Народні уявлення про життєві цінності і відображення їх у творах Б. Олійника - варіант 1

Кожен з нас має свої цінності у житті. Дехто живе за тими заповідями, що їх записано у Біблії; дехто навіть і не чув про такі. І тільки від нас залежить, як складеться наше життя: чи буде воно подібне до бур’яну, який тільки засмічує подвір’я, чи стане схожим на прекрасну троянду — гордість кожного двору; чи залишимося ми на землі, не в змозі відірватися від неї хоч трохи, щоб осягнути її велич, чи виростуть у нас крила, на яких можна буде піднятися над усім світом, щоб звідти роздивлятися навкруги і бачити усю невимовну красу нашого життя. Борис Олійник, великий поет нашої сучасності, здається, зумів злетіти над землею, але побачив не тільки неосяжні простори нашої Землі, а й людей, які її населяють. І, на мій погляд, не всі йому сподобалися.

Є ще багато таких людей, якщо можна їх ще так називати, які забули про те, що означає людяність, тепло людської душі, милосердя, любов до ближнього. Вони намагаються жити за якимись незрозумілими принципами, відкинувши поняття честі і совісті. Їм не хочеться багато задумуватися, міркувати над питаннями сьогодення, ламати голову, роблячи якісь вчинки. Вкрасти, якщо тебе не зловили, — це добре, нагримати без діла — ще краще. Таких людей не люблять дорослі, їх бояться діти, а тварини їх просто обминають десятою дорогою. Для них немає нічого святого, тому навіть вбити для них — це дрібни-ця. І неважливо, що постраждав лише безневинний птах, який просто попав під гарячу руку. Головне, що сталося вбивство, яке унесло життя. Страшно, що ця людина, цей „сусіда-завидюх”, хоче сховатися від кари, яка приходить до нього щоночі у вигляді сивого юнака з переламаним крилом і простягає йому „ціпок терновий” „у крові по лікоть”. Сховатися він хоче у тюрмі, благає посадити його, „та тільки ж не навсправжки, а для ока”. Хіба це кара для таких нелюдів, як він? Тому і відповідає йому справедливий суддя:

   Ти таке вчинив,

   Що і статті у кодексі немає...,

   Ти ж найсвятіше — небо — дядьку, вбив,

   А це вже вище від людського суду.

Вище за людський суд і ставлення до хліба, зневажливе ставлення. Дуже болить ліричному героєві Бориса Олійника, котрий бачить, як якийсь юнак, мов звичайного м’яча, забиває півхлібини у ворота. Не можна зневажати працю людських рук, неможливо забути про те, що хліб здавна був символом добробуту, символом святості. Забути про це — забути про свої корені, закреслити роки і століття нашої історії та культури, відцуратися від нашої духовної спадщини. Адже за допомогою хліба, праці ми стали Людьми, піднявшись „з чотирьох до піднебесь”. І якщо ми забудемо про це, то слід пригадати слова Бориса Олійника:

   І я тобі сказати чесно мушу:

   Ти можеш лущить м ’яч, немов горох,

   Але коли вже замахнувсь надушу —

   Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

Гірко, що матері не навчили таких юнаків цінувати кожну крихітку священного хліба. Можливо, ці діти навіть не знають, що таке глибока любов до рідних матерів. їм байдуже до їхніх думок, надій, переживань, взагалі до їхнього життя. їм не збагнути, що здавна нашими предками цінувалося перш за все шанобливе ставлення до рідної матері. Саме так ставиться до своєї матері Борис Олійник. Він не стримує своїх почуттів, відкриває усю душу рідній людині. І нехай її вже немає поряд з ним, любов поета від цього не зменшується:

   Там, де ти колись ішла,

   Тиха стежка зацвіла

   Вечоровою матіолою,

   Житом-долею світанковою.

Мати навічно залишилася у пам’яті поета „сивою ластівкою, сивим сонечком”.

Хай минають роки і століття, проте, на мою думку, ніхто не в змозі змінити життєві цінності нашого народу, адже щоб вони склалися, потрібні були теж роки і століття. І я гадаю, що, незважаючи на деякі випадки зневажливого ставлення до хліба, до праці, до матері, до милосердя, наші цінності не зможуть забутися, втратитися, тому що живі бабусі та дідусі, живі матері й батьки, які намагаються передати їх нам у спадок. Але життя продовжується, отже, через деякий час ми також будемо вчити своїх дітей жити за заповідями наших предків.