Яскравий світ художнього слова Ліни Костенко - варіант 4

Нічого так чудово не скажеш, як поезію. Ні які прекрасні слова не звучать у прозі так, як вони лунають, переливаються барвами у віршованій мові. Звичайні, щоденні слова прози у поезії стають неповторними, душевними і прекрасними. Підтвердження цьому — чисті й щирі вірші української поетеси Ліни Костенко. Її поезія вчить, примушує плакати, переживати за чиїсь страждання. У її віршах — і добра посмішка, і чарівне слово, і порода, і наказ, і питання, які звучать гостро й актуально. Поезія націлена на розмову з читачем; розкриваючи свою душу, поетеса вимагає від нас не тільки співчуття, обурення наснаги, але й розуміння питань, поставлених у віршах: потрібно завжди вчитися й остерігатися помилок своїх та інших. Поетеса глибоко підходить до життя, освічує його з різних боків, тому й теми її поезії різноманітні: це і катастрофи воєнного життя, це і трагедії людей, інтимна лірика та історичні події.

Так, у „Пасторалі XX сторіччя” Ліна Костенко засуджує страшні вчинки людства — війни, які несуть з собою смерть, страхітливу й жахливу. І ще страшніше те, що відголоски війни, лунаючи ще й у наш час, відбирають життя, дитяче життя. З болем, стогнучи від розпачу, поетеса розповідає про смерть трьох хлопчиків-пастушків від залишеної ворогами гранати.

Тема вірша „Тут обелісків ціла рота” — теж смерті, які принесла війна. Біль і відчай звучать у цих рядках, і це біль за солдатів, охоронців нашої Батьківщини, які загинули у боях: „Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття!” Поетеса славить молодого солдата, який, „може, зорями сумними у снах юнацьких не побув”, який віддав своє життя за Вітчизну, ставши на її захист у час біди. Кожен обеліск — це життя, хай минуле, але його треба берегти, бо без минулого ми нічого не варті.

Філософськими роздумами наповнені вірші Ліни Костенко „Життя іде і все без коректур” і „Вже почалось, мабуть, майбутнє”. У першому вона говорить, що через швидкоплинність життя треба поспішати жити, „зробити щось, лишити по собі”. Обидва вірші повчають: „Людині бійся душу ошукать, бо в цьому схибиш — то навіки”. В іншому вірші „Вже почалось, мабуть, майбутнє” поетеса наказує шукати завжди велике і прекрасне, жити мріями, берегти почуття, бути щирими, сердечними людьми: „І не знецінюйте коштовне, не загубіться у юрбі”. Треба „не забувати незабутнє, берегти те, що ми маємо”. Бути небайдужою людиною, мати доброзичливу, чесну і чисту душу — ось до чого закликає Ліна Костенко.

Чудові вірші! Найбільше з усього вражає інтимна лірика поетеси: такі щирі, сердечні вірші. Які прекрасні слова звучать у поезії „Моя любове! Я перед тобою”: „Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не приспи, для чого я живу”. А неповторний образ першого кохання, з якого виростає Велика Любов, світле й чисте почуття, ми бачимо у вірші „Світлий сонет”:

   Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

   Вона ридає, але все як слід.

Поетеса, мабуть, згадує себе, свою першу любов, яка назавжди залишилась у серці прекрасним почуттям. В протиставлення цьому першому беззахисному коханню звучать слова зрілої жінки у вірші „Розкажу тобі думку таємну”. Загублена любов, на яку „прирік” її Він (люблячий? жорстокий? нерозумний?) примушує поетесу страждати душею. Але ніякі страждання й образи не змогли зробити Ліну Костенко песимістом. У поезії „Пісенька з варіаціями” вона говорить:

   І все на світі треба пережити.

   І кожен фініш — це, по суті, старт.

Вірші Ліни Костенко дуже вразливі і щиросердечні, в них вкладено всю душу поетеси. Перш за все це оптимістична поезія, хоч поетеса журиться, але це світла журба. Її вірші закликають любити свою Батьківщину, її народ, мову, культуру, берегти і не забувати „незабутнє”, кохати так, немов живемо останню годину, ставати кращими, як наша неповторна земля, на якій ми живемо.