§§ 3-4. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК І РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ

За цим параграфом ви зможете:

• пояснювати, яким було національне та соціальне становище населення Наддніпрянщини;

• характеризувати та оцінювати особливості розвитку сільського господарства й промисловості України цього періоду;

• пояснювати, які зміни відбулися на українських землях на початковому етапі промислової революції;

• пояснювати, якими були форми й характер соціальних протестів у Наддніпрянщині першої половини XIX ст.

1. Назвіть історико-етнографічні регіони українських земель у другій половині XVIII ст. 2. Що таке кріпацтво? Коли воно було запроваджено на українських землях у складі Росії? 3. Якими були форми й характер протестів українського населення в середині та другій половині XVIII ст.? 4. Назвіть нові міста, які були засновані на українських землях у другій половині XVIII ст.

1. Соціальний і національний склад Наддніпрянщини

Кількість населення українських земель, підвладних Російській імперії, впродовж кінця XVIII—XIX ст. збільшилася приблизно втричі: від 7,7 до 23,5 млн осіб.

НАСЕЛЕННЯ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ XVIII

Ц

Національний склад і соціальна структура різних регіонів Наддніпрянської України мали певні відмінності. На Лівобережжі кількість українців у складі населення була найбільшою й сягала 95 %. Найчисленнішою національною меншиною були євреї, відносно яких наприкінці XVIII ст. імперською владою було запроваджено так звану «смугу осілості».

На Слобожанщині українці становили приблизно 86 % населення краю. Найчисленнішою національною меншиною були росіяни.

Смуга осілості — територія компактного проживання євреїв, що існувала в Росії в 1791-1917 рр., за межами якої їм було заборонено селитися.

Більшість українського населення Лівобережжя та Слобожанщини становили нащадки козаків та селяни. Козаки, які після ліквідації козацьких полків залишили військову службу, отримали статус особисто вільних державних селян. Більшість колишньої козацької старшини, що змогла довести своє походження, була зрівняна у правах із російським дворянством. Звичайні селяни (посполиті) втратили особисту свободу й стали кріпаками.

На Лівобережжі та Слобожанщині існувало багато великих міст і малих містечок. Унаслідок імперської політики в них стала швидко збільшуватися кількість російських чиновників та військових. Поступово українці ставали меншістю серед купецтва, поступаючись єврейським і російським купцям. Міське населення ставало російськомовним.

Серед населення Правобережжя українці становили 85 %. Більшість із них були селяни-кріпаки. Поляки у складі населення становили лише 5 %, але посідали в краї панівне становище.

Другою за кількістю національною меншиною в краї були євреї. Вони селилися переважно в містах і містечках, де й складали близько 70—80 % населення. Польські пани часто здавали маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах.

Південна Україна серед інших земель, приєднаних до Російської імперії наприкінці XVIII ст., була найпривабливішим регіоном для переселення, оскільки мала родючі ґрунти, що сприяло вирощуванню великих врожаїв зернових. Попит на останні різко зріс в західноєвропейських країнах.

Унаслідок переселенських процесів етнічний склад Півдня був доволі строкатим. Українці становили близько 74 %, росіяни — 12 %, молдавани — 9 %. Серед інших народів, які заселяли Південь, були серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї, греки та інші.

Більшість працездатного населення становили державні селяни та іноземні колоністи. Вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі. Закріпачені селяни становили близько 6,5 % мешканців краю. Великі землевласники мали тут найбільші з усіх українських регіонів володіння, які вони отримали від імперського уряду.

Національний склад тутешнього міського населення був дуже строкатим, українці в ньому становили меншість.

До якого соціального стану належала більшість українського населення Наддніпрянщини?

Скульптура Л. Позена (1849-1921). Переселенці, 1883 р.

С. Васильківський. На околиці Полтави. 1893 р.

