§21. ПОЛІТИЗАЦІЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОГО РУХУ

Чому в політиці XIX і XXI ст. потрібно зберігати терпиме й етичне ставлення до політичних опонентів? Поміркуйте, за яких умов цей принцип утрачає сенс.

1. Радикальний рух у Галичині

У середині 1870-х років у Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка критично ставилася до діяльності обох руських течій: і москвофілів, і народовців. Вона прагнула надати українському громадсько-політичному рухові сучасного європейського змісту. До цієї групи належали такі молоді українські політичні діячі, як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та ін.

Духовним очільником руху став Михайло Драгоманов. Він закликав західноукраїнську молодь іти в народ і зосередитися на громадській роботі, визначеній потребами народу. Для цього він радив здобувати ґрунтовну освіту, глибоко вивчати не тільки культурні, а й соціально-економічні потреби народу. Він попереджав, що в цій роботі молодь наштовхнеться на ворожість різноманітних суспільно-політичних сил, але від своїх прихильників вимагав залишатися етичними в боротьбі з противниками.

Ці підходи були новими й мали велике політичне та виховне значення для галицького суспільства.

Історичне джерело

І. Франко так визначив роль М. Драгоманова для становлення радикального руху: «Драгоманов для нас (для галичан) є чимось більшим, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, учителя, провідника... Голос його був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління... уповні безкорисно не жалував праці, писання... і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, що він за вуха тяг нас на той шлях».

Під впливом М. Драгоманова в українському громадсько-політичному середовищі сформувалася ще одна течія — радикальна. Вона відкидала консерватизм мислення народовців, угодовську позицію щодо австрійської влади, обмеження діяльності сферою культури. Тим більше радикали не приймали реакційності москвофілів. Порівняно з попередніми двома течіями вони започаткували у свідомості українства справжню інтелектуальну революцію. У 1876 р. І. Франко та М. Павлик розпочали редагувати русофільське студентське видання «Громадський друг». Вони негайно відкинули «язичіє» і розгорнули широку пропаганду своїх поглядів. Згодом цю роботу продовжили в альманахах «Дзвін», «Молот», «Світ». Водночас із писаним словом радикали розпочали й безпосередню пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.

Захищаючи інтереси селянства, вони виступали за ліквідацію залишків кріпацтва, передання селянам поміщицьких земель і сервітутних угідь. Радикали роз’яснювали робітникам, як їх експлуатують капіталісти, а тому переконували робітників у необхідності й неминучості нового суспільного ладу, що забезпечить соціальну справедливість. Їхня діяльність не залишилася непоміченою владою. У 1877—1878 рр. проти перших українських радикалів було влаштовано судовий процес, який завершився незначними покараннями. Процес відштовхнув від радикалів українців старшого покоління, проте посприяв збільшенню симпатій серед молодих патріотів. Кількість прихильників радикалів постійно зростала.

2. Створення першої української політичної партії

Радикали підтримували культурно-просвітницьку діяльність народовців, однак їхній натхненник І. Франко не приймав «угодовства» народовців з владою. Найбільше радикалів обурила проголошена народовцями спільно з польською владою «нова ера» у суспільному житті Галичини. Згідно з «новоерівською» політикою, народовці обіцяли бути лояльними до політики австрійського уряду та дій польської шляхти в Галичині. З погляду радикалів така політика стала зрадою української справи: отримавши кілька чиновницьких посад в адміністрації Галичини, народовці присягнули «мовчати про кривду народних мас», визнати чужоземну владу Габсбургів, увічнити поділ української нації.

Радикали (від латин. radix — корінь) — прихильники рішучих докорінних заходів; у Галичині група молодої інтелігенції, що сформувалася в середині 1870-х років, яка опонувала москвофілам і народовцям, прагнула надати українському громадсько-політичному рухові європейського змісту, надати йому рішучості та дієвості в захисті політичних, економічних і культурних інтересів українського народу.

У жовтні 1890 р. на з’їзді радикально-демократичних сил було створено першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Пізніше почали використовувати назву Українська радикальна партія (УРП). Вона стала першою партією не лише в Галичині, а й у всій Україні. Програма партії передбачала зміни в економічному житті України на засадах «наукового соціалізму»: колективної власності на засоби виробництва та колективної праці. У політичній сфері радикали прагнули здобуття демократичних прав і свобод, насамперед загальне й рівне виборче право. До політичної частини вони включали й право українського народу на культурний розвиток. Партія наполягала й на широкій національній діяльності, стверджуючи, що «розвиток народних мас можливий тільки на національному ґрунті». Тому партія мала докладати зусиль для формування «почуття національної самосвідомості й солідарності в масах усього українського народу».

Титульна сторінка часопису РУРП. 1890 р.

У 1895 р. в програмі радикальної партії з’явилося суттєве доповнення: здійснення соціалістичних ідеалів можливе лише за умови «повної самостійності політичної русько-українського народу».

Основним засобом досягнення поставлених завдань партія вважала парламентську роботу, тобто здобуття якомога більшого числа місць у парламенті, щоб мати змогу приймати відповідні закони. Своєю опорою в суспільстві партія вважала селянство, яке в Галичині на 80 % було мало- або й зовсім безземельним. Водночас партія працювала з робітництвом, уключаючи й жіноцтво, скликала по селах віча, засновувала кооперативи, допомагала селянам у боротьбі з лихварями.

Партія об’єднала як ветеранів (І. Франка, О. Терлецького, М. Павлика, які сформувалися під впливом драгоманівського «громадівського соціалізму»), так і молодше покоління (В. Будзиновського, М. Ганкевича, В. Охримовича, які стояли на марксистських позиціях). Між «старими» і «молодими» виникла гостра полеміка, але це була не руйнівна, а творча теоретична суперечка. У її ході було висунуто й обґрунтовано ідею державної незалежності та соборності України.

У новітній час уперше сформулював і розвинув цю ідею член партії Ю. Бачинський у 1895 р. в книжці «Україна irredenta» («Україна уярмлена»). Він висунув програму створення незалежної української держави, до якої увійшли б усі українські етнічні землі — Наддніпрянщина, Кубань, Галичина, Волинь, Закарпаття та Буковина. Державна незалежність мала б забезпечити економічний добробут нації, захистити селянина від засилля польських поміщиків і колоністів. Для початку він пропонував перетворити Галичину на центр українського національного й культурного життя. Перетворення Східної Галичини на український П’ємонт він розглядав як перший крок до створення незалежної України. Думки Ю. Бачинського на початку XX ст. були включені до політичних програм більшості українських партій Галичини.

Український П’ємонт — назва Східної Галичини, поширена наприкінці XIX — на початку XX ст. Відіграла провідну роль в українському національному відродженні, була достатньою потенційною силою для майбутнього визволення України.

Історичне джерело

На скептичне запитання опонентів: «Що ж буде робити політично самостійна Україна?» — Ю. Бачинський відповів: «Україна буде мати тоді свої фінанси та свій промисел, усе у своїх руках, і політику заграничну, і політику внутрішню, — буде панею у своїм домі, буде розпоряджатися в нім так, як буде вважати за найліпше, не оглядаючися на інших і не спинювана в тій роботі чужими».

Визнаним лідером радикальної партії був Іван Франко (1856—1916). Він походив з родини сільського коваля, навчався в Дрогобицькій гімназії, потім у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах.

Іван Франко

Титанічна праця І. Франка гідна подиву. Він був письменником, дослідником з історії, філософії, етнографії та економіки, а також блискучим політиком і невтомним провідником українського національного руху.

І. Франко першим в українській літературі порушив тему життя й соціально-політичної боротьби робітників в умовах первісного капіталізму. Як ніхто інший, він звеличував соціальну й національно-визвольну боротьбу. У поезії «Вічний революціонер» І. Франко закликав: «Не ридать, а здобувати; /Хоч синам, а не собі; / Кращу долю в боротьбі». Його збірки поезій, романи та драми здобули світове визнання. У 1916 р. І. Франка висунули на здобуття Нобелівської премії з літератури, проте смерть викреслила його зі списків претендентів на цю високу міжнародну нагороду.

Історичне джерело

Підсумовуючи свою творчу діяльність у 1898 р. на ювілейному вечорі, І. Франко так витлумачив власну позицію митця й патріота: «Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. ...Головну вагу клав я завсігди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, здобуває собі й національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а перед усього чоловіком».

Захищаючи інтереси селян і робітників, І. Франко разом зі своїми друзями не раз зазнавали судових переслідувань і покарань (І. Франка двічі ув’язнювали на 9 і 2,5 місяця). За свої переконання він не був допущений до австрійського парламенту, куди балотувався як депутат від селянства.

