Протистояння добра і зла в новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового
Один у другого питає,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? Чого бахаєм?
І, не дознавшись, умираєм.
Т. Шевченко
Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: «Навіщо і як я живу на світі? Яке моє призначення? Яка я людина — добра чи зла? А може, ніяка, безбарвна чи сіра?» Запитання нелегкі. І не завжди людина знаходить на них відповідь. А якщо і знаходить, то вона неоднозначна. Оточення ж оцінює людину за її вчинками. Кажуть, що краса не в молодості, не в багатстві, а в добрих ділах. А ось мудрі тамільці вважають, що добродій і негідник відрізняються, як корона й гадюка: перша перетворює траву на молоко, друга — молоко на отруту.
Тож як розпізнати зло? Чому воно існує? Як з ним боротися? В усі часи це прагнули осмислити філософи і вчені, поети і прозаїки. Серед них талановитий письменник Микола Хвильовий. «Істинно Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий», — так визначив його сутність, а можливо, і призначення на землі тогочасний критик В. Коряк. Лише у такої людини вистачило мужності, на відміну від головного героя новели «Я (Романтика)», відвести маузер від серця України і, розірвавши замкнене коло насильства, поставити крапку у своїй революційній біографії. Він зробив свій трагічний вибір, ціною якого стало власне життя. А життя він дуже любив…
«Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнепері вальдшнепи, — все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя… І ще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку», — так щиро й відверто написав колись про себе письменник у вступній новелі до збірки оповідань «Сині етюди». Саме таким, я впевнена, був світ душі головного героя новели «Я (Романтика)» — главковерха чорного трибуналу. Це той світ душі, який він ретельно ховав від гільйотини у глухому закутку, в самотньому будиночку на краю міста, де мешкала мати, а в дворі пахло м’ятою… Це те добре й одвічне, що дається людині від народження, для того щоб жити щасливим і повноцінним життям, щоб робити щасливими усіх навколо себе, а значить — і цілий світ.
Проте людині властиво все ускладнювати й перекручувати. Одвічні мрійники, ми прагнемо знайти країну, де панує злагода, добробут і гармонія. Так і герої Миколи Хвильового прагнули ощасливити світ. Але як? Побороти зло за допомогою ще більшого зла і насильства? Це, як неодноразово доводила історія, неможливо. Саме тому замість гармонійного життя, яке хотіли вибороти революційні романтики, в країні запанували хаос і руїна, а самі герої революції відчули себе духовно спустошеними, непотрібними, зайвими. Відкинувши традиційні моральні основи співжиття, поставивши на перше місце служіння примарним ідеалам, людина власне перестала бути людиною. Відбулося роздвоєння особистості. Протистояння добра і зла, що відбувається в душі Я, закінчується, на жаль, перемогою зла — людина, найдосконаліше творіння природи, деградує. І якщо зовні, можливо; це не так помітно, проте душа виглядає жахливо, як той дегенерат — «вірний вартовий на чатах», що нагадує каторжника, «який мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Добро ж, що заховано в найвіддаленіші куточки душі Я, добро, яке освячене поглядом, подихом і любов’ю матері, зраджене, розіп’яте на хресті, розстріляне вірним сином революції. Так, адже вірний син своєї матері не зміг би вчинити такого злочину. Він вбиває не тільки матір, а й усе, що залишилося в ньому від людини. Залишається тільки ідея, виростає загірна даль невідомої прекрасної комуни, перед якою хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на кривавий силует чорного трибуналу. А ще — знищувати. Знищувати всіх інакодумців, щоб скоротити шлях до обіцяного раю земного, омріяної загірної комуни. Така філософія приречена, адже руйнує цілісність натури.
Ту цілісність, що склалася віками
Законами одвічної моралі.
Бо як говорить істина стара:
Псуєш коріння — висохне гілля.
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? Чого бахаєм?
І, не дознавшись, умираєм.
Т. Шевченко
Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: «Навіщо і як я живу на світі? Яке моє призначення? Яка я людина — добра чи зла? А може, ніяка, безбарвна чи сіра?» Запитання нелегкі. І не завжди людина знаходить на них відповідь. А якщо і знаходить, то вона неоднозначна. Оточення ж оцінює людину за її вчинками. Кажуть, що краса не в молодості, не в багатстві, а в добрих ділах. А ось мудрі тамільці вважають, що добродій і негідник відрізняються, як корона й гадюка: перша перетворює траву на молоко, друга — молоко на отруту.
Тож як розпізнати зло? Чому воно існує? Як з ним боротися? В усі часи це прагнули осмислити філософи і вчені, поети і прозаїки. Серед них талановитий письменник Микола Хвильовий. «Істинно Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий», — так визначив його сутність, а можливо, і призначення на землі тогочасний критик В. Коряк. Лише у такої людини вистачило мужності, на відміну від головного героя новели «Я (Романтика)», відвести маузер від серця України і, розірвавши замкнене коло насильства, поставити крапку у своїй революційній біографії. Він зробив свій трагічний вибір, ціною якого стало власне життя. А життя він дуже любив…
«Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнепері вальдшнепи, — все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя… І ще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку», — так щиро й відверто написав колись про себе письменник у вступній новелі до збірки оповідань «Сині етюди». Саме таким, я впевнена, був світ душі головного героя новели «Я (Романтика)» — главковерха чорного трибуналу. Це той світ душі, який він ретельно ховав від гільйотини у глухому закутку, в самотньому будиночку на краю міста, де мешкала мати, а в дворі пахло м’ятою… Це те добре й одвічне, що дається людині від народження, для того щоб жити щасливим і повноцінним життям, щоб робити щасливими усіх навколо себе, а значить — і цілий світ.
Проте людині властиво все ускладнювати й перекручувати. Одвічні мрійники, ми прагнемо знайти країну, де панує злагода, добробут і гармонія. Так і герої Миколи Хвильового прагнули ощасливити світ. Але як? Побороти зло за допомогою ще більшого зла і насильства? Це, як неодноразово доводила історія, неможливо. Саме тому замість гармонійного життя, яке хотіли вибороти революційні романтики, в країні запанували хаос і руїна, а самі герої революції відчули себе духовно спустошеними, непотрібними, зайвими. Відкинувши традиційні моральні основи співжиття, поставивши на перше місце служіння примарним ідеалам, людина власне перестала бути людиною. Відбулося роздвоєння особистості. Протистояння добра і зла, що відбувається в душі Я, закінчується, на жаль, перемогою зла — людина, найдосконаліше творіння природи, деградує. І якщо зовні, можливо; це не так помітно, проте душа виглядає жахливо, як той дегенерат — «вірний вартовий на чатах», що нагадує каторжника, «який мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Добро ж, що заховано в найвіддаленіші куточки душі Я, добро, яке освячене поглядом, подихом і любов’ю матері, зраджене, розіп’яте на хресті, розстріляне вірним сином революції. Так, адже вірний син своєї матері не зміг би вчинити такого злочину. Він вбиває не тільки матір, а й усе, що залишилося в ньому від людини. Залишається тільки ідея, виростає загірна даль невідомої прекрасної комуни, перед якою хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на кривавий силует чорного трибуналу. А ще — знищувати. Знищувати всіх інакодумців, щоб скоротити шлях до обіцяного раю земного, омріяної загірної комуни. Така філософія приречена, адже руйнує цілісність натури.
Ту цілісність, що склалася віками
Законами одвічної моралі.
Бо як говорить істина стара:
Псуєш коріння — висохне гілля.
