|
У СРСР інформацію про Голодомор 1932-1933 рр. було засекречено та заборонено. Навіть у період десталінізації партійно-державне керівництво не визнало існування терору голодом у колективізованому селі. Історик В. В’ятрович називає 10 засобів, використовуваних владою для приховання правди про трагедію 1932-1933 рр.: 1) обмеження пересування людей, а отже, й інформації; 2) жорстка цензура - від газет до приватних листів; 3) дезінформація про ситуацію в Україні в голодні роки; 4) замовлення матеріалів у закордонних ЗМІ; 5) дискредитація тих свідків, хто розповідав про Голодомор за кордоном; 6) організація турне впливових іноземців до «процвітаючої» України; 7) кримінальне покарання громадян СРСР за згадки про голод; 8) приховування, нищення та фальсифікація первинних джерел: актів громадянського стану, даних перепису, архівних записів; 9) обмеження доступу до даних; 10) залучення на свій бік впливових західних діячів. Усупереч цензурі, в Україні згадки про голод почали з’являтися на сторінках художніх, публіцистичних, мемуарних творів у 1960-х рр. Серед авторів, що наважилися згадувати про заборонене, І. Стаднюк, М. Стельмах, Є. Сверстюк, М. Руденко, В. Чорновіл, М. Осадчий, П. Григоренко. Значним внеском у відновлення пам’яті про Голодомор в Україні в 1932-1933-х рр. була діяльність української діаспори. Українці - очевидці трагічних подій узагальнили відомі їм факти в документальних виданнях: «Чорні справи Кремля: Біла книга» (Детройт, Торонто, 1953, 1955); «Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищення Москвою українського селянства» (Нью-Йорк, 1963). Уперше голод в Україні назвав геноцидом американський правник Р. Лемкін у 1953 р....
|
