Образ рушника як нерозривного зв’язку матері та дітей (за віршем „Пісня про рушник”) - варіант 3

Вечорами в хаті Малишків бриніла то весела, то сумовита неньчина пісня. Вона чарувала малого хлопця і навівала незвичні для нього почуття. Вона відкрила малому Андрію чарівний світ народних звичаїв та пісень. Мати стала для хлопця провідником до царства пісенності та щирих людських взаємин. Від матері у нього — любов до народних мелодій і рідного слова. Тому як щира подяка невтомним материнським рукам, безкорисливій материнській душі народилася на світ „Пісня про рушник”.

Я дивуюся, скільки почувань можуть викликати звичайні рядки про звичайні почуття. Здавалося б, вже стільки поетів та письменників зверталися до образу матері, славили його і благословляли, але коли читаєш „Пісню про рушник”, здається, що бачиш і чуєш це вперше. Поет зумів знайти такі слова, від яких на очі навертаються сльози і серце б’ється гучніше, ніж звичайно. І хочеться чомусь співати, а не просто читати ці звичайно-незвичайні рядки. Адже вони ведуть людей у світ материнської любові, материнських надій та сподівань:

   Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

   І водила мене у поля край села,

   І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

   І рушник вишиваний на щастя дала.

Той вишитий рушник навічно зберіг вдячний син. Нехай давно вже немає серед живих його матері, але згадка про неї завжди буде жити у серці цієї людини. Інакше і не можна: любов до матері не стерти, не знищити. Вона зігріватиме душі синів та дочок у часи скрути та радощів, вона даруватиме їм спокій і вертатиме рівновагу.

Проводжають матері своїх дітей у далеку дорогу. І невідомо, що з ними станеться на шляхах життя, але бажають вони їм лише щастя, лише любові, лише радощів. Тому і дарують у дорогу „рушники” життя, „рушники” материнської любові, „рушники” благословення. А на тих рушниках „записано” усе життя дітей, починаючи з дитинства і закінчуючи дорослими ро

ками. На них живуть спогади про невимовну красу рідної природи, про незабутні роки першого кохання, про незрадливу любов рідної матері:

   Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

   І зелені луги, й солов’їні гаї,

   І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

   І засмучені очі хороші твої.

Рушник — це і невідомий шлях у безкрайню далечінь, це і важка для матері і сина розлука. Це — доля й одночасно благословення. Залишаються ці „рушники” як радісні й сумні згадки про материнську любов, про рідну домівку. Підтримують завжди синів та дочок „незрадлива материнська ласкава усмішка” і „материнська любов”. Вони промовляють до дітей вишитими хрестиками, вони благають їх ніколи не зраджувати рідної землі, ніколи не забувати рідної домівки, адже матері стільки років і любові віддали своїм дітям, навчаючи їх цим простим істинам.

   Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

   В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

   І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

   І дитинство, й розлука, і вірна любов.

Кожна мати бажає своїм дітям, щоб їхнє життя стелилося, немов цей вишитий рушник, щоб ніколи не відчували вони болю, не знали, що таке підлість і підступництво. Щоб обминали їх невдачі й образи, і тільки добрі очі й руки зустрілися їм на шляхах життя.

Я розумію почуття Андрія Малишка. Він „читає” рушник, дарований матір’ю, немов відкриту і зрозумілу йому книгу, книгу життя. Це його Біблія, „написана” вправними руками рідної матері, це — материнський заповіт, це — його пам’ять. Отже, доки висітиме на стіні живий доказ безмежної, безкорисливої любові матері до свого сина, доти житиме вона сама, нехай і не насправді, а у великому, люблячому серці власної дитини.

Читаючи вірші цього поета, я розумію, що він назавжди залишиться в історії української літератури „буселом”, який літатиме тільки над просторами рідної землі.