§ 25. ПОЛІТИКА «НОВОЇ ЕРИ» ТА ДІЯЛЬНІСТЬ ГАЛИЦЬКИХ НАРОДОВЦІВ У 1880-1890-х РОКАХ

1. Народовська політика «нової ери»

На розвитку національного руху на західноукраїнських землях певною мірою позначився зовнішній вплив, що було пов’язано з міжнародним становищем Австро-Угорщини. Її зовнішню політику від 1870-х років визначали суперечності з Росією через розподіл сфер впливу на Балканському півострові. Зближення Австро-Угорщини з Німеччиною посилило інтерес Російської імперії до українців Галичини, активізувало підтримку русофілів. Перспективу використати українське питання розглядала й Німеччина. Щоб ослабити Російську імперію, німецькі політики висловлювалися за можливість створити на українських землях підконтрольне їм Київське королівство.

Документи та матеріали

«Старий німецький канцлер Бісмарк через своїх услужливих публіцистів дав зрозуміти, що сильна Німеччина не мала б нічого проти, якби над Дніпром постало якесь самостійне Київське королівство... Хоч яким фантастичним, навіть дитячим може сьогодні видатися цей проект, та все-таки не треба забувати, що він був інспірований Бісмарком. А значить, можна було здогадуватися за ним якогось реальнішого плану», - писав І. Франко.

Які ще європейські проекти створення державних утворень на українських землях ви знаєте?

Німецький проект підтримали наддніпрянці - лідери Київської громади В. Антонович та О. Кониський, але за умови надання ширших національно-культурних прав українцям Галичини. Громадівці сподівалися, що це створить сприятливі умови й допоможе Галичині ствердитися в ролі провідника національного руху та в майбутньому зіграти роль «українського П’ємонту», який возз’єднає українські землі.

Під впливом таких обставин правлячі кола Австро-Угорщини наприкінці 1880-х років почали посилено цікавитися становищем українців. Вони висловлювали готовність підтримати національно-культурний розвиток галичан взамін на їх поступливість і були готові виступити посередниками в нормалізації українсько-польських відносин. З українського боку в порозумінні були зацікавлені народовці (О. Барвінський, Ю. Романчук), які хотіли перетворити український рух на політичний чинник.

Польську сторону в переговорах представляв Адам Сапєга, українську - Олександр Барвінський, від імені уряду - намісник Галичини Казимир Бадені.

П’ємонт - історична область в Італії, звідки в XIX ст. почалося визволення від австрійців та об’єднання італійських земель у єдину державу.

Український П’ємонт - метафора на позначення Галичини як центру відродження української нації. Першим цей вислів ужив М. Грушевський у статті «Український П’ємонт» (1906).

ПЕРСОНАЛІЇ

ОЛЕКСАНДР БАРВІНСЬКИЙ (1847-1926)

Історик, педагог, громадсько-політичний діяч. Народився в с. Шляхтинцях на Тернопільщині в родині священика. Освіту здобув у тернопільській гімназії та Львівському університеті, де вивчав історію та слов’янську філологію. Співпрацював з українськими періодичними виданнями «Мета», «Русь», «Русалка», був співзасновником журналу «Правда». Займався педагогічною діяльністю. Як член Крайової шкільної ради сприяв запровадженню фонетичного правопису. У 1891-1896 рр. очолював Українське педагогічне товариство, 1889-1895 рр. був заступником голови товариства «Просвіта». Від 1886 р. видавав «Руську історичну бібліотеку» (24 томи). 1892-1897 рр. очолював Наукове товариство імені Шевченка. Брав активну участь у громадсько-політичному житті, був депутатом віденського парламенту (1891-1907) та галицького сейму (1894- 1903).

Олександр Барвінський

Угоду було укладено і проголошено депутатами-народовцями на засіданнях Галицького крайового сейму 25-27 листопада 1890 р. Відтоді, як запевняли обидві сторони, мала розпочатися «нова ера» в польсько-українських відносинах.

Домовленість не була укладена документально, і на практиці позиція польської сторони в сеймі зводилася до задоволення мінімальних українських вимог. Це призвело до дискредитації україно-польської угоди в суспільстві. Кінцем політики «нової ери» стали травневі збори Народної ради 1894 р., на яких відбувся остаточний розкол народовців на опозиційну до уряду та польських правлячих кіл більшість на чолі з Ю. Романчуком та групу на чолі з О. Барвінським та А. Вахнянином, яка намагалася надалі дотримуватися принципів угоди з поляками.

Найважливішими здобутками політики «нової ери» були зміна програми навчальних курсів та збільшення кількості предметів з українською мовою навчання для вчительських семінарій Львова, Тернополя та Станіслава (1891), запровадження в буковинських та галицьких освітніх установах українського фонетичного правопису (1892), заснування української гімназії в Коломиї (1892), перетворення Літературно-наукового товариства ім. Шевченка на Наукове товариство імені Шевченка (1892), відкриття у Львівському університеті кафедри історії України на чолі з М. Грушевським (1894). Угода дала поштовх для активізації в 1890-х роках «Просвіти», заснування в 1891 р. страхового товариства «Дністер»; українофільські національно-культурні товариства почали отримували невеликі дотації з крайового бюджету.

«Нова ера» - україно-польське порозуміння в Галичині за сприяння австрійського уряду та українських громадських діячів Наддніпрянщини. Полягало у відмові народовців від союзу з москвофілами та їх лояльному ставленні до імперії Габсбургів взамін на поступки з боку австрійських та польських правлячих кіл для українського руху в культурно-освітній, політичній та господарській сферах.

У чому, на ваш погляд, була причина поразки політики «нової ери»?

Завдяки політиці «нової ери» Галичина перетворилася на «український П’ємонт», а дискусії навколо «нової ери» зміцнили галицьке українство, заклали основи для політизації українського руху.

2. Розгортання руху народовців у 1880-1890-х роках у Галичині, на Закарпатті та Буковині

Поштовхом до початку політичної активності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, та українці змогли делегувати тільки трьох своїх представників. 1885 р. народовці створили нову політичну організацію Народну раду, яка повинна була продовжувати традиції Головної руської ради та ідейно протистояти москвофільській «Руській раді». Незабаром після створення Народна рада видала відозву до «Русинів Галицької землі». Народна рада стояла на позиціях єдності галицьких та наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків та росіян. Вимагали поділу Галичини на дві частини - східну (українську) і західну (польську).

Юрій Федькович

Національний рух українців Буковини в 1870-х роках розгортався під гаслами боротьби з румунськими впливами, за національну окремішність та проти германізації. Наслідуючи приклад народовців Галичини, буковинські народовці в 1869 р. заснували культурно-освітнє товариство «Руська бесіда», активними діячами якого були Ю. Федькович, брати Г. і С. Воробкевичі. У товаристві переважали москвофіли, котрі обстоювали «єдину загальноруську мову». 1870 р. в Чернівцях засновано політичне об’єднання «Руська рада», яке почало відстоювати національні інтереси українців після того, як у 1885 р. до керівництва в ньому прийшли народовці. За рік до того москвофіли залишили «Руську бесіду».

Посиленню позицій народовців сприяли й інші обставини. Після утворення незалежного Румунського королівства румунське населення Буковини прагнуло приєднатися до нього. З другого боку, австрійський уряд негативно сприймав гасла москвофілів. Унаслідок цього українці дістали можливість для розгортання широкої діяльності не лише в культурно-освітньому, а й у політичному житті держави. 1875 р. в Чернівцях створено університет з кафедрою української мови. «Руська бесіда» почала видавати народною мовою часопис «Буковина». Стрімко зросла кількість різноманітних українських товариств і установ, яких у 1914 р. налічувалося 590.

У чому полягала особливість національного руху українців Буковини в 1870-х роках?

На Закарпатті, що опинилося під владою Угорщини, громадсько-політичне життя очолили москвофіли. За моральної і матеріальної допомоги з Росії вони підпорядковували своєму впливу інтелігенцію. Утиски з боку угорців підштовхували до москвофілів навіть тих українців, які стояли на національних позиціях. Одним з найяскравіших представників русофільського табору був І. Раковський - віце-директор Ужгородської семінарії, редактор «Газети церковної». У своїх працях він доводив, що немає ні українського народу, ні його мови, а існує лише єдиний російський народ і єдина російська мова.

Сидір Воробкевич

Політику мадяризації почала підтримувати частина греко-католицького духовенства. Якщо в 1881 р. діяло 353 школи з українською мовою викладання, у 1883 р. - 282 школи, то в 1914 р. не залишилося жодної. Закарпаття залишалося в найбільш занедбаному економічному, культурно-освітньому стані з усіх українських земель.

3. Польський і єврейський рухи в Галичині у другій половині XIX ст.

Польський рух. Після поразки революції 1848 р. в суспільно-політичному житті Австрійської імперії утвердився десятирічний період реакції, який характеризувався наступом на політичні й національні здобутки «Весни народів». І хоча права українців і поляків Галичини було суттєво обмежено, останні виявилися у кращому становищі. Увесь цей час намісником краю був польський граф А. Голуховський. Він поступово залучав поляків до роботи в місцевих органах влади, заміщуючи ними австрійських урядовців. Результатом цього стало домінування польської еліти в політичному житті Галичини. Водночас намісник представляв перед Віднем український рух як русофільський, спрямований проти влади Габсбургів.

Поразки Австрії у війнах з Італією та Францією в 1859 р. знову поставили на порядок денний національне питання в імперії. Імператор Франц-Йосиф перетворив державу на конституційну монархію і був змушений піти на поступки угорській, чеській та польській елітам. Упродовж 1860-х років відбувалося їх поступове зближення з віденським двором через укладення взаємовигідних компромісів. Так, під впливом поразки від Пруссії (1866) Габсбурги надали Галичині автономію та дозволили безперешкодну діяльність польських політичних і громадських організацій, легалізувавши таким чином польський національний рух. Один з його лідерів Ф. Зємялковський заявляв тоді: «Галичина є аркою, під якою сховалася Польща й під якою вона завдяки допомозі уряду й нашій праці перебуде бурі варварської повені». У 1880-х роках серед поляків Галичини досить швидко поширилися соціалістичні та демократичні ідеї. Організації цього спрямування створювалися в багатьох містах краю. Серед найактивніших були гуртки Львова, Станіславова, Коломиї. Польська молодь виступала за запровадження 8-годинного робочого дня та поліпшення умов праці. Деякі вчителі та священики поширювали соціалістичні ідеї серед польського селянства, водночас виступаючи за полонізацію українських селян.

На початку 1890-х років у Галичині посилилася діяльність польських націонал-демократів - ендеків. Вони видавали часопис «Загальнопольський огляд», на шпальтах якого поступово набували виразної форми ідеї польського націоналізму. Політичним ідеалом ендеків було відновлення польської держави в кордонах 1772 р. До українського національного руху прихильники цієї політичної течії ставилися вороже й підтримували цілковиту полонізацію та окатоличення українців. Така позиція ендеків призвела до того, що наприкінці XIX - на початку XX ст. звичним явищем стали міжетнічні сутички між польською та українською молоддю. Найчастіше вони відбувалися у Львівському університеті, а також у змішаних гімназіях з польською та українською мовами викладання. Проте не всі поляки та польські організації Галичини підтримували дії ендеків і негативно ставилися до українців. Частими були мішані шлюби, спільна участь у різноманітних спортивних та культурних організаціях і товариствах. Серед творчої польської молоді існували групи так званих хлопоманів, які активно контактували з українською інтелігенцією та селянами.

Які обставини сприяли розвитку польського національного руху?

Єврейський рух у Галичині. У другій половині XIX ст. відбулися зміни й серед єврейського населення Галичини. Після надання цивільної рівноправності євреям активізувався процес їхньої асиміляції з поляками та німцями. Водночас у краї посилилися й антисемітські настрої, у зв’язку з цим євреї звернулися до радикальних лівих рухів та сіонізму - національного руху, метою якого було об’єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині Ерец Ісраель (Земля Ізраїлю).

На початку жовтня 1900 р. у львівському польськомовному виданні сіоністів «Всхуд» було опубліковано програму, що стосувалася єврейського населення Галичини. У ній було запропоновано стратегію політичної поведінки в умовах зростаючої конкуренції українського та польського національних проектів. Але серед місцевих сіоністів не було чіткої єдності в поглядах на долю єврейської спільноти. Одні домагалися поширення австрійського права про національності й на євреїв, що мало б наслідком визнання останніх нацією, а їдиш поруч із польською і українською мовами стала б третьою офіційною мовою Галичини. Інші критикували таку позицію, стверджуючи, що вона суперечить основній меті сіонізму - створенню держави в Палестині. Проте саме сіоністи стали політичними представниками націоналістичних тенденцій у межах єврейської громади Галичини. Впливовий на території царської Росії і в Польщі єврейський робітничий рух тут не набув поширення.

У чому полягала специфіка єврейського руху на західноукраїнських землях?

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Що відбулося раніше: утворення Народної ради чи заснування НТШ?

2. Поясніть значення поняття «український П’ємонт».

3. Схарактеризуйте здобутки політики «нової ери».

4. Порівняйте польський та український національні рухи в Австро-Угорщині. Чи були вони взаємопов’язані?

5. Які події в історії українського руху пов’язані з іменами О. Кониського та О. Барвінського?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно