§ 14. Особливості розвитку культури. Освіта та наука

ЗГАДАЙТЕ 1. Укажіть на особливості розвитку культури України в XVII-XVIII ст. 2. Яким був стан освіти в Наддніпрянщині в другій половині XVIII ст.? 3. Охарактеризуйте культурно-освітній рівень українських земель у складі Речі Посполитої в останні десятиліття її існування.

1. Умови розвитку культури. Українська культура в XIX ст. у своєму розвитку змушена була долати численні перепони, пов’язані з відсутністю державності. Російська та австрійська влада цілеспрямовано перешкоджали її поступу. Деморалізувалася і перетягувалася на імперську службу культурна верхівка, руйнувалися центри і матеріальні засоби культури. Вживалися енергійні заходи до асиміляції українців. У цьому напрямку влада особливих успіхів досягла в містах. Вони стали осередками не лише політичної, але й культурної дискримінації українського народу. У навчальних закладах, де здобували освіту діти переважно привілейованих станів, формувалася віддана російському царю чи австрійському цісарю інтелігенція. Такі напрямки української культури, як освіта, наука, право, філософія, зникли чи істотно обмежувалися. Багато українців включилися до чужої культури, переважно російської і польської, сприяючи її розвитку. їхні імена увійшли до скарбниці світової культури.

Цензура пильно стежила, щоб у літературних творах й університетських лекціях пропагувалися лише любов до російської й австрійської «Вітчизни». Усі, хто цікавилися українськими старожитностями, історією, літературою, перебували під наглядом таємної поліції.

Капіталізація економіки, формування фабрично-заводської промисловості потребували працівників зі знаннями в певних галузях. Це спонукало підприємців, зацікавлених у технічному прогресі, та державу до розвитку освітньої мережі і сприяння дослідженням у царині природничих наук. Однак не враховувалися потреби народу в збереженні й подальшому поступі самобутньої національної духовної культури.

Переважно неукраїнські за походженням торгово-промислові кола вкладали кошти в підтримку культури імперських націй. Зацікавленість національною культурою виявляли лише нечисленні підприємці - вихідці з українського середовища. Але, з іншого боку, загроза втрати культурної самобутності стимулювала процес українського національного відродження. Головними сферами, у яких воно виявилося, стали художня література, театр, фольклористика, етнографія, музика, образотворче мистецтво.

2. Освіта. У Російській імперії царський уряд насаджував в Україні таку систему освіти, яка повинна була задовольнити потреби держави в кваліфікованих кадрах, але одночасно допомагала б знищити національну свідомість, нав’язати почуття меншовартості, створити уявлення про провідну роль російської нації в житті українців. Цій меті підпорядковувалась і реорганізація системи освіти. У першій половині XIX ст. царизм ліквідував українську школу, яка у XVII-XVIII ст. була на одному рівні зі школами найосвіченіших держав Європи.

Освіті надавався чітко виражений становий характер: для нижчих верств - парафіяльні двокласні школи; для дітей купецтва, службових людей і заможного міщанства - повітові училища, інколи гімназії; для дітей дворянства - гімназії, ліцеї та університети. Всього на середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тис. осіб, а один/одна учень/учениця - на 713. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті, коли українці ще мали автономію.

Крім державних, діяли приватні навчальні заклади. У Харкові, Києві, Одесі та деяких інших містах для дітей дворян відкривалися приватні пансіонати й школи, які готували учнів для вступу до середніх та вищих навчальних закладів.

Під тиском громадськості створювалися нові вищі освітні заклади. Ви знаєте про відкриття Харківського університету. Але водночас у 1817 р. закрито Києво-Могилянську академію, напрям діяльності якої не влаштовував владу. Натомість у 1834 р. почав працювати Університет Св. Володимира. У ньому були філософський і юридичний факультети із чотирирічним навчальним курсом. Першим ректором університету став професор Михайло Максимович (1804-1873), видатний український учений.