2. Сільське господарство та аграрні відносини у Наддніпрянській Україні. Спроби змінити становище селян

У першій половині XIX ст. економіка Наддніпрянської України зберігала аграрний характер. У сільському господарстві працювало близько 95 % на початку століття і 89 % населення в середині.

Близько 75 % усієї оброблюваної землі перебувало у приватній власності поміщиків. Головними виробниками сільськогосподарської продукції були селяни, які за своїм правовим становищем поділялися на дві основні групи:

• поміщицькі селяни, або кріпаки, перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни чисельно переважали на Правобережжі;

• державні селяни належали безпосередньо уряду імперії й офіційно називалися «вільними сільськими обивателями». Вони були особисто вільними й вели власне господарство. Державні селяни жили переважно на Півдні та Лівобережжі.

КІЛЬКІСТЬ СЕЛЯН У СКЛАДІ НАСЕЛЕННЯ НАДДНІПРЯНЩИНИ НА СЕРЕДИНУ XIX СТ.

Ц

У якому з регіонів Наддніпрянщини в середині XIX ст. була найбільша кількість кріпосних селян? Висловіть припущення, чому саме там.

Кріпосне право, кріпацтво — система правових норм, згідно з якими селяни не були особисто вільними, а належали власнику землі, на котрій вони проживали, і не могли без його згоди змінити місце проживання або рід діяльності.

Основною формою визиску поміщицьких селян була панщина, або відробіткова рента. Це означало, що певну кількість днів на рік селянин мав виконувати роботу для власника землі, на якій він проживав. Державні селяни сплачували грошову ренту, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі. Російський уряд у 1797 р. офіційно обмежив панщину трьома днями на тиждень. Проте поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давалося таке завдання («урок»), яке можна було виконати лише за два-три дні. Землевласники практикували також переведення селян на місячину, коли селяни за постійну панщину отримували місячне утримання харчами та одягом.

Зростання попиту на сільськогосподарську продукцію призводило до того, що власники маєтків збільшували кількість поміщицької землі як джерела своїх прибутків і постійно зменшували розміри селянських наділів.

Збільшуючи визиск із кріпаків, поміщики на деякий час збільшили свої прибутки. Однак зубожіння селян, занепад їхніх господарств, відсутність у них стимулів для ефективнішої роботи, неможливість використовувати нову техніку робили неминучим занепад поміщицьких маєтків. У 30-40-х рр. XIX ст. після нетривалого періоду розквіту кріпосницькі господарства опинилися у стані кризи. У Південній Україні, де найбільшого поширення набуло використання вільнонайманої робочої сили, сільське господарство розвивалося швидкими темпами.

Розгортання процесів товаризації сільськогосподарського виробництва призводило до майнового розшарування селян: з’являлися окремі заможні селяни, які володіли або орендували 100 і більше десятин землі. Найбільш активно ці процеси розгорнулися серед державних селян Лівобережжя та Півдня. Імперський уряд підтримував державних селян. їх було зрівняно у правах із міщанами щодо придбання землі, дозволено відкривати фабрики й заводи.

Становище селян, які складали переважну більшість населення Наддніпрянської України, мало важливе значення для соціальної стабільності краю. «Справа небезпечна, і приховувати цю небезпеку є злочином, — повідомляв шеф жандармів О. Бенкендорф Миколі І. — Загалом кріпацтво є пороховим льохом під державою. Коли-небудь і з чогось потрібно почати й починати поступово — ніж дочекатися, поки почнеться знизу від народу». Тому російський уряд у першій половині XIX ст. зробив декілька спроб змінити становище селян, проте ці намагання виявились не надто ефективними через небажання поміщиків їх виконувати.

У 1803 р. було видано імператорський указ про «вільних хліборобів», згідно з яким передбачалася можливість звільнення від кріпацтва як окремих родин, так і цілих сіл за спільним рішенням поміщиків і селян за викуп чи за відробіток, або й безкоштовно. Проте поміщики не поспішали відпускати дармову робочу силу, а селянам часто не вдавалося зібрати необхідну суму для викупу.

Нову спробу було здійснено у 1842 р., коли прийняли «Положення про зобов’язаних селян». Відтепер так називали селян, зобов’язаних за згодою із поміщиком, який їх звільнив із землею, сплачувати йому оброк чи обробляти його поля. Уклавши угоду, поміщик уже не міг її розірвати І забрати землю назад або змінити розмір оброку. Проте це положення теж поширення не набуло.

Кріпаків міняють на собак. Картина І. Їжакевича. 1952 р.

Чому, на вашу думку було можливим явище, відображене на репродукції картини?

Микола Пимоненко. Жнива в Україні. 1896 р.

Більш рішуче імперський уряд почав діяти після придушення польського Листопадового повстання 1830-1831 рр., у Правобережній Україні було здійснено конфіскацію на користь держави маєтків у поміщиків, які брали участь у повстанні.

Уряд намагався залучити на свій бік українське селянство, виступаючи у ролі його захисника від панської сваволі. У 1847- 1848 рр. на Правобережній Україні, Литві та Білорусі було запроваджено «Інвентарні правила».

Таким кріпосне право, нарешті, вводилося хоча б у якесь правове поле. Кріпаки вже розглядалися не як живі знаряддя праці, а ставали юридичною стороною, одним з учасників угоди.

Запровадження «Інвентарних правил» викликало обурення землевласників, які вбачали в них зайве втручання уряду в їхні справи. Численні порушення цих правил призвели до нових селянських виступів. До рішучих заходів щодо ліквідації кріпосного права російський уряд вдався лише тоді, коли усвідомив, що його існування є причиною відставання Імперії від Індустріально розвинених західноєвропейських країн.

Яких змін зазнало становище кріпаків і державних селян у першій половині XIX ст.? Чим були зумовлені ці зміни?

3. Початок промислової революції у Наддніпрянській Україні

У 30-х рр. XIX ст. у Наддніпрянщині розпочалася промислова революція. Це призвело до поступового занепаду мануфактур, заснованих на праці кріпаків.

Промислова революція — процес розвитку продуктивних сил суспільства, під час якого відбувається перехід від мануфактурного до машинного виробництва.

Кількість мануфактур зменшувалася, а фабрик і заводів з вільнонайманою працею зростала. У 1825 р. у Наддніпрянщині діяло близько 650 підприємств фабрично-заводської промисловості, а в 1861 р. їх уже налічувалося 2330. Особливо швидко процес появи нових підприємств відбувався в суконній промисловості. Від 1805 до 1859 рр. кількість подібних підприємств у Наддніпрянщині зросла від 27 до 160. Основним центром суконної промисловості стало с. Клинці на Чернігівщині, де в 1860 р. діяло дев’ять фабрик. На середину XIX ст. Донбас став другим за розмірами (після Сілезького басейну в Польщі) у Російській імперії центром кам’яновугільної промисловості. Нові підприємства виникали також у цукровій промисловості. На середину XIX ст. Наддніпрянщина забезпечувала понад 80 % загальноімперського виробництва цукру. Слави перших українських цукрозаводчиків здобули брати Яхненки та Ф. Симиренко.

Яхненки і Симиренки

Рафінадний завод поблизу Млієва

Родину Яхненків із Черкащини вважають зачинателями підприємництва у Наддніпрянщині. Голова роду Михайло Яхненко завдяки успішній торгівлі викупив із кріпацтва себе і свою родину. У 20-30-х рр. XIX ст. його сини Степан, Кіндрат, Терентій та чоловік їхньої сестри Федір Симиренко орендували поміщицькі млини в Смілі та Умані, вели гуртову торгівлю зерном та худобою. Вони заснували родинну фірму «Брати Яхненки і Симиренки», яку знали не лише в Росії, а й за кордоном.

У 1843 р. збудовано перший у Наддніпрянщині та Російській імперії цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. Небаченим для того часу видовищем стала головна семиповерхова цукроварня заводу.

Фірма пишалася селищем для робітників заводу. Поруч із казармами для робітників у ньому були парові лазні, лікарня з аптекою, церква, крамниці, бібліотека, школа й навіть театр.

Перші верстати для фабрично-заводських підприємств завозили з-за кордону. У 40-50-х рр. XIX ст. підприємства з виробництва промислового устаткування виникли в Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та в інших містах. У 1861 р. у Наддніпрянщині діяло близько 20-ти механічних заводів.

Разом із формуванням фабрично-заводської промисловості утворювалися нові суспільні верстви: підприємці й наймані промислові робітники (з 1800 по 1861 р. їх чисельність зросла з 10 тисяч до 86,7 тис). Серед власників фабрик і заводів більшість становили росіяни. Формуванню кадрів промислових робітників заважало існування кріпацтва. Адже джерелами його формування були зубожілі державні селяни, розорені міські ремісники та відпущені на оброк кріпаки, які частину свого заробітку віддавали як грошовий оброк поміщикові.

Становище робітників більшості фабрик і заводів було вкрай важким. Робочий день тривав до 15-ти годин, заробітна платня була мізерною, а умови життя — просто жахливими.

Коли почалася промислова революція на українських землях?

4. Форми й характер протестів українського населення Наддніпрянської України

Головними причинами соціальних протестів українського селянства в першій половині XIX ст. були посилення кріпосницького гноблення, безправне становище селян-кріпаків, жорстокість володарів маєтків, злиденне становище робітників і зловживання імперських чиновників.

Звільнитися від кріпосницької залежності, отримати землю й волю, стати вільними виробниками — ось головна мета, якої хотіли досягти селяни своєю боротьбою. Протести кріпаків відбувалися в різних формах. Вони псували панські знаряддя праці, відмовлялися відробляти панщину й виконувати повинності, підпалювали поміщицькі маєтки, вбивали поміщиків та їхніх управителів, чинили збройний опір каральним загонам, утікали від своїх господарів.

У відповідь на це влада стала «втихомирювати» бунтівні села військами, а винних у заворушеннях селян тисячами відправляти на заслання й каторгу. Лише в 1822-1833 рр. із Наддніпрянщини до Сибіру заслали понад 12 тис. селян-бунтівників.

У першій половині XIX ст. набули поширення масові втечі селян із Лівобережжя та Правобережжя. Більшість із них вирушали на Південь або землі Донського й Чорноморського козацького війська Уряд уживав заходів щодо розшуку, повернення й покарання втікачів. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їхніх причин, було неможливо.

У першій половині XIX ст. у Наддніпрянщині найбільше виступів селян відбулося на Правобережжі. Спочатку селянство страждало тут спочатку від сваволі польських панів, а після придушення польського Листопадового повстання 1830-1831 рр. і конфіскації маєтків поляків-бунтівників — через визиск орендарів маєтків і примусового утворення військових поселень.

Хвилю невдоволення викликало у Наддніпрянщині запровадження військових поселень. У липні 1817 р. першими повстали колишні бузькі козаки, очолювані сотником Федором Барвінським на Херсонщині. Повстання жорстоко придушили за допомогою 10-тисячного війська й гармат, а його провідників було заслано до Сибіру.

У липні 1819 р. спалахнуло повстання серед іншої частини бузьких козаків, розселених у районі м. Чугуїв на Харківщині. Після придушення виступу за допомогою двох піхотних полків близько 2 тис. його учасників заарештували, із них 273 засудили до 12 тис. ударів шпіцрутенами.

Великі виступи військових поселенців відбулися також у селищах Базиліївка (1817-1818 рр.) та Шебелинка (1829 р.).

Повстання у військових поселеннях

Військові поселення — це особлива система організації війська в Росії, яка поєднувала військову службу з сільськогосподарською працею. Існувала у 1817-1857 рр. Завдяки цьому Росія скорочувала витрати на утримання величезної армії.

Особливо запеклого характеру набула в цей період боротьба селян проти гнобителів на Поділлі, де діяв оповитий славою месник за народні кривди Устим Кармелюк (1787-1835).

У 1812 р. пан за бунтарство віддав молодого Кармелюка в солдати. Через рік Устим утік і повернувся додому, а близько 1813 р. очолив повстанський рух проти гнобителів І російської адміністрації в краї. Упродовж 23-х років боротьби повстанські загони під проводом Кармелюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки та урядові установи, розправилися з багатьма кривдниками народу. Все захоплене майно й гроші повстанці роздавали селянам. У 1830-1835 рр. у повстанському русі брало участь понад 20 тис. осіб, він поширювався на Поділля та сусідні райони Волині, Київщини, Бессарабії. Самого Кармелюка кілька разів заарештовували, шість разів він утікав із в’язниць і каторги. Втікши із Сибіру, він пішки повернувся на Поділля й продовжив боротьбу. Кармелюкові довелося витримати чимало катувань, він спромігся вижити після тисячі ударів шпіцрутенами.

У 1833 р. місцеві поміщики, не покладаючись на владу, почали організовувати власні загони. Два роки вони полювали на невловимого Кармелюка, котрого переховували селяни, поки він випадково не загинув від кулі, випущеної із засідки польським паном. А втім, владі знадобилося ще п’ять років, щоб остаточно придушити повстанський рух. Український народ зберіг добру пам’ять про народного месника Устима Кармелюка, присвятивши йому численні пісні, перекази й легенди.

Назвіть найбільші виступи населення у Наддніпрянщині проти кріпосницьких порядків і свавілля влади.

5. Розвиток міст Наддніпрянської України

У першій половині XIX ст. більшість українських міст і містечок були невеликими, кількість їхнього населення не перевищувала 1-2 тис. осіб. У середині XIX ст. з 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис. мешканців, а 5 — понад 50 тис.

Новим явищем стала поява в містах Наддніпрянщини промислових підприємств, заснованих купцями й міщанами, на яких працювали вільнонаймані робітники. Кількість міського населення за першу половину XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня, де за цей час кількість населення збільшилася в 4,5 раза. Найнаселенішим містом була Одеса — головний порт Російської імперії з торгівлі зерном.

Устим Кармелюк (1787-1835)

НАЙБІЛЬШІ УКРАЇНСЬКІ МІСТА В СЕРЕДИНІ XIX СТ.

Ц

Під владою Російської імперії правове становище українських міст зазнало суттєвих змін. У 1831 р. було скасовано дію магдебурзького права для всіх міст Наддніпрянщини, крім Києва, а 1835 р. його ліквідували й тут. Натомість створювалися міські думи на чолі з міськими головами, підпорядкованими імперській адміністрації.

Дедалі вагоміше місце у структурі міського населення посідали російські чиновники та військові. Влада підтримувала переселення до українських міст російських купців. Таким чином українців поступово витісняли з провідних позицій у торгівлі. У містах і містечках Правобережжя в торгівлі й ремеслі переважали представники єврейського й польського населення.

Якими новими явищами характеризувався розвиток міст Наддніпрянщини у першій половині XIX ст.?

6. Розвиток торгівлі у Наддніпрянщині

У першій половині XIX ст. склалася сільськогосподарська спеціалізація регіонів Наддніпрянщини. На Лівобережжі поряд із зерновими вирощували тютюн і коноплі. Правобережжя було районом вирощування озимої пшениці й цукрових буряків. На Півдні на початку освоєння краю розвивалося вівчарство, а пізніше — вирощування пшениці на експорт. Поглиблення сільськогосподарської спеціалізації сприяло розвитку торгівлі.

Гуртова торгівля здійснювалася на великих ярмарках. Найбільші з них відбувалися в січні—лютому та червні—серпні, коли ґрунтові шляхи були найбільш придатними для перевезення вантажів.

У першій чверті XIX ст. у Наддніпрянщині щорічно відбувалося понад 2 тис. ярмарків із 4 тис. в усій Російській імперії. Найбільші з них збиралися в Харкові, Сумах, Ромнах, Полтаві, Кролевці, Києві, Кременчуці, Ніжині, Стародубі, Бердичеві, Єлисаветграді, Катеринославі, Одесі.

Ринок на Подолі (Київ). 1846 р.

В. Маковський. Ярмарок у Полтаві. 1882 р.

Великий чумацький віз. Міг перевозити близько 2 тонн вантажу

Складником внутрішньої торгівлі у Наддніпрянщині були сільські та містечкові базари, де торгували промисловими й сільськогосподарськими товарами.

Перевезення товарів здійснювали селяни, які відбували гужову повинність, або чумаки. До появи залізниць вони відігравали основну роль у перевезенні всіх вантажів. Чумацькі валки доправляли зерно до чорноморських портів, а звідти везли сіль, рибу та інші товари. Заможні чумаки в майбутньому започаткували династії українських підприємців.

Чумаки — українська історична назва торгівців сіллю, які в XVI— XIX ст. вели торговельно-візницький промисел.

Управитель Полтавської скарбничої палати Микола Арандатенко про організацію чумацького промислу (Із книги «Записки про Полтавскую губернию», 1849 р.)

Візникування своє чумаки провадять зазвичай валками (по-малоросійському фура), які складаються з кількох десятків возів (по-чумацькому паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство називається в них артіллю. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, він призначає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно...

У дорозі ж чумак піддає себе всяким злигодням; завжди тверезий, помірний у харчах: пшоняна каша із салом або галушки, шмат хліба із сіллю — оце все його харчування.

До кінця візникування гроші всієї артілі зберігаються в отамана... Зупиняючись на ночівлю, чумаки вишиковують свої вози в колону військовим порядком».

1. Чим зовнішній вигляд і повсякденне життя чумаків нагадували козацькі звичаї? 2. Що свідчить про використання в чумацькому промислі вільнонайманої праці з винагородою?

Наддніпрянщина посідала важливе місце в зовнішній торгівлі Російської імперії. Вона забезпечувала 78 % експорту зерна та 55 % вивозу вовни. У першій половині XIX ст. азовсько-чорноморські порти за обсягами перевезень почали значно випереджати балтійські. Однією з причин цього була їхня наближеність до українських земель, де продукція вироблялася для продажу за кордон. Українська пшениця становила 81 % продукції землеробства, яку вивозили через чорноморсько-азовські порти. Найбільшим серед чорноморсько-азовських портів була Одеса, яка в 1817 р. отримала статус порто-франко.

І. Айвазовеький. Обоз в степу. 1855 р.

Порто-франко — порт або частина приморської території в деяких країнах, у межах якої дозволяється вивезення й увезення товарів без сплати мита.

Що сприяло розвиткові торгівлі у Наддніпрянщині у першій половині XIX ст,?

7. Нова модель соціально-економічного розвитку Південної України

Колонізація Південної України мала важливе значення для історії XIX ст., оскільки в цей час тут фактично відбувався великий соціальний експеримент. Саме тут царизм прагнув поступового витіснення кріпосницьких порядків завдяки економічним перевагам використання вільнонайманої робочої сили.

Російська імператриця Катерина II оголосила у спеціальному документі, що ці землі заселятимуться лише вільними поселянами, у тому числі втікачами-кріпаками.

У 1796 р. Катерина II підписала указ, згідно з яким селяни Півдня мали залишатися на тих місцях, де жили на той час. Хоча цей закон звично трактують як поширення кріпосного права на Південь, результати його запровадження були парадоксальними. Власне, він звільняв кріпаків-утікачів, які оселилися на нових землях, від залежності колишнім господарям і перешкоджав поширенню тут загальноімперських порядків «особистої власності». Така політика стала першою спробою обмеження кріпацтва у Російській імперії. Та слід зазначити, що кріпацтво на південноукраїнських землях повністю скасоване не було. Землевласники могли заводити власних кріпаків, але кількість їх завжди була незначною. У 1861 р. лише десята частина земель у поміщицьких маєтках Півдня оброблялася кріпаками, решта — вільнонайманими працівниками.

Упродовж першої половини XIX ст. населення Півдня внаслідок переселень зростало набагато швидше, ніж в інших регіонах Наддніпрянщини. Особливістю цих земель було те, що новоприбулі не стикалися з усталеною системою організації сільського господарства, як це було в інших районах імперії, де ця система базувалася на кріпацтві.

Переважна частина селян працювала на державних або на приватних землях, якими володіла імперська знать.

Прикметною рисою господарства Півдня було переважання невеликих маєтків. Більшістю з них володіли міщани та дрібні торговці, які становили разом типовий середній прошарок, або дрібну буржуазію.

Значення Півдня для економічного розвитку Наддніпрянщини полягало в тому, що він став чинником налагодження нових господарських взаємозв’язків між окремими регіонами. Спадком від минулого століття було орієнтування економічних зв’язків Лівобережжя на Росію, а Правобережжя — на Польщу. Завдяки успішному господарському розвиткові у XIX ст. Південь став центром економічного тяжіння, переорієнтації торговельних зв’язків Правобережної та Лівобережної України. Сформувалася нова економічна система, пов’язана через чорноморсько-азовські порти зі світовими товаровиробниками.

Експозиція одеського музею «Степова Україна»

Винні підвали Шабо. Поселення, засноване швейцарськими переселенцями-виноробами в 1822 р.

На початку заселення земель Південної України провідною галуззю господарства було тваринництво. Природні умови Причорноморських степів сприяли розведенню овець. Овеча вовна стала основним експортним товаром Півдня на початку освоєння цих земель. Відправляли її за море, на фабрики країн Європи та Америки, а також возами до Москви.

Іншим сільськогосподарським продуктом, який почав користуватися великим попитом, стало вино. Виноградарство було одним із найпоширеніших занять мешканців Півдня. Підвищення митних тарифів на імпортні вина створило сприятливі умови для розвитку місцевого виробництва.

Зміни в попиті на світовому ринку (падіння цін на вовну у зв’язку з розведенням овець в Австралії і зростання попиту на хліб) сприяли тому, що поступово першість у господарстві Півдня перебрало вирощування зернових.

Які види господарства розвивалися на Півдні України?

Центром Південної України стала Одеса. З-посеред великих міст сучасної Європи вона є одним із наймолодших. А втім, жодне з них не може зрівнятися з Одесою за темпами зростання у XIX ст.

Виникнення Одеси пов’язане з наслідками російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Переможена Туреччина змушена була віддати Росії Чорноморське узбережжя між Південним Бугом та Дністром. На цих землях розташовувалася турецька фортеця Єні-Дунай (Новий Дунай) у місцевості Хаджибей, захоплена одним із фаворитів російської імператриці Катерини II Хосе де Рібасом. На місці цієї фортеці за наказом імператриці було закладене місто, яке мало стати головним портом і центром нової імперської провінції, названої Новоросією. Головним будівничим міста став де Рібас, Ім’я якого і донині носить одна з головних вулиць Одеси — Дерибасівська. Розроблений перший мальований план відповідав тогочасним західноєвропейським традиціям містобудування.

Одеса. Середина XIX ст.

Пам ’ятник Дюку де Рішельє в Одесі

Для Одеси характерним було те, що, на відміну від інших імперських міст, її адміністрація набула більшої самостійності, ніж це передбачалося.

Населення Одеси було надзвичайно строкатим за національним і соціальним складом. Серед перших поселенців міста переважали вільні люди або такі, що вважали себе вільними. Велику кількість серед населення Одеси становили іноземні іммігранти: греки, албанці, молдавани, євреї, італійці, німці, вірмени, серби та ін. Імперський уряд обіцяв усім переселенцям релігійну терпимість, будинок кожній сім’ї та позику для того, аби розпочати нове життя. На десять років вони звільнялися від усіх обов’язків і служб, а від військової повинності — назавжди.

На початку XIX ст. вигляд Одеси був далеким від передбаченого у планах, і вона нагадувала, як вважали сучасники, радше піратську колонію, ніж порядне місто.

Втілив більшість планів у життя новий генерал-губернатор Новоросії та міський градоначальник Дюк (герцог) де Рішельє (1766-1822).

Упродовж 1815-1861 рр. Одеса продовжувала швидко зростати і перетворилася на найнаселеніше місто Наддніпрянщини, причому значною мірою — завдяки іммігрантам.

Багатонаціональний склад населення визначив і специфіку суспільно-політичного життя. Різноманітні етнічні громади були причиною того, що в Одесі ніколи не існувало об’єднаної та дієвої політичної спільноти. У місті, наприклад, діяло грецьке товариство національного визволення. Поряд із ними свої конспіративні групи створювали болгарські, польські, українські патріоти і російські змовники-декабристи. До складу утвореної 1817 р. масонської ложі «Понт Евксинський» входив навіть сам генерал-губернатор граф О. Ланжерон.

Головним джерелом процвітання як усієї Південної України, так і її головного порту — була торгівля. Основним товаром стало зерно.

Що сприяло швидкому розвиткові Одеси?

Дюк де Рішельє (1766-1822)

ВИСНОВКИ

У сільському господарстві Наддніпрянської України панівне становище займали кріпосницькі відносини, які дедалі більше гальмували його розвиток. У 30-х рр. XIX ст. розпочалася промислова революція. Проте темпи її розвитку вповільнювалися через відсутність ринку вільнонайманої робочої сили. Упродовж першої половини XIX ст. у розвитку міст відбувалися зміни, пов’язані з початком промислової революції. Найбільшим містом стала Одеса, джерелом процвітання якої була торгівля. Основними формами внутрішньої торгівлі на українських землях були ярмарки та тижневі базари (торги). У цей період чорноморсько-азовські порти Наддніпрянської України посіли провідне місце у зовнішній торгівлі Російської імперії.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. Пригадайте спільні та відмінні риси національного складу й соціального становища населення різних регіонів Наддніпрянщини.

2. Яку політику здійснював уряд Російської імперії щодо українських земель? Які зміни в житті українців вона спричинила?

3. Коли і як розпочалася промислова революція на українських землях?

4. Які процеси відбувалися в розвитку сільського господарства Наддніпрянщини в першій половині XIX ст.?

5. На підставі аналізу матеріалу про фірму «Брати Яхненки і Симиренко» визначте особливості діяльності перших українських підприємців.

6. Якими були особливості розвитку міст Наддніпрянщини в цей період? Яке з українських міст в середині XIX ст. було найбільшим за кількістю населення?

7. Хто такі чумаки? Чим був зумовлений розвиток цього промислу?

8. Як відбувався господарський розвиток Півдня впродовж першої половини XIX ст.? Чим соціальні відносини, що склалися на Півдні, відрізнялися від інших регіонів Наддніпрянщини?

9. Використовуючи матеріал параграфа, підготуйте розповідь на тему «Одеса — нове місто на нових землях».

10. Яким чином Південь сприяв налагодженню нових господарських зв’язків між окремими регіонами Наддніпрянщини?

11. Робота у групах. Сформулюйте основні риси нової соціально-економічної моделі, що склалася на Півдні впродовж першої половини XIX ст. Розкрийте зміст цих рис.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно