на початку 60-х рр. XIX ст. в українському русі з’явився новий напрямок — народовський.

У народовському русі можна виділити два етапи: перший (60-ті рр. XIX ст. — 1879 р.) — ідейне оформлення руху, активна культурно-освітня діяльність його представників із метою пробудження національної самосвідомості населення; другий (1879—1890 рр.) — активна політична діяльність, організаційне оформлення руху.

Народовці проповідували ідеї національного відродження, започатковані «Руською трійцею» та діячами з Наддніпрянської України. Вони виходили з того, що українці — це окрема нація, яка живе на території від Кавказу до Карпат. Головними цілями діяльності народовців були розвиток української мови на основі народної говірки, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнських земель, згуртування національних інтелектуальних сил.

Саме тому на першому етапі своєї діяльності народовці зосередилися на культурно-просвітницьких питаннях.

Спочатку розбіжності між старорусинами й народовцями стосувалися тільки мови й літератури. В інших сферах прибічники обох напрямків мали багато спільного.

Свою діяльність народовці почали зі спроб заснувати періодичні видання й створити громади зі старшокласників і студентів Львова (першу громаду започаткував у 1863 р. Д. Танячкевич). Громади відіграли величезну роль у вихованні галицької молоді в дусі національної свідомості й надихнули значну кількість діячів українського національно-визвольного руху.

ДОКУМЕНТИ РОЗПОВІДАЮТЬ

Зі «Споминів з мого життя» О. Барвінського

Перші твори Шевченкові, які ми почали читати, дісталися нам у руки з «Вечерниць», опісля дещо прочитали ми з «Основи», і з того часу Шевченко став нашим «апостолом правди і науки». Його мученицьке життя, і жаль-туга, що його вже немає на світі, розвідки про Шевченка в «Основі» Костомарова, Куліша, Жемчужникова й інших розжарили сю іскру народної свідомості і любові до свого народу, яка досі, мов у попелі, тліла в наших серцях, розвели з неї ясну полумінь, що всіх нас обгорнула, з'єднаних у «Громаді», і зігрівала до сеї народної ідеї українсько-руської, якої таким голосним речником станув у наших очах Шевченко.

Який вплив мала творчість Т. Шевченка на розвиток українського руху в Галичині?

Корнило Устиянович

Сидір Воробкевич

Іван Борискевич

ЦІКАВІ ФАКТИ

У 1862—1863 рр. народовці організувалися довкола літературного тижневика «Вечерниці» (Ф. Заревич, Д. Тинячкевич, В. Шашкевич — син Маркіяна, К. Климович, А. Вахнянин). Через брак коштів тижневик занепав, але відродився під назвою «Мета» (1863—1864 рр.) за редакцією молодого письменника К. Климковича. Тоді ж за редакцією К. Горбаля виходили журнал «Нива», а за редакцією В. Шашкевича — «Русалка».

До молодих народовців долучилися й старші діячі — священик Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борискевич, колишній заступник голови Головної руської ради, письменник Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич.

В умовах, коли всі культурно-освітні установи Галичини перебували під впливом старорусинів, народовці вдалися до створення власної мережі культурно-просвітніх установ. У 1861 р. вони заснували «Руську бесіду», а згодом її театр, який став першим українським професійним театром.

Переломним виявилося відкриття в 1868 р. товариства «Просвіта», яке за статутом мало «спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім». У відозві про заснування «Просвіти» зазначалося, що вона своєю діяльністю покликана «заложити будучність нашої народності».

У 1873 р. у Львові народовці організували Товариство ім. Т. Шевченка, яке згодом за відсутності власної державності фактично відігравало роль української Академії наук.

Заборона українського слова в Наддніпрянській Україні та гоніння царського режиму проти українства пожвавили народовський рух. Українські діячі з Наддніпрянщини всіляко підтримували національний рух у Галичині, у тому числі фінансово.

Із 1879 р., після поразки старорусинів на виборах до Галицького сейму, народовці вже виступали як політична сила. Першим політичним актом народовців стало видання того ж року газети для селян «Батьківщина» за редакцією Юліана Романчука, що засвідчувало їхнє прагнення залучити до себе широкий загал населення Галичини.

У грудні 1879 р. на таємній нараді за участю 36 осіб під керівництвом Ю. Романчука було вирішено започаткувати українську щоденну газету «Діло», щоб, на противагу старорусинському «Слову», «ділом, не словом прямувати до кращого народові». Головним редактором став Володимир Барвінський. Перший номер вийшов у січні 1880 р.

Юліан Романчук

Володимир Барвінський

Поширенню популярності народовців сприяв судовий процес над москвофілами. На лаві підсудних опинилися А. Добрянський та його донька О. Грабар, І. Наумович, В. Площанський та інші. Хоча звинувачених було виправдано, слідство виявило непривабливі аспекти діяльності москвофілів, зокрема їхні зв’язки з російською владою.

Цей судовий процес мав й інші наслідки. У 1882 р. між старорусинами й народовцями було укладено договір, у якому визначалися засади узгодженої діяльності на майбутнє. Відтоді для ведення справ, «спільних усім русинам», мали формуватися комітети з рівної кількості представників обох течій. Із часом досягнуті домовленості ставали дедалі умовнішими. Народовство активно розвивалося, тоді як старорусинство, відігравши свою історичну роль у стримуванні процесу полонізації, вичерпало себе.

Активна політична діяльність народовців привела до заснування ними в 1885 р. своєї політичної організації — Народної ради, на чолі якої став Ю. Романчук. Її перші загальні збори відбулися 2 лютого 1888 р.

Завоювання народовцями провідних позицій в українському русі змушувало їх шукати порозуміння з українським селянством — основним джерелом сили українського руху. Ці шляхи не могли оминути сільських греко-католицьких священиків.

Компроміс із духовенством та угода зі старорусинами зумовлювали набуття народовством консервативних рис.

Суспільно-політичні течії в українському русі — старорусинство й народовство — були явищами суто українського походження, що виникли як реакція українського суспільства на виклик часу. Проте навіть найактивніша діяльність народовців і старорусинів не могла забезпечити піднесення українського суспільства до рівня інших європейських народів.

5. РОЗБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ. «ПРОСВІТА». Провідники українського руху в Галичині усвідомлювали, що без підтримки населення будь-яка політична боротьба не матиме успіху. Із цією метою протягом другої половини XIX ст. національне життя розбудовувалося через створення мережі громадсько-політичних, економічних, культурно-освітніх установ, товариств, які мали забезпечити культурні та економічні потреби українського населення, водночас стримуючи польський вплив на нього. Основою цього процесу стало товариство «Просвіта».

У 60-ті рр. XIX ст. слов’янські народи Австрійської імперії створювали культурно-освітні товариства для підняття освітнього рівня населення. Назрівала необхідність заснування української освітньої установи, ініціатором якої став С. Качала. Його підтримали молоді народовці.

2 вересня 1868 р. австрійський уряд дозволив заснувати товариство «Просвіта». 8 грудня того самого року у Львові було скликано перший його загальний збір. Першим керівником товариства став Анатоль Вахнянин — музикант, диригент, письменник, професор академічної гімназії.

ПОСТАТЬ В ІСТОРІЇ

Володимир Барвінський (1850—1883) за освітою юрист, усе своє коротке життя віддав українській справі. Він відомий як засновник і редактор єдиної щоденної української газети «Діло», яка майже без перерви виходила протягом 1880—1939 рр. Видавав у Львові «Бібліотеку найзнаменитіших повістей». Сам був автором численних статей на політичні та суспільні теми, а також повістей «Скошений цвіт» (1877 р., перекладена польською мовою), «Безталанне сватання», «Сонні мари молодого питомця». Належав до найактивніших представників народовського руху, творців товариств «Просвіта» і «Рідна школа». У 1880 р. організував перше у Львові народне віче, яке мало велике значення для пробудження свідомості українського народу.

