Люблю слова. Їх музика іскриста...
Перше знайомство з Ліною Костенко зворушило мене до глибини душі. Яка душевна чистота й глибина думки, яка досконалість у володінні словом! Яка спорідненість душі й думок з таким уже знайомим словом Лесі Українки!
Слово нашої сучасниці, обрамоване в яскраву художньо-естетичну форму, виступає потужним носієм духовної енергії народу, змушує задуматися над багатьма проблемами життя, по-філософськи підійти до їх вирішення.
Викликає повагу до поетеси те, що вона ніколи не йшла на угоду з тоталітарним режимом, „не поклала лжу на струни”. Мало того, вона завжди могла (і вважала це своїм моральним обов’язком) подати руку допомоги своїм опальним друзям.
Л. Костенко поєднала в собі кращі риси митця — суворого ревнителя національних традицій, духовного донора української культури. Вона „не зміняє совість на харчі”, бо „душа її у Бога на плечі”. У поетеси слово — вчинок, а життя — як слово. В одній із збірок „Веди мене шляхетними шляхами” були вміщені „Летючі катрени Ліни Костенко”. Вони привертають до себе увагу розмаїтою тематикою. У катренах переплелося особисте світовідчуття із загальнонародним, їх позначає розуміння важливості збереження моральності, щоб не спустошив наші душі духовний Чорнобиль:
Дозиметром не виміряєш дози
Тотального спустошення душі.
Історія лягає під бульдозери,
Сучасний світ штампує фетиші.
Вражає у творчості цієї жінки те, що вона, маючи прикмети чоловічого стилю поведінки, враз може бути такою зворушливо ніжною й незбагненною. Поетеса гостро відчуває свою єдність із усім світом, причетність до страждання кожної людини, тварини й навіть билинки, свою відповідальність за цей світ:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Або ще так, довірливо і водночас упевнено:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: „Здрастуй!” — крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю...
Роль поезії в житті людини неодновимірна, вона вбирає в себе кожен прояв людини, кожен рух чи думку. Тому ось як визначає своє поетичне кредо Ліна Костенко:
Поезія — це свято, як любов.
О, то не є розмова побутова!
І то не є дзвінкий асортимент
метафор, слів, — на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я лиш інструмент,
в якому плачуть сни мого народу.
Поезія стає справжньою таїною, вищим покликанням, яке кличе за собою, завдаючи страждань, даруючи радість, наповнюючи глибиною, змушуючи до відповідальності за кожне сказане тобою слово.