Визнаючи економічне вчення марксизму, І. Франко завжди критично ставився до політичного марксизму — політичних висновків, до яких приходили на основі свого вчення марксисти. Проаналізувавши погляди його засновників, він дійшов висновку, що запропонований ними політичний устрій «народної держави» призвів би до втрати свободи: «Люди виростали б і жили в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

З роками І. Франко критично переглянув положення свого вчителя М. Драгоманова, зокрема ідею українсько-російської федерації, у якій Україні відводили другорядну роль. Тісна співпраця з М. Грушевським у НТШ привела до його остаточного відходу від марксистських ідей. І. Франко відхилив марксизм як «релігію, засновану на догмах ненависті й класової боротьби». Він став одним із засновників УНДП. Однією з його політичних ідей, яку письменник проніс через усе життя, була ідея соборності України. У вірші «Розвивайся ти, високий дубе» (1883) поет висловив упевненість, що віковічні сподівання будуть утілені в життя: «Встане славна мати Україна / Щаслива і вільна / Від Кубані аж до Сяну-ріки / Одна, нероздільна».

3. Утворення УНДП

Наприкінці 1890-х років в Українській радикальній партії сформувалося декілька ідейних течій, що спричинило створення нових партій. У грудні 1899 р. у Львові з ініціативи І. Франка, М. Грушевського й інших членів УРП було засновано Українську національно-демократичну партію (УНДП). Її лідером став Юліан Романчук (1842-1932) — педагог, письменник, журналіст, видавець, лідер галицьких українців, визначний громадський і культурно-освітній діяч. Упродовж 1891-1897 рр. і 1901-1918 рр. Ю. Романчук — депутат австрійського парламенту, з 1910 р. — його віце-президент.

Юліан Романчук (у центрі), Лев Левицький, Олександр Колесса. Фото. 1915 р.

У партії об’єдналися праве (національне) крило УРП і переважна більшість народовців. УНДП посіла провідне місце в українському політичному русі. Вона об’єднала українських інтелігентів, духовенство, міщан і селянство. Першочерговим завданням партія вважала здобуття автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Її стратегічною метою було здобуття Україною соборності й незалежності. Щоб досягнути цього, партія обрала тактику щоденного виборювання прав українців у парламенті й адміністративних установах. У національно-політичне русло партія спрямовувала й страйковий рух.

4. Українське представництво в Галицькому сеймі та Віденському парламенті

Поширення на західноукраїнські землі дії демократичних прав і свобод, які існували в конституційній Австрійській монархії, створювало сприятливі умови для залучення українського народу до парламентської демократії, її використання для захисту національних інтересів.

Щоправда, куріальна виборча система й навмисне грубе порушення польськими правлячими колами виборчого законодавства (терор виборців, відверта фальсифікація результатів голосування) призводили до того, що українське парламентське представництво не перевищувало 15 % від загального числа парламентарів.

Представники української громади в Галицькому сеймі намагалися висловлювати свою позицію з більшості питань, однак у перші десятиліття їм бракувало політичного досвіду. Спочатку українці сприйняли сейм не як орган влади, а як трибуну для дискусій та обміну думками, насамперед з приводу рівноправності народів. Надаючи мало уваги роботі над законопроектами, вони швидко зневірилися в можливостях сейму. Натомість зосередили свої зусилля на підготовці різноманітних прохань до австрійського уряду щодо створення сприятливих умов для національного розвитку.

Поступово українські депутати сконцентрувалися на законотворенні. Проте за умов панування польської більшості кожне рішення Галицького сейму на користь українців ставало надзвичайною подією. Найбільше українські парламентарі турбувалися про запровадження української мови в адміністративних і судових органах і системі освіти. Порушували також питання аграрних відносин, дрібного виробництва, місцевого самоврядування, фінансування національно-культурних товариств.

Щороку, використовуючи свободу дискусій щодо прийняття бюджету Галичини, українські парламентарі наголошували на фактично нерівноправному становищі українців, формулювали національні вимоги. Ці виступи друкувалися на сторінках газет без цензури, незважаючи на різку критику дій влади й анти-польські заяви.

У середині XIX ст. розпочав роботу перший австрійський парламент — райхсрат. Українські депутати висували вимоги щодо повернення захоплених поміщиками земель, законодавчого закріплення права на землю, зменшення податків і запровадження ширшого самоврядування.

Будинок колишнього райхсрату. м. Відень (Австрія). Сучасне фото

Оскільки польські лідери, за незначним винятком, не йшли на поступки українському рухові, то галицькі парламентарі співпрацювали з австрійським урядом і парламентською фракцією, сподіваючись у такий спосіб обмежити свавілля польської адміністрації, збільшити асигнування на українську освіту. Коли ж ці сподівання виявлялися марними, українці займали позицію нейтралітету у вирішенні таких вагомих для австрійського уряду питань, як фінансування військових витрат, торговельна політика, зовнішньополітична діяльність.

Методом спроб і помилок українські політики набували парламентського досвіду.

Історичний факт

Час від часу галичани вдавалися й до обструкції. Так, намагаючись завадити ухваленню австрійським парламентом військового бюджету на 1912 р., Л. Бачинський виголосив промову тривалістю 18 годин: з 12 по 13 червня! У ній ішлося про зволікання з відкриттям українського університету. Оратор зірвав голос, але й це його не зупинило. Наступного року українці вдалися до «музичної обструкції». Щоб зірвати засідання, вони почали грати на різних музичних інструментах, заздалегідь занесених до зали.

Електричні дзвоники — інструменти «музичної обструкції». З газети «Неділя». 1911 р.

Запитання та завдання

1. Поясніть значення понять «Україна irredenta», «обструкція», «музична обструкція».

2. Назвіть причини, які перешкоджали українським послам дієво захищати інтереси українців у парламентських установах.

3. Назвіть лідерів радикального руху та їхні найвизначніші справи.

4. Визначте, чому радикали критикували народовців і москвофілів.

5. З’ясуйте причини співпраці чи нейтрального ставлення української фракції до австрійських фракцій райхсрату.

6. Охарактеризуйте програмні засади й діяльність перших українських політичних партій.

7. Поясніть, чому польські адміністратори мирилися з проходженням до парламентерських установ українських селян і всіляко перешкоджали українській інтелігенції.

8. Визначте, які саме соціалістичні й марксистські погляди І. Франко визнавав, а які заперечував.

9. Що мав на увазі І. Франко, коли наголошував, що у своїй діяльності він завжди прагнув «залишатися чоловіком»?

ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 5

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНИЦЬКОГО Й ПОЛІТИЧНОГО ЕТАПІВ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

1. Знання, необхідні для виконання практичних завдань

Перетворення Східної Галичини на український П’ємонт. Наприкіці 50-х — на початку 60-х, у першій половині 70-х років XIX ст. лідером українського руху була Наддніпрянська Україна. Занепокоєний російський уряд застосував репресії. Валуєвський циркуляр та Емський указ стали яскравими проявами антиукраїнської політики. Заборона української мови, цензурні утиски призвели до інтелектуальної й політичної еміграції. Багато наддніпрянських діячів переїхали до Галичини та Львова, оскільки тут були кращі політичні умови для розвитку українського руху. Українці Галичини користувалися певними демократичними правами, насамперед правом вибору своїх представників до крайового Галицького сейму й австрійського парламенту. Вони мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, літератури, освіти та науки.

Наддніпрянські письменники, публіцисти, громадсько-політичні й партійні лідери активно друкувалися в галицьких часописах. Вони проповідували в Галичині свої ідеї, проекти, історичні концепції, мистецькі здобутки.

У 1873 р. коштом наддніпрянців у Львові було створено Літературне товариство ім. Т. Шевченка. У 1892 р. воно було реорганізоване в Наукове товариство ім. Шевченка. Навколо нього гуртувалися письменники й науковці не лише Галичини, а й усієї України.

Спільними зусиллями двох гілок українського громадянства Галичина була перетворена на центр українського національного відродження. Про неї стали говорити як про український П’ємонт — провідну силу майбутнього національного визволення.

Беручи участь у парламентських виборах, українська громадськість набувала дедалі більшого політичного досвіду. Хоч українці не могли подолати монополію влади, установлену польськими діячами, вони вчилися боротися зі зловживаннями, махінаціями, набиралися мужності для боротьби з відвертим терором, до якого під час виборних кампаній вдавалися польські землевласники.

Участь у парламентських виборах, спілкування з депутатами, ознайомлення з парламентською діяльністю через українську пресу перетворювали народні маси Галичини із середньовічних підданих на громадян нового часу. Парламентаризм давав громадянинові відчути себе співучасником влади, привчав людей до відповідальності за політичні рішення.

Зібрання товариства «Просвіта». Фото. 1868 р.

У Галичині була сформована наймасовіша національна культурно-громадська організація «Просвіта».

Важливим чинником став кооперативний рух, який об’єднував галицьких громадян у єдину силу. Кооперація допомагала ліквідувати ту стіну недовіри на сході, яка формувалася між нижчими верствами народу та демократичною інтелігенцією.

Кооперативи опікувалися шкільними справами, відкривали народні читальні, народні доми, видавали популярну літературу, дитячі книжки, різноманітні часописи.

Українство Галичини поступово розширювало шкільну мережу, боролося за відкриття українських гімназій та українського університету. З упровадженням українського фонетичного правопису українська народна й літературна мови остаточно поєдналися.

Галицький український рух отримав нові сили для розвитку в ході своєї політизації. Створення політичних організацій, партій, партійної преси дало змогу висвітлювати й вирішувати національні справи політичними засобами. Саме політичні партії поширювали ідею, що найдієвішим засобом вирішення національних справ народу є його власна держава.

Показово, що в Галичині партії, які обирали марксистську ідеологію, не забували про національну справу, а наголошували на необхідності її вирішення.

У кожному українському осередку — віче, хаті-читальні, кредитній спілці, кооперативному магазині, науковому товаристві, а часто й церковній парафії — обговорювали проблеми національного життя.

Атмосфера національної гідності перетворила Галичину на провідника національного життя України, на український П’ємонт. Щоб стати об’єднувачем і визволителем України з-під імперського гніту, як це зробив італійський П’ємонт стосовно італійських роздрібнених і поневолених земель, Галичині треба було ще здобути державність, заручитися підтримкою могутніх союзників на міжнародній арені. На жаль, на межі XIX і XX ст. історія цього шансу Галичині так і не надала.

2. Перегляньте параграфи в розділах II і V, визначте найяскравіших представників культурницького й політичного етапів і заповніть у робочому зошиті таблиці 1.2.

Ц

3. Виокремте культурні й політичні чинники суспільного життя в Австрійській імперії, які сприяли перетворенню Східної Галичини на лідера українського національного руху.

УЗАГАЛЬНЕННЯ ДО РОЗДІЛУ V

«УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ в другій половині XIX ст.»

Відсутність власної політичної й господарської еліти зумовлювала пригноблене становище західного українства навіть за умови проголошення в Австрійській імперії рівноправності народів. Звільнення від панщини не вирішувало для українських селян проблеми мало- та безземелля.

Через збереження системи селянських відробітків розвиток капіталістичного виробництва відбувався повільно. Селянські господарства зазвичай не виходили за межі напівнатурального виробництва. Основну частину товарів на ринок постачали поміщицькі маєтки, які так і не стали справжніми товарними господарствами. Західноукраїнське суспільство потерпало від лихварства. Важкі соціально-економічні умови спричинили трудову еміграцію за океан, переважно до США й Канади. З 1880-х років поширився кооперативний рух.

Після поразки революції 1848—1849 рр. національно-визвольний рух у Західній Україні пішов на спад. У другій половині 1860-х років, досягнувши компромісу з Габсбургами, влада в Східній Галичині перейшла до польських шляхтичів. Посилення польського гноблення при потуранні австрійського уряду викликало в старих русинів почуття зневіри у власних силах. Вони почали шукати зовнішньої підтримки й обрали москвофільську орієнтацію. Москвофіли отримували за це підтримку від російських державних установ, зокрема й грошову.

Представників молодшого покоління — народовців — надихали культура, історія власного народу. Свої погляди вони звернули на Східну Україну та її культурних діячів. Основними національними питаннями для народовців стали захист української мови й розвиток літератури, а головним засобом діяльності — культурно-освітня робота. Надзвичайно вагому роль відіграли культурно-освітнє товариство «Просвіта» і Літературне товариство ім. Шевченка.

Нищівна поразка на виборах 1879 р. спонукала народовців до ведення політичної роботи. До кінця 1880-х років москвофіли були витіснені на другорядні позиції. Загроза війни з Російською імперією спонукала офіційний Відень натиснути на польську владу Галичини й змусити її примиритися з основною силою українства — народовцями. Проголошена «нова ера» в українсько-польських відносинах не дала сподіваних результатів.

У середині 1870-х років у Західній Україні зародився радикальний рух. У його формуванні вагому роль відіграв М. Драгоманов. Лідери радикалів розгорнули діяльність на захист соціальних і політичних інтересів селян і робітників. Вони засуджували «угодовську» політику народовців.

Боротьба радикалів за соціальні й політичні інтереси українства привела до створення політичних партій. Перша українська партія — Українська радикальна партія — наполягала на широкій національній діяльності, стверджуючи, що «розвиток народних мас можливий тільки на національному ґрунті», і докладала чимало зусиль до формування «почуття національної самосвідомості й солідарності в масах». Одним із перших лідерів радикальної партії став І. Франко.

Саме завдяки появі українських партій національно-визвольний рух зосередився на здобутті політичної самостійності та соборності України.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно