Яскравий світ художнього слова Ліни Костенко - варіант 1

Духовність людини зумовлюється „диханням” серця. Вона йде з самих його глибин, живе в ньому і, на жаль, інколи вмирає. Але якщо в людини гаряче серце, якщо вона вміє піклуватися не тільки про себе, а і про інших, якщо з її кохання можна скласти пісню, то така людина має багатий духовний світ. Такою є наша поетеса Ліна Костенко, яка у своїй поезії відкрила нам чудовий, неповторний світ художнього слова.

Читаючи її вірші, знову і знову переконуєшся в тому, як багато значить для людини кохання. Воно приходить до юнака чи дівчини на порозі юності й наповнює життя до краю. Тоді вже не можна байдуже ставитися до квітучої природи навесні, тоді вже приходять зовсім інші думки про любов, про життя. Здається, ніби людина народжується знову, щоб розповісти усьому світові про свої почуття. І хоч вони не завжди взаємні, але це ж тільки початок, тільки перша сходинка у великому потоці під назвою життя. Ліна Костенко співчуває своїй юній героїні й одночасно нагадує їй, що у неї ще все попереду:

   Вона росте ще, завтра буде вишенька.

   Але печаль приходить завчасу.

   Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

   Що на світанку струшує росу.

Неможливо сумувати, коли кохання стукає у двері. Адже кохання — це завжди щастя духовної єдності з іншою людиною, намагання зрозуміти її й одночасно розкрити себе, свій духовний потенціал. Тому такими змістовними є слова Ліни Костенко:

   Ти не дивись, що дівчинка сумна ця,

   Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

Так, у сімнадцять років здається, що кохання буде тривати вічно. І хоч це не завжди так, але саме ці сподівання зігрівають душу. Кохання видається таємницею, яку знають лише двоє — він і вона. У це зачароване коло немає ходу нікому зайвому, бо це вже буде розцінюватися як посягання на духовний світ закоханих. А вони вірять у невмирущість почуттів:

   Розкажу тобі думку таємну,

   Дивний здогад мене обпік:

   Я залишуся в серці твоєму

   На сьогодні, на завтра, навік.

Лірична героїня називає це „чудною теоремою”, рішення якої доводили закохані минулих поколінь і, напевне, будуть доводити наступні. Адже в жодному підручнику не знайдеш жодного доказу для підтвердження „теореми” закоханості. Кожний знаходить їх для себе самостійно, на своїх помилках та перемогах намагаючись навчитися відрізняти справжні почуття від „дешевої іграшки”.

А ще треба навчитися бачити навколишній світ таким, який він є насправді, з усіма його вадами та знахідками. Не треба забувати про „коштовне” в „епоху спорту і синтетики”. Треба любити навколишній світ, кохатися у природі, бачити красу у якихось звичайнісіньких предметах та явищах, бо вони не зникнуть ніколи:

   І не знецінюйте коштовне,

   Не загубіться у юрбі.

   Не проміняйте неповторне

   На сто ерзаців у собі!

Ліна Костенко має велику душу, здатну прийняти увесь біль та протиріччя епохи. Та ще — болі минулих століть, тяжкі кривди та важкі спогади. Саме так сталося з найкращим твором поетеси — романом у віршах „Маруся Чурай”. У ньому Ліна Костенко показала картини життя і героїчної боротьби українського народу, який намагався визволитися з-під гніту польської шляхти. А ще — чисте і безкорисливе кохання, яке вмирає від зради.

Ліна Костенко пише про усе, що її хвилює, що роздирає душу на шмаття. їй, здається, підвладно усе, і пише вона про усе: є в поезіях і романтичні нариси про радощі кохання, і гнівні звинувачення зрадників, і спогади про минуле, страшні роки війни та її наслідки, і звернення до сучасників із проханням берегти те, що маємо — природу, культуру та духовність. Вона — це голос нашої епохи, її яскравий світ.