Анатоль Вахнянин

Обкладинка одного з видань «Просвіти»

Пам'ятник «Просвіті» у Львові

Згідно з першим статутом, «Просвіта» була науково-просвітницькою організацією, яка характером своєї діяльності нагадувала громади в Наддніпрянській Україні, але на відміну від них, діяла легально й мала чітку структуру. У перші роки кількість членів товариства не перевищувала кількох сотень осіб. «Просвіта» віддавала перевагу науковим дослідженням у галузі етнографії, історії, географії тощо. До того ж у самому статуті не передбачалося залучення широких народних мас до просвітницької діяльності. Проте такий напрямок роботи товариства не відповідав вимогам часу. Виникла потреба в організації, яка б здійснювала народну просвіту й залучала широкий загал до національно-визвольного руху. Тому вже в травні 1870 р. було прийнято другий статут, який наголосив саме на просвітницькій діяльності.

Основним напрямком діяльності «Просвіти» стало книгодрукування. Ще на перших загальних зборах вирішили видавати книжки українською мовою без польських, російських і церковнослов’янських слів, у простому й доступному стилі. Спочатку було видано «Читанку для сільських людей» під назвою «Зоря», укладену О. Партицьким. Книжка мала успіх, її швидко розкупили.

Проте розгортання роботи товариства потребувало вдосконалення організаційної структури, урізноманітнення форм роботи. Із цією метою в 1876 і 1891 рр. приймалися нові статути, які, зрештою, перетворили «Просвіту» на могутню організацію, що, без перебільшення, творила національне життя краю. Крім видання популярних книг для народу, розроблялися й видавалися українські підручники для початкової та середньої шкіл, створювалися читальні, ремісницькі товариства. До того ж «Просвіта» активно долучилася до кооперативного руху в краї. На кінець XIX ст. не було такої ланки культурного та економічного життя краю, якої б не охоплювала її діяльність.

У 1897 р. діяли 18 філій товариства, 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси й 60 комор. Так було закладено міцне підґрунтя розбудови самостійних господарсько-економічних і культурних установ, які мали б покращити соціально-економічне становище краю. Крім того, важливим здобутком «Просвіти» стало те, що до кінця XIX ст. кількість неписьменних скоротилася на 16 %.

6. ПОЛЬСЬКІ ТА ЄВРЕЙСЬКІ РУХИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ у другій половині XIX ст. Після ліквідації польської державності перед польським визвольним рухом стояло завдання відновлення держави, об’єднання в ній усіх польських земель, поділених між трьома імперіями.

Найбільш сприятливі умови для розгортання польського національно-визвольного руху після придушення польського повстання 1863—1864 рр. у Росії склалися в Австрійській імперії (із 1867 р. — Австро-Угорській монархії). Там унаслідок польсько-австрійського компромісу Галичина отримала автономію, у якій провідні позиції посіли поляки. Творці компромісу плекали надію перетворити Галичину на «польський П'ємонт», навколо якого в майбутньому відбудеться об’єднання польських земель у межах історичних кордонів (тобто 1772 р.). У Галичині мала сформуватися модель майбутньої Польської держави. Галицькому сейму в цій системі належала визначальна роль. Він, з одного боку, розглядався як наступник сеймів давньої Речі Посполитої, що засвідчувало неперервність державотворчих традицій. З іншого боку, як єдиний парламент на землях переділеної Польщі, сейм мав служити інтересам усього народу, бути виразником його волі.

Єврей-лихвар. XIX ст.

Таких позицій дотримувалися краківські консерватори (стальники). Крім того, вони засуджували будь-які насильницькі дії та закликали польське суспільство бути прихильними до австрійського імператора. У політиці щодо українського населення вони переконували польську громадськість піти на компроміс. Стальники, хоча й були кількісно невеликою групою, обіймали майже всі провідні державні посади, впливаючи на польську політику імператора.

Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консерватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демократи. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угорцям, і проведення виборчої реформи. Подоляки, хоча загалом підтримували стальчиків, категорично відкидали можливість будь-якої згоди з українцями. Ці обидві течії (консервативна і ліберальна) були в основному представлені польською аристократією, яка міцно тримала владу в Галичині.

У другій половині XIX ст. виникли й нові напрямки в польському русі — людовий (народний, або селянський) і соціалістичний, які набирали силу і на початку XX ст. посіли провідні позиції. їх поява була характерною ознакою Нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, формувалися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. Селянство й робітники все голосніше заявляли про своє право самостійно висловлювати та обстоювати власні інтереси.

Нові течії в українському питанні не запропонували нічого нового. Єдине, у чому вони виступали спільно з українським рухом, — це вимоги щодо виборчої реформи та соціальних прав населення. Право українського населення на власну державу, а тим більше в Галичині, категорично заперечувалося.

Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона складала 11,52 % населення Галичини. Основна частка євреїв проживала в містах і містечках, проте наприкінці XIX — на початку XX ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єврейської громади на селі. У селах євреї були переважно корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврейської громади небезпідставно сприймалася українськими селянами як недружня, проте єврейських погромів, як у Російській імперії, тут не відбувалося.

ЦІКАВІ ФАКТИ

У політичній площині єврейська громада, а особливо її еліта, була схильна до мирного співіснування з владою, отже, до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровільної польської асиміляції. Багато євреїв стали щирими польськими патріотами (єврей за походженням, поляк за усвідомленням, уподобанням). Проте така тенденція в єврейській громаді тривала лише до початку 90-х рр. XIX ст. Це було зумовлено тим, що в польському русі почав наростати антисемітизм (вороже ставлення до євреїв). Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині — боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилася і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому посіли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.

Висновки

• Друга половина XIX ст. стала періодом стрімкого розвитку українського руху в Галичині. Поштовхом до цього стали конституційні реформи в Австрійській (Австро-Угорській) імперії.

• В українському русі після занепаду старорусинства сформувалися дві провідні течії — москвофільська і народовська. Згодом із-поміж народовців відокремилися прихильники радикальних дій та ідей соціалізму. Обидві течії прагнули побороти польський вплив у Галичині. Москвофіли в цій боротьбі покладалися на Росію, народовці та радикали — на народ, інтелігенцію Наддніпрянщини та суперечності у правлячих колах Австро-Угорщини.

• У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях також розгорталися польські та єврейські рухи.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Які конституційні реформи було проведено в Австрійській імперії? 2. Яка течія українського руху в Галичині сформувалася раніше: старорусинська чи народовська? 3. Яку назву мала політична організація старорусинів, москвофілів? 4. У якому році народовцями було започатковано політичну організацію «Народна рада»? 5. Коли було створено товариство «Просвіта»? 6. Назвіть лідерів старорусинського і народовського напрямків українського руху в Галичині.

7. Як вплинули конституційні реформи в Галичині на українське населення? 8. Якою є роль Галицького сейму в становленні політичної культури українського населення краю? 9. Якими були головні причини українсько-польського протистояння в Галичині?

10. З'ясуйте причини появи старорусинства в українському русі на західноукраїнських землях та його переважання в 60—90-ті рр. XIX ст. 11. Якою є роль товариства «Просвіта» в розбудові національного життя? 12. Який зв'язок існував між кооперативним і національно-визвольним рухами? 13. У чому полягала суть розбіжностей між старорусинами й народовцями? 14. Якою була мета польського руху? Які течії існували в польському русі Галичини? Як вони ставилися до українства? 15. Ви значте мету єврейського руху в Галичині. Яким було його ставлення до українства?

16. Охарактеризуйте систему виборів до Галицького сейму. 17. Які успіхи в розбудові національного життя Галичини ви можете назвати? 18. Заповніть таблицю «Український рух на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст.».

19. Чи можна стверджувати, що в Австро-Угорській імперії українське населення мало політичну свободу? Підготуйте есе за цим питанням.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно