Трагічні картини важкого минулого українського народу в романі „Маруся Чурай” - варіант 3

Минуле дивиться на нас кривавими очима і ніби запитує: чи зможемо ми зберегти мир на Землі, чи зможемо зберегти власну волю, щоб ніколи більше не відчувати на собі страшних часів поневолення і розпачу, коли ти стаєш наймитом у власній хаті. Ліна Костенко тому і написала свій неперевершений роман у віршах „Маруся Чурай”, щоб попередити нас про наслідки нашої байдужості до рідної землі, яка і так багато чого вистраждала за усі роки свого нелегкого життя.

Польський уряд намагався приструнити непокірне українське козацтво, яке ніяк не хотіло йому підкорятися. Усе більше і більше знущалися поляки над українцями, доки бойовий дух козацтва не вирвався на волю. Українських козаків очолив Богдан Хмельницький, якого на загальній раді було обрано гетьманом. Тим часом полум’я народної війни розгорається усе сильніше і розповсюджується по всій Україні. Звістка про те, що козаки збираються у похід проти польського короля, підняла на боротьбу селян, міську бідноту, ремісників. Почалася визвольна боротьба українського народу. Саме про ті часи і пише Ліна Костенко. Здається, вона ніби на власні очі бачила події тих днів. Так, вона „бачила” їх очима Марусі Чурай. Ця дівчина мандрувала разом із дяком, який нагадував їй українську криваву історію:

   І він ввійшов, литовський князь, сюди.

   Богдан між ними, як між двох вогнів.

   Що тут було! Розказували люди —

   три дні, три ночі Київ пломенів!

Важко було українцям відчувати, що кожної миті їх можуть зробити рабами то ординці, то половці, то литовські князі, то польські королі. Чи є ще на нашій карті така країна, якій випало на долю стільки знущань та наруги?! Мабуть, немає. Наша рідна Україна зазнала стільки нещасть, що їх з лихвою вистачило на кілька країн. Навіть власні „діти” вогнем проходилися по її полях, містах та селах.

   І знову, знову, знову під’яремна!

   Чи вже собі ми ради не дамо,

   що й Вишневецький, виродок Ярема,

   свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!

Так, страшною та кривавою була історія України. Та, на жаль, багато чого забулося, і лише декотрі пам’ятають її криваві сторінки. Мандрівний дяк у розпачі робить висновок, що то тільки українці такі забудькуваті. Інші народи пишаються своєю історію, пам’ятають і цінують своїх предків. Тому і каже Марусі, що історії

   Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

   Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

   Піснями і невільницьким плачем.

Хто тепер знайде у полях безліч безіменних могил, які залишилися після багатьох і багатьох битв українців проти нечисленних загарбників? Кому тепер жалітися, шукаючи і не знаходячи своїх предків, що померли, рятуючись від голоду? Війни, облоги, голод, поневолення. Ці речі майже весь час наздоганяли українців, ніби екзаменуючи їх на витримку та любов до рідної землі. Але ми витримали цей екзамен:

   Вся Україна знову у вогні.

   Цвіте земля, задивлена в свободу.

Україна продовжує битися за власну волю і обов’язково переможе у цій боротьбі. Тому що українці не можуть допустити, щоб якийсь чужоземець хазяйнував на її родючих полях. Тому що веде їх у бій непереможений український гетьман Богдан Хмельницький, який „всі кайдани розірвав”. Так було призначено долею, так написалася історія. Як і мріяла Маруся Чурай, Україна позбулася своїх поневолювачів і стала вільною. Інакше і не могло бути, адже:

   Тут сам Господь безсмертними перстами

   оці священні гори осінив.