Зв’язок людини з природою в поемі „Крило”

Морально-етичні проблеми, про які пише Борис Олійник, на перший погляд прості і зрозумілі без зайвих слів. Під пером поета вони набувають глибини й багатозначності, він досліджує їх у тісному зв’язку з повсякденним життям людини. Мова й форма віршів Олійника точна, проста, лаконічна. Та є в його поетичній скарбниці дещо незвична річ. Це казка-притча „Крило”, яка присвячена стосункам людини і природи.

Сюжет казки „Крило” дуже романтичний. Маленький хлопчик знаходить журавлика зі зламаним крилом, що не зміг летіти до півдня.

   Потяглися журавлі вдалеч плавко,

   Доганяв їх листопад за селом.

   А один, як сирота, гірко плакав

   З перебитим у лікті крилом.

Хлопець рятує птаха. Олійник дає трохи гумористичні натяки на „людиноподібність” журавлика: мати „вишила журавлику сорочку”, батько „кеди з крамниці приніс”. Одужавши, птах навесні відлітає, а хлопець від зажури ще більше змалів...

І ось вересневим ранком до двору прибуває вся журавлина зграя, і „цибато у кедах” обіцяє хлопчині, що прилітатиме щовесни. Олійник навмисно зводить казкову ситуацію до побутової буденності, але, говорячи про те, що зв’язує рятівника й порятованого, знаходить чудову, ємну фразу:

   Щовесни прилітатиму, брате,

   Бо крилом я до тебе приріс.

Ростуть журавка й хлопець, поєднані добротою, душевним теплом та чистотою. Благородство душі робить дитину крилатою:

   А потім над селом вони злітали,

   І зорі їм ховались під крило,

   І так обом їм хороше було!

Хлопець стає юнаком, знаходить собі пару, достойну його високої душі, і тепер вони літають утрьох, насолоджуючись красою, вірною дружбою та коханням. Вони розуміють один одного, тому що це — істоти з чистим сумлінням, щирим серцем.

Як то буває в житті, політ перервався раптово і страшно. Сусід, людина без душі, сповнена жадоби й ненависті, убиває журавлика — випадкового свідка крадіжки, який довірливо підійшов до ворюги. Уся душевна ницість злодія дається через відсутність зв’язків із світом. Природа відштовхує нелюда: його сад обминають солов’ї, його не люблять собаки, йому відмовлено в майбутньому — сусід не має дітей. Байдужа рука вбиває крилату дружбу.

Із смертю журавля юнак втрачає життя. На очах він старіє:

   Одна по одній зморшки проступали,

   Кришились зуби, западали щоки, —

   І він ставав столітнім, древнім дідом.

Не тільки біль старить його. Є жорстокий закон: ми відповідаємо один за одного. Підлість однієї людини карається вдесятеро, часто страждають невинні. За зрадництво, що вчинила людська істота, покарано теж людину, бо провину може відчувати тільки той, у кого є совість.

Як останній знак кровного зв’язку, повисає замість руки в сивого юнака перебите крило.

Сусід-злочинець не розуміє всього жаху свого вчинку. Але і його покарано — він буде жити з прокляттям, як Каїн, перший вбивця, бо, як каже суддя:

   Ти ж найсвятіше — небо — дядьку, вбив.

   А це вже вище від людського суду...

   То хай хоч страх тебе щодня вбиває:

   Він, слава Богу, не підступний нам!

Немає покарання в Кримінальному кодексі за вбивство душі, „неба” в людини. Тільки прагнення людства до духовних висот може його врятувати. Ідея поеми проста, але це оманлива простота. Такими ж простими є десять заповідей євангельських. Та чи просто жити за ними?