§26. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ГАЛИЧИНИ, БУКОВИНИ Й ЗАКАРПАТТЯ на початку XX ст.

Як взаємопов’язані промисловість і сільське господарство? Наведіть приклади.

1. Становище промисловості в Західній Україні

На початку XX ст. господарське становище Західної України не змінилося. Край залишався економічно відсталим і перенаселеним, був внутрішньою колонією Австро-Угорщини — джерелом дешевої сировини й ринком збуту промислової продукції з центральних провінцій імперії. Ця тенденція чітко простежувалася на прикладі тих галузей промисловості, які на початку XX ст. стали основними.

Найуспішніше на початку XX ст. розвивалася нафтодобувна промисловість. Уже в 1890-х роках у галузі розпочався процес концентрації виробництва, що й привело до створення в 1892 р. першого нафтового картелю.

Бориславські нафтові й озокеритні копальні. Фото. Початок XX ст.

Протягом 1905—1906 рр. тут виникло понад 50 акціонерних нафтодобувних компаній. Найбільшими з них стали «Галицько-карпатське товариство», «Східниця», «Галичина». Протягом першого десятиліття XX ст. в нафтовій промисловості прискорився процес концентрації виробництва, який поєднався з інтенсивним притоком іноземного капіталу. Як наслідок, найбільші 15 підприємств з англійським, австрійським і німецьким капіталом контролювали майже 75 % видобутку й перероблення нафти. Користуючись близькістю західноукраїнських родовищ нафти до європейських країн, дешевизною робочої сили, ці компанії успішно конкурували з американським трестом-гігантом «Стандарт ойл оф Нью-Джерсі».

Добування нафти ручним способом на Бориславських промислах. Фото. XIX cт.

Нафтодобувна галузь зазнала значної технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці та ями, почали бурити свердловини глибиною 1 тис. м і більше. На відміну від інших галузей, тут швидко зростала енергоозброєність підприємств. Якщо в Дрогобицькому й Станіславівському гірничих округах у 1910 р. потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього згоряння становила до 20 тис. кінських сил, то через три роки вона сягала 50 тис. кінських сил. У нафтодобувній галузі використовували більше двигунів, ніж у всіх інших галузях разом. Застосування бурильної техніки вело до наростання видобутку. Так, у 1900 р. видобуток становив 325 тис. т, у 1909 р. — 2 млн 50 тис. т. Пізніше видобуток зменшився, однак залишався досить високим (1913 р. — 1,1 млн т). Найбільше нафти добували підприємства Борислава й Дрогобича.

Водночас організація нафтового господарства яскраво демонструвала колоніальний характер господарювання Австро-Угорщини на українських землях. Щоб стимулювати процес нафтодобування й водночас загальмувати перероблення нафти на місці, австрійський уряд установив низьке мито на вивезення непереробленої нафти й високе — на вивезені продукти нафтоперероблення. У 1905 р. нафтоочисні заводи Галичини переробили лише 30 % добутої нафти. Решту вивезли в сирому вигляді для перероблення в центральні австрійські землі.

В околицях Борислава, сіл Дзвиняча й Старуні функціонували тисячі шахт з добування озокериту — гірського воску, який складається з 85 % вуглецю та 15 % водню. З цієї коричнево-чорної земляної смоли робили свічки, які горіли коричнево-червоним полум’ям. Очищенням озокериту займалися спеціалізовані підприємства Чехії та Нижньої Австрії. З розвитком нафтової промисловості озокеритодобувна промисловість на початку XX ст. продовжувала занепадати через виснаження поверхневих шарів і зменшення попиту на міжнародному ринку.

Традиційною галуззю західноукраїнської промисловості був видобуток кам’яної солі. Ця галузь продовжувала зростати. Якщо в 1900 р. добували 145 тис. т, то в 1908 р. — понад 1 млн 800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі в Австро-Угорщині. Держава монополізувала добування солі. Уряд установлював на сіль високі ціни, тому більшість селян страждала від її нестачі.

На початку XX ст. в районі Карпат продовжувала швидко розвиватися лісопильна промисловість. На західноукраїнських землях на початку століття діяло до 100 лісопильних заводів. Щороку Галичина вирубувала 6 млн м3 деревини й вивозила 80-85 тис. вагонів лісоматеріалів. Водночас темпи зростання меблевого виробництва й інших галузей деревообробної промисловості були вкрай повільними. Крок уперед зробило лісохімічне виробництво. На початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у Сваляві й Вигоді.

Незначні зміни відбулись у харчовій промисловості. Окрім двох цукрових заводів на Буковині, почав працювати завод на галицькій землі.

Підприємства легкої промисловості (паперова, текстильна, шкіряна, сірникова та ін.) на початку XX ст. через низький рівень технічного оснащення були збитковими й поступово занепадали. Адже більшість підприємств Західної України залишалися дрібними. На початку XX ст. в кустарних промислах, дрібних ремісничих майстернях, удома працювало 45 робітників. Так, у Східній Галичині на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних підприємств, на яких було зайнято по кілька десятків робітників. Майже вся західноукраїнська промисловість мала кустарно-ремісничий характер. У 1902 р. понад 94 % промислових підприємств Галичини мали не більше 5 робітників. У них працювало понад 50 % усього зайнятого в промисловості населення. Майже половина промислової продукції краю вироблялася на підприємствах з єдиним працівником — його власником.

Важкої промисловості на західноукраїнських землях майже не існувало. У Закарпатті діяли три металургійні заводи, де виплавляли чавун, використовуючи застарілу техніку. Лише один завод у Кобилецькій Поляні був модернізований і в 1912 р. почав виготовляти колеса для потягів і речі господарського вжитку: сокири, лопати тощо.

Модернізацію промисловості стримувала австрійська влада, яка прагнула зберегти цей район як сільськогосподарський. Він мав постачати імперії дешевий хліб, ліс, худобу, виконувати роль ринку збуту для промислових західних провінцій. Напередодні Першої світової війни понад 90 % експорту з краю становила сировина й лише кілька відсотків готові вироби, які вивозили переважно на Балкани. Водночас потребу в промисловій продукції Західна Україна на 80 % задовольняла завдяки імпорту.

Промислова виставка-ярмарок. м. Львів. Фото. 1891 р.

Промисловий розвиток Західної України цілком залежав від іноземного капіталу: австрійського, німецького, англійського, американського, французького, бельгійського. Іноземні власники активно створювали акціонерні товариства, концерни, синдикати, банки, за допомогою яких успішно контролювали основні промислові галузі краю.

Колоніальний характер господарювання австро-угорської влади, сваволя іноземного капіталу проявилися в хижацькій експлуатації природних ресурсів краю. Лише в Галичині в 1912 р. вирубали 1100 га лісів; були виснажені верхні озокеритові родовища, що призвело до занепаду цієї галузі.

Загалом промисловість Західної України розвивалася повільно, переважно в напрямі добування й первинного перероблення сировини, зберігаючи колоніальний характер. Незважаючи на всі зрушення, у сукупному доході Західної України на промисловість припадало не більше 30 %.

2. Становище сільського господарства в Західній Україні

Більшість населення західноукраїнських земель була зайнята в сільському господарстві. Так, у Східній Галичині 95 % мешканців становили аграрії. Лише 1 % були зайняті в промисловості й 0,2 % — у торгівлі.

Прагнучи зберегти західноукраїнський регіон як сільськогосподарський додаток до промислово розвинутих західних провінцій, австрійський уряд мало турбувався про його сільськогосподарський розвиток. У краї панували великі землевласники — польські, румунські, угорські, німецькі поміщики, яким належало понад 40 % усіх земель.

Основна маса селян страждала від малоземелля й безземелля. Господарств, що мали наділи до 5 га, у Галичині нараховувалося 80 %, на Буковині — 85 %, у Закарпатті — 73 %. За таких умов селяни змушені були орендувати в поміщиків 30 % їхніх площ. Як правило, селяни орендували землю на умовах відробітку в господарстві поміщика, зокрема відробітку за проценти, які наростали за борг узятого «до нового урожаю» збіжжя, за «порцію» — певну суму грошей, яку поміщики позичали селянам, за штрафи при потравах у полі, за порушення лісового чи рибальського законів.

Незважаючи на майже дармову робочу силу, значна частина поміщиків так і не змогла прилаштуватися до нових умов господарювання. Через власне марнотратство вони розорялися. Протягом 1893-1902 рр. їхнє число в Галичині скоротилося від 4,5 до 3 тис. Уряд дозволяв розпродавати маєтки розорених поміщиків. Проте українські селяни змогли викупити трохи більше 1 % цих земель. Решту викупили польські парцеляційні банки. Польська адміністрація Галичини розподіляла ці землі між польськими селянами-колоністами, яких переселяла із Західної Галичини, щоб збільшити чисельність поляків у Східній Галичині.

Біля віялки. Фото. XIX cт.

На сільське господарство впливали капіталістичні відносини й індустріалізація. Усе ширше в господарствах поміщиків і заможних селян використовували вільнонайману працю; усе більше продукції вирощували на продаж, тобто зростала товарність сільського господарства; поліпшувалися знаряддя праці, застосовувалися сільськогосподарські машини; запроваджувалися раціональні сівозміни й мінеральні добрива; проводилися меліоративні роботи; поліпшувався ветеринарний догляд; збільшувалося поголів’я племінної худоби тощо. Проте ці зміни в сільському господарстві Західної України відбувалися лише за ініціативи окремих господарів і не мали системного характеру.

Капіталістичні відносини впливали й на селянство, яке швидко розшаровувалося за матеріальними статками. Майже 80 % селянських господарств Східної Галичини були бідняцькими, 15 % — середніми та 5 % — заможними. Кількість селянських господарств зростала, а їхня площа зменшувалася, що було наслідком аграрного перенаселення краю.

На думку вченого

За підрахунками І. Франка, на одного українця Галичини в середньому припадало найменше серед європейців кілограмів зерна й м’яса та найбільше — картоплі. Учений так описував становище основної маси населення краю: «Продуктів харчування бракує не тільки, щоб відновити робочу силу, а й не вистачає, щоб зберегти здоров’я й життя. Це відбивається на тому, що народ легко піддається епідемічним захворюванням, на виродженні й зубожінні раси, у короткій середній тривалості життя та великій середній смертності, у відносно великому проценті непрацездатного населення».

Нужденне становище підштовхнуло селян до страйкової боротьби. Перші селянські страйки охопили навесні 1900 р. 15 сіл Борівського повіту. Страйкарі вимагали підвищення поденної платні. Виступ придушили австрійські війська.

У 1902 р. новий масовий селянський страйк у Галичині проти польських поміщиків сколихнув усю Австро-Угорщину. Улітку він охопив понад 300 сіл із 20 повітів. У ньому взяло участь більше 200 тис. селян. Основні вимоги страйкарів — підвищення заробітної плати, краще поводження з працівниками тощо.

Це був перший масовий селянський страйк у Європі. Страйкарі не тільки відмовлялися від роботи, а й підпалювали фільварки, господарські двори, ліси. Виступ було придушено за допомогою жандармерії та військових. За участь у страйку заарештували 4 тис. селян. Однак поміщики були змушені піти на поступки.

Перенаселення, зубожіння й земельний голод штовхали селян шукати заробітків поза межами України. Вони виїздили на сезонні заробітки до західноєвропейських країн, насамперед до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії, у прикордонні російські губернії.

Селянський страйк — колективне припинення роботи поденними чи сезонними сільськогосподарськими робітниками з метою домогтися задоволення поміщиками соціально-економічних вимог страйкарів: підвищення поденної платні, скорочення норм (обсягів) роботи, кращого поводження з працівниками.

Історичне джерело

Львівська газета «Громадський голос» від 14 червня 1907 р. у статті «Хлопська нужда» повідомляла: «У галицькім селі на 100 людей — 90 нуждарів, а 10 заможних. У багатьох околицях люди не їдять хліба, а тільки горох, квасолю й кукурудзу. У разі хвороби хлоп не має жодної помочі ані убезпечення... У парі з нуждою іде й темнота серед хлопської маси. У деяких повітах більше як половина хлопських дітей не ходить до школи, і ростуть ті бідні діти без усякої освіти. До чого ж довела така господарка в краю? До того, що наш хлоп, який не звик за ціле життя піти далі, як до повітового міста, кидав батьківщину, продавав остатки й тікав ген далеко за море! Сотні тисяч нашого народу опинилося в Канаді, Бразилії та інших краях Америки...»

Дедалі більше селян емігрувало за океан, переважно до Канади й США, частина — до Бразилії та Аргентини. Влада не чинила перешкод українцям, які вирішили емігрувати за океан. Еміграція із західноукраїнських земель стала масовою. Уже в 1901 р. греко-католицький єпископ писав до австрійського уряду: «Бажання емігрувати стало епідемією. Населення сотнями чоловік залишає свої села, продаючи за безцінь рухоме майно, щоб зібрати потрібні кошти для себе й сім’ї».

Перша українська церква в Канаді (1899). Фото. 1915 р.

Від початку століття до Першої світової війни із західноукраїнських земель за кордон на постійне проживання виїхало майже 1 млн осіб. Еміграція полегшила становище селян, оскільки частково вирішувала проблему перенаселення краю. Однак цим одразу скористалася польська влада краю й активно заходилася переселяти із Західної Галичини польських селян, щоб збільшити їхнє число в українських повітах. Напередодні Першої світової війни кількість поляків сягнула 22 %.

Початок XX ст. приніс у західноукраїнське село й певні надії. Завдяки надходженням від заокеанських емігрантів і заробітчан з європейських країн у селян почали з’являтися гроші. Вони почали купувати землю, їхнє становище перестало бути таким безрадісним, як кілька десятиліть тому.

На думку вченого

У 1907 р. І. Франко писав: «Наш бідний, довгі роки систематично гноблений і отуплюваний народ власною силою й енергією підіймав себе з понижаючого стану... та з радісною впевненістю глядить у свою кращу будучність».

Загалом же сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, працювало в режимі самозабезпечення й не могло розширити товарне виробництво.

Запитання та завдання

1. Назвіть галузі промисловості Західної України.

2. Порівняйте особливості картелю, синдикату й тресту як різновидів монополістичного об’єднання підприємств.

3. Опишіть причини й події, пов’язані з першим масовим селянським страйком у Європі.

4. Якими ознаками характеризувалося становище промисловості Західної України на початку XX ст.?

5. Охарактеризуйте становище сільського господарства на західноукраїнських землях.

6. Визначте причини, які змушували селян емігрувати за Атлантичний океан.

7. Доведіть, що промисловість Західної України на початку XX ст. мала колоніальний характер.

8. Певна частина українських селян Закарпаття, Буковини й Східної Галичини пов’язувала свої надії на краще життя з Росією. Мовляв, якщо розпочнеться війна, то прийдуть москалі й наділять їх землями панів-дідичів. Влада боролася з такими настроями, і навіть заарештовували селян.

Доведіть прикладами з історії Правобережної України та характеристикою політики царського уряду на початку XX ст. щодо селян Наддніпрянщини, що такі сподівання були марними.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно