§ 33. ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА КОНСОЛІДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

1. Політизація українського руху

Спільним для всіх українських земель було те, що український народ послідовно боровся за свої соціальні й національні права. В українському русі на початку XX ст. простежуються дві тенденції - посилення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція - представники інтелігенції (службовці, лікарі, учителі та ін.) дедалі частіше висувала вимоги щодо надання політичних свобод, скликання Установчих зборів для розробки конституції. На початку XX ст. в українській політичній думці обґрунтовується необхідність досягнення національної незалежності й повної державної самостійності. Але панівною впродовж першого десятиліття XX ст., як і раніше, залишалась ідея політичної автономії Наддніпрянської України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах.

Початок XX ст. характеризується розвитком політичного етапу визвольного руху на українських землях. Головною перешкодою становлення партійної системи було те, що українці не мали змоги реально впливати на перебіг економічного й соціально-політичного розвитку в Наддніпрянській Україні. До складу українських партій входили переважно представники інтелігенції, яка часто репрезентувала сама себе. І все ж, незважаючи на це, українські діячі поступово починали відчувати себе самостійною силою. Вони прагнули здійснити власні цілі та завдання, відстоювали інтереси українського народу і мали своєю матеріальною базою створену ними, нехай ще недосконалу, фінансово-економічну структуру.

На початку XX ст. особливістю суспільно-політичних рухів на українських землях стало поширення комуністичних ідей. Їх виникнення на українському ґрунті зумовлено тогочасними суспільно-політичними реаліями, а також слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Багато представників української демократії вбачали вихід із становища у співпраці з більшовиками. Віддані комуністичній утопії і перейнявши притаманний їй спосіб мислення, вони, самі того не усвідомлюючи, зруйнували єдиний фронт боротьби за самостійність Наддніпрянської України.

Чим була зумовлена політизація українського руху в Російській імперії?

2. Утворення українських політичних партій на початку XX ст. Зародження самостійницької та автономістської течій у національному русі

1900 р. у Харкові виникла Революційна українська партія (РУП). Її засновниками були Д. Антонович, М. Русов, Б. Каменський, М. Міхновський, Л. Мацієвич, Б. Мартос, Б. Матюшенко. Членами РУП була переважно студентська молодь. Поширюючи серед українства листівки та прокламації, партія дотримувалася мирних форм політичної діяльності. Програму під назвою «Самостійна Україна» для неї написав М. Міхновський. Він проголосив українське самостійництво на засадах радикалізму, безкомпромісність, рішучість, прагнення поліпшити долю народу політичними засобами, боротьбою проти царизму. Нагадавши пункти Переяславських статей, він зробив висновок, що це був договір двох держав, які, залишаючись «цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для осягнення певних міжнародних цілей». Російські ж монархи порушили умови цього договору. Тому для подальшого розвитку України потрібна власна держава.

У 1903 р. київська громада РУП винесла на обговорення «Нарис програми» партії, у якому вимагала повної автономії України у «внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яко законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною інституцією країни». У партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне визволення. Серед її членів існували також розбіжності в баченні майбутніх відносин з Росією. Це врешті-решт призвело до того, що в січні 1905 р. частина діячів партії на чолі з М. Меленевським заснувала Українську соціал-демократичну спілку. Вона ввійшла до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП). У статуті новоствореної організації зазначалося: «"Спілка” займається організацією пролетаріату, що говорить українською мовою, у місцевостях, де немає комітетів РСДРП, її громади є самостійними організаціями».

У грудні 1905 р. відбувся другий з’їзд РУП, на якому її перейменували в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Лідерами партії стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, М. Ткаченко. УСДРП досить суперечливо поєднувала націоналізм із марксизмом і заявляла про намір захищати лише інтереси українських робітників, наперед звузивши свою соціальну базу. Партія обстоювала ідею автономії України, підтримувала вимоги про відкриття українських кафедр в університетах і націоналізацію школи.

ПЕРСОНАЛІЇ

СИМОН ПЕТЛЮРА (1879-1926)

Державний, громадсько-політичний діяч, журналіст. Народився в Полтаві в міщанській родині козацького походження. Після закінчення у 1895 р. парафіяльної школи вступив до Полтавської духовної семінарії. 1898 р. став членом таємного студентського гуртка, за що був виключений з останнього курсу семінарії. 1900 р. під час відзначення Шевченкових роковин познайомився з М. Міхновським і незабаром вступив до РУП. Під загрозою арешту навесні 1902 р. виїхав до Єкатеринодара (нині м. Краснодар, Росія), де вчителював. Однак дуже скоро був звільнений з посади за участь у Чорноморській вільній громаді (осередок РУП). На прохання РУП облаштував у власному помешканні невелику друкарню, де друкував листівки, за що 1903 р. був заарештований. Після звільнення переїхав до Львова, де познайомився з М. Грушевським та вступив до Наукового товариства імені Шевченка. Багато писав, друкував свої праці на сторінках видань НТШ та галицької періодики. 1903 р. в результаті розколу РУП увійшов до керівного складу Української соціал-демократичної робітничої партії. У 1908 р. став одним з керівників петербурзького осередку Товариства українських поступовців. Плідно співпрацював із часописами «Вестник Европы», «Украинская жизнь», «Образование», де друкував статті на теми української літератури та культури. «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра - видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра - безмірно вищий за те, що про нього думають. Він - з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями... Буде він вождем народу українського. Така його доля», - писав професор Ф. Корш.

Симон Петлюра

Використовуючи Інтернет, порівняйте культурну та політичну діяльність С. Петлюри. Де, на ваш погляд, він проявив себе більше?

В умовах розгортання революційного руху від РУП у 1902 р. відкололася група активістів на чолі з М. Міхновським. Вони заснували Українську народну партію (УНП), яка виступала за повну національну незалежність України. Основні ідейні позиції партії викладались у пропагандистських статтях і відозвах, зокрема в «10 заповідях УНП» (1903). Центром її діяльності був Харків, однак вона так і не стала масовою загальноукраїнською організацією. М. Міхновський не погоджувався співпрацювати із загальноросійськими партіями, а стверджував, що визволення України - справа тільки українського народу.

ПЕРСОНАЛІЇ

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ (1873-1924)

Громадський діяч. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був одним з ініціаторів утворення Братства тарасівців (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі.

У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. поряд із соціалістичними та націонал-революційними виникли партії ліберального спрямування. 1904 р. утворилася Українська демократична партія (УДП), якою керували О. Лотоцький, В. Чеховський, Є. Чикаленко. Паралельно С. Єфремов, Б. Грінченко, М. Левицький організували Українську радикальну партію (УРП). Наприкінці 1905 р. вони об’єдналися в єдину Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка виступала за надання автономії Україні в складі перетвореної на конституційну монархію Росії.

Микола Міхновський

ПЕРСОНАЛІЇ

ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО (1861-1929)

Громадський діяч, меценат, агроном, землевласник, видавець, публіцист. Народився в селі Перешори на Херсонщині в сім’ї поміщика. Входив до української студентської громади, за що в 1884 р. його було виключено з університету і вислано на 5 років у рідне село під нагляд поліції. 1900 р. переїхав до Києва, де приєднався до громадівського руху, а згодом увійшов до Загальної української безпартійної демократичної організації. З 1904 р. - член Української демократичної партії, з 1905 р. - Української демократично-радикальної партії, з 1908 р. - Товариства українських поступовців. Разом з В. Симиренком та Л. Жебуновим фінансував видання щоденних українських газет «Громадська думка» (1906) та «Рада» (1906-1914), виплачував гонорари за кращі публікації в журналі «Киевская старина». Виділив 25 тис. руб. на будівництво «Академічного дому» у Львові, де жили студенти, на організацію в місті Українських наукових курсів.

Євген Чикаленко

Схарактеризуйте основні напрями діяльності Є. Чикаленка.

Окрім суто українських партій, функціонували осередки інших політичних організацій, насамперед загальноросійських, які представляли два табори - лівих і правих. Із числа лівих партій діяли анархісти (здебільшого в Одесі й Катеринославі), більшовики на чолі з В. Леніним, які відмовлялися від співробітництва з ліберальною буржуазією, та меншовики, котрі відстоювали організацію робітників на зразок німецької соціал-демократичної партії. Подібною до двох останніх партій була єврейська партія «Бунд» («Загальний єврейский рабітничий союз»). 1906 р. ці три політичні сили формально об’єдналися в Соціал-демократичну партію, яка стала популярною серед робітників.

Партія соціалістів-революціонерів (лідер - В. Чернов), у своїй діяльності часто вдавалася до терору. 1905 р. її учасники заснували Всеросійський селянський союз, метою якого було передати землю тим, хто на ній працює.

До правих політичних сил належали Конституційно-демократична партія, «Союз 17-го октября» (октябристи), чорносотенні організації. Конституційно-демократична партія (кадети) була однією з найчисленніших, до її членів належали вчені, викладачі, адвокати. У Наддніпрянській Україні ця партія була популярною серед інтелігенції. Серед її впливових учасників значилися І. Лучицький, В. Науменко, Д. Григорович-Барський, П. Смирнов, М. Василенко та інші. Друкованим органом українського осередку партії була київська газета «Свобода и право». Центральне місце серед правих партій належало «Союзу 17-го октября», заснованому в 1905 р. До цієї організації, яку очолював московський підприємець О. Гучков, входили представники земств, поміщиків, торгово-промислової буржуазії. Октябристи вимагали збереження монархії та єдності імперії.

Яким було ідейно-політичне спрямування перших українських партій Наддніпрянщини? Чим вони відрізнялися від загальноросійських?

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ

1. Що відбулося раніше: утворення «Союзу 17 октября» чи РУП?

2. Доберіть факти біографії М. Міхновського, які свідчать про нього як про учасника політичного етапу національного руху.

3. Дайте визначення поняття «політизація національного руху».

4. Порівняйте умови, у яких створювалися політичні партії на західноукраїнських землях та Наддніпрянщині.

5. Чому в політичній думці переважала автономістська ідея?

скачать dle 11.0фильмы бесплатно