Інший тип вищих навчальних закладів становили ліцеї. Вони об’єднували гімназичні та університетські курси. Одним з них став Волинський ліцей, створений на базі Кременецької гімназії. Відкритий в Одесі у 1817 р. Рішельєвський ліцей став центром вищої освіти Півдня України. Пізніше при ньому почав працювати Інститут східних мов. Непересічне значення в розвитку освіти мала відкрита в 1820 р. у Ніжині Гімназія вищих наук. У 1832 р, її було реорганізовано в Ніжинський ліцей, у якому здобули освіту чимало представників національної культури.

Михайло Максимович - нащадок старшинсько го роду, природознавець, філософ, історик, увійшов до кола найвидатніших українських учених.

В Рішельєвський ліцей, на базі якого відкрили третій у Наддніпрянській Україні й перший у Причорномор’ї університет. Сучасний вигляд.

Багато в чому відмінною від царської була освітня політика Австрійської імперії на західноукраїнських землях. З 1805 р. народні початкові ніколи перейшли у відання церкви, що супроводжувалося подальшим посиленням її контролю за навчальним процесом і збільшенням кількості релігійних дисциплін. У початкових трикласних школах Галичини на початку 40-х років XIX ст. навчалося 14 % дітей шкільного віку.

Певні зміни відбулися в початковій освіті після революції 1848 р. Шкільна справа зосереджувалась у руках держави. Було створено самостійну нижчу реальну школу, навчальний курс трикласних шкіл збільшувався на один рік. Почалося вивчення основ садівництва, бджільництва та шовківництва. Відкривалися недільні школи для дорослих. У 1848-1849 рр. їх налічувалось у Галичині 60, у Закарпатті - 9. Середню освіту отримували в гімназіях. їх кількість була незначною і не могла задовольнити потреби тих, хто хотів отримати знання. До того ж у гімназіях інтенсивніше, ніж у початкових школах, відбувалося понімечення й покатоличення учнів.

Михайло Остроградський - талановитий математик, який уславив українську науку. Символічно, що його ім’ям названо вулицю в Полтаві, на якій стоїть споруда одного з найстаріших педагогічних вузів України.

У першій половині XIX ст. цей процес стримувався указом про обов’язкове вивчення української мови. Останнє свідчить, зокрема, і про те, що попри всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Наддніпрянській.

Вищу освіту на західноукраїнських землях давали Львівський університет і відкриті в першій половині XIX ст. Реальна та Технічна академії у Львові, Чернівецький ліцей. Наприкінці першої половини XIX ст. у Львівському університеті працювала кафедра української мови та літератури.

3. Наука. Видатні вчені. Значних успіхів в Україні досягли природничі та точні науки, розвиткові яких з огляду на їх значення для поступу економіки влада не перешкоджала. На першу половину XIX ст. припала діяльність таких видатних українських учених, як Михайло Максимович, Тимофій Осиповський (1765-1832) і Михайло Остроградський (1801-1862).

«Курс математики» професора Харківського університету Т. Осиповського кілька десятиліть був основним підручником в усій Російській імперії. Іншого українського математика - М. Остроградського - за видатні досягнення обрали членом Петербурзької, Паризької, Римської і Туринської академій наук. Він приятелював з Т. Шевченком. М. Максимович - справжній учений-енциклопедист широкого діапазону: від ботаніки до історії. Зокрема, його праці з ботаніки не лише стояли на рівні тогочасної науки, а й подекуди були проривом в її майбутнє.

У 1822 р. побачила світ «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського (1788-1850) - українського історика та археографа, який зібрав і систематизував велику кількість історичного матеріалу.

Дмитро Бантиш-Каменський — історик і етнограф. Історію України він досліджував, спираючись на архівні джерела.

Микола Маркевич - прихильник декабристів, приятель Т. Шевченка. Окрім історичних праць, уславився і як етнограф, поет і музикант-композитор

Популярність серед сучасників мала «История Малороссии» Миколи Маркевича (1804-1860). Читачів вабив романтичний опис минулого України та її діячів. У кінці першої половини XIX ст. з’явилися перші історичні дослідження М. Костомарова, який згодом став автором багатьох великих праць з історії козацької України.

Важливим науковим осередком Західної України став Львівський інститут Оссолінських. Заснований у 1817 р. літературознавцем, істориком і громадським діячем Юзефом Оссолінським, цей навчальний заклад мав велику бібліотеку, музей і друкарню. У бібліотеці та музеї було зібрано книжки переважно з питань філософії, історії, літератури, географії, права, а також колекції археологічних пам’яток, монет, зброї, картин, гравюри, скульптури. Інститут справляв певний вплив на поширення освіти, науки й культури не тільки в Галичині, а й на Буковині та в Закарпатті.

4. Культурно-освітні заклади. Хоча й сповнений протиріч, прогрес у справі розвитку освіти і науки сприяв появі культурно-освітніх установ. Поширення набували бібліотеки, які відкривалися в навчальних закладах. Так, із часу заснування і до 1850 р. книжковий фонд бібліотеки Харківського університету зріс з менш ніж 5 тис. примірників до майже 52 тис. Бібліотека Київського університету в середині XIX ст. налічувала 88 тис. томів книжок та рукописів і була найбільшою університетською бібліотекою в імперії.

З’являлися публічні, тобто доступні всім, бібліотеки. Першу таку бібліотеку відкрили в 1830 р. в Одесі. Книжковий фонд влада прискіпливо контролювала. Щоб захистити бібліотеки від впливу думок «шкідливого напрямку», міністерство внутрішніх справ щороку переглядало їхні каталоги й конфісковувало заборонені видання. Зрозуміло, що в бібліотеки не допускалися книжки українською мовою.

Каплиця-книгосховище інституту Оссолінських. 1827 р. Сучасний вигляд. Зараз - Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника.

Центром бібліотечної справи в підавстрійській Україні став Львів. У місті була, крім бібліотеки університету та інституту Оссолінських, і публічна. Основою для фондів останньої стала колекція книжок і рукописів інституту Оссолінських. Діяли також кілька бібліотек духовних семінарій, монастирів, приватних осіб. Проте для широкої громадськості вони залишалися недоступними. Порівняно невеликі бібліотеки існували при гімназіях, а також у приватних і парафіяльних школах. Суттєвим недоліком бібліотек було те, що більшість з них комплектувалася переважно книжками містично-релігійного змісту. Книжки були латинською, польською, німецькою мовами і лише незначна частина - українською.

Від початку XIX ст. стали з’являтися музеї. У 1810 р. виник Феодосійський музей старожитностей, у 1826 р. - такий самий музей у Керчі. У 1825 р. засновано Одеський музей старожитностей (згодом - археологічний). Після створення Одеського товариства історії та старожитностей при ньому також започаткували музей археології, до якого приєднали міський музей і підпорядкували музеї Феодосії та Керчі.

Музей мистецтв і старожитностей у 1835 р. заснували при Харківському університеті. При Київському університеті в 1842 р. створили музей мистецтв і старожитностей, який об’єднав музеї художніх творів та старожитностей. Він поповнився предметами, знайденими під час археологічних експедицій співробітниками Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, і колекціями приватних осіб - меценатів.

Одеський археологічний музей. 1825 р. Сучасний вигляд.

Невелика колекція з 175 картин стала основою для створення в 1845 р. картинної галереї при Ніжинському ліцеї, доступної для публічного огляду.

Загалом сприяючи поширенню знань, культурно-освітня робота хоча й повільно все ж розвивалася, долаючи чимало перешкод.

ВИСНОВКИ ТА УЗАГАЛЬНЕННЯ

Модернізаційні процеси, які поступово поширювалися в Україні, сприяли розвитку культури. Але царський уряд, орієнтуючись на політиків-кріпосників, стримував культурний прогрес, особливо в освіті. Міністр народної освіти адмірал О. Шишков у 1824 р. заявив: «Навчати грамоти весь народ... завдало б більше шкоди, ніж користі». Цілком закономірним був результат такої політики: у XVIII ст., коли Україна ще зберігала деякі залишки автономії, шкіл у Наддніпрянщині було більше, ніж у першій половині XIX ст. В Австрійській імперії після ліберальних реформ у культурно-освітній сфері в останні десятиліття XVIII - у першій половині XIX ст. також мав місце регрес.

Однак усупереч політиці російського самодержавства та австрійської монархії, розвиток культури в Україні не припинився. Український народ знайшов у собі сили, щоб протистояти імперському асиміляторському курсу. З народу вийшли талановиті вчені, які творили в різноманітних галузях науки й мистецтва. Долаючи перешкоди влади, працювали культурно-освітні заклади.

Перевірте себе

1. Що гальмувало розвиток культури, а що сприяло її поступу?

2. Охарактеризуйте стан освіти в Україні в першій половині XIX ст.

3. Дайте оцінку урядовій політиці щодо освіти в Україні. Чим вона визначалася?

4. Заповніть таблицю «Розвиток науки в Україні в першій половині XIX ст.».

5. Розкажіть про початок становлення культурно-освітніх закладів.

Документи та матеріали

Г. Скрипник про особливості розвитку української культури в XIX ст.

Українська культура XIX ст. розвивалася за нових міжнародних реалій Європи та у новому внутрішньому суспільно-політичному полі, зумовленому зміною політичного статусу українських земель.

Обмеження, а згодом і цілковита руйнація традиційних політичних структур, витворених козацтвом, ліквідація політичних і культурно-національних прав українців, правове закріплення на землях Слобідської та Лівобережної України загальноросійського кріпосного права й поширення кріпосницької залежності на вільну людність, цілковите підпорядкування Української православної церкви Московській патріархії та імперській політичній доктрині - усе це прямо чи опосередковано впливало на розвиток національної культури, створювало загрозу повного нівелювання її етнічно самобутніх рис, інтелектуального знекровлення як культури, так і нації через відтік з її духовного середовища представників науки, освіти, мистецтва...

Особливість українського національно-культурного розвитку XIX ст. полягала у тому, що всупереч підневільному становищу народу, державно-адміністративній та правовій протидії розвитку національних форм культури й соціального життя в рамках чужих державних систем (проте на питомо українських землях) відбулося становлення національної культури. Це маніфестувало постання українства як цілісного й самодостатнього політичного та культурно-національного феномену.

Парадоксальність, з поверхового погляду, і об’єктивна закономірність, з позиції зрілої розваги, розвитку української культури XIX ст. полягає у тому, що за напівлегальних умов бездержавного буття народу його культура не лише не розчинилась у панівних чужих взірцях, а й витворила власні національно своєрідні й довершені у мистецькій та літературній сферах, досягла європейських висот у розвої гуманітарної науки, дала вражаючі плоди інтелектуального поступу і відродження суспільно-політичної думки, національної ідеології.

Джерело: Історія української культури у п'яти томах. - Т. 4. Кн. 2. Українська культура XIX ст. - К.: Наукова думка, 2005. - С. 1232-1233.

Запитання і завдання

1. Які особливості культурного розвитку України виокремлює Г. Скрипник?

2. Що, на вашу думку, попри складні умови бездержавного існування українців сприяло поступу їхньої культури?

Запам'ятайте дати

• 1820 - відкриття в Ніжині Гімназії вищих наук.

• 1834 - відкриття Київського університету.

Словник термінів

• Парафія - нижча церковно-адміністративна організація, що об’єднує віруючих (парафіян).

• Парафіяльні ніколи - початкові ніколи при церковних парафіях.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно