«Нерівня душ – це гірше, ніж майна» за романом у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай»
Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» є не тільки своєрідною епопеєю, а й трагедією страждання талановитої, але самотньої людини, яка вийшла з народу. Саме про це свідчить усе життя героїні твору та її відчайдушна спроба покінчити своє життя самогубством:
«Я ж хотіла не себе втопити,
Я ж хотіла утопити біль».
Авторка у своєму творі висвітлює одвічні моральні та духовні проблеми, втілюючи їх в зображенні життя головної героїні роману – Марусі, яку вона виписує з особистою любов’ю. Маруся – це красива добра дівчина, щира і наділена неабияким талантом. Її щиро, але безнадійно кохав Іван Іскра. Безнадійно тому, що сама Маруся віддала своє серце Грицеві Бобренко. Цей парубок був справним козаком, дуже гарним і вродливим, та в той же час безхарактерним і слабовільним. Він перебував під впливом своєї матері, яка й чути не хотіла про одруження Гриця з Марусею. А сам він не міг відважитися піти проти волі матері, не міг зробити важливий крок і самостійно вирішити свою долю.
Для Марусі ідеалом кохання було життя в подружжі її батьків, яких звела доля «наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі». Голова родини Чурай, на відміну від дріб’язкового Гриця, не ламав собі голову, як збільшити звій земельний наділ та як забезпечити себе великими грішми. Батько Марусі одразу «побачив свою долю, – ось ти, ось я, тепер нас буде двоє». Таким же сильним та безоглядним було кохання Марусі до Гриця. Але трагедія Марусиного кохання покладалася в тому, що її почуття поглинула страшна трясовина міщанства:
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі».
Дівчина не звинувачує свого коханого за зраду, вона лише себе карає за те, що не розгледіла раніше їхню з Грицем нерівність, перш за все нерівність за духом, а «нерівня душ – це гірш, ніж майна!».
Маруся – справжній талант, бо вона була наділена надзвичайним даром гостріше і глибше за інших дівчат відчувати оточуючий світ, перейматися стражданнями і радощами людей, які знаходилися поряд з нею. Вона щира і доброзичлива, але, в той же час, вона занадто довірлива і тому майже беззахисна. Недаремно ж Маруся про зраду Гриця дізнається останньою. Зі своїм етичним максималізмом дівчина стоїть вище життєвих негараздів, вище за дрібні людські амбіції, за їх заздрощі і розрахунок. На відміну від свого коханого вона не боїться матеріальних нестатків і при всій своїй безпосередності вона добре бачить усі людські вади. Маруся намагається зрозуміти, а в деяких випадках навіть виправдати негідні вчинки оточуючих, і ніколи не бере на себе права засуджувати людей за ці вчинки. Зате себе Маруся судить занадто суворо, вона не може пробачити собі, що дуже пізно розгледіла справжню суть Гриця. Вродливий юнак, який «щирими очима дивився приязно на світ», лицар, який хоробро бився проти ворогів народу за незалежність і свободу країни, в результаті виявився звичайним дрібним пристосуванцем, зрадником і лицеміром. Кохання дівчини виросло з глибини її душі і було метою усього її життя. Коли воно урвалося, душа дівчини загинула в полум’ї її почуттів. Зрада Гриця стала для неї справжньою трагедією, і Маруся навіть намагається накласти на себе руки, усвідомивши, що «нерівня душ – це гірш, ніж майна!».
Мистецтво, як і справжнє кохання, проростає лише на ґрунті повної щирості і абсолютної чистоти почуттів. А розтоптане зрадою, мистецтво, як і кохання, вже ніколи не відродиться. І хоча Маруся і прагне зрозуміти Гриця та його матір, але вона не може ані виправдати їх, ані прийняти такої моралі, керуючись якою люди йдуть на компроміс із совістю. Тому, коли Гриць з каяттям повертається до дівчини, вона відповідає:
«Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?»
«Я ж хотіла не себе втопити,
Я ж хотіла утопити біль».
Авторка у своєму творі висвітлює одвічні моральні та духовні проблеми, втілюючи їх в зображенні життя головної героїні роману – Марусі, яку вона виписує з особистою любов’ю. Маруся – це красива добра дівчина, щира і наділена неабияким талантом. Її щиро, але безнадійно кохав Іван Іскра. Безнадійно тому, що сама Маруся віддала своє серце Грицеві Бобренко. Цей парубок був справним козаком, дуже гарним і вродливим, та в той же час безхарактерним і слабовільним. Він перебував під впливом своєї матері, яка й чути не хотіла про одруження Гриця з Марусею. А сам він не міг відважитися піти проти волі матері, не міг зробити важливий крок і самостійно вирішити свою долю.
Для Марусі ідеалом кохання було життя в подружжі її батьків, яких звела доля «наче в нагороду за те, що мали незглибимі душі». Голова родини Чурай, на відміну від дріб’язкового Гриця, не ламав собі голову, як збільшити звій земельний наділ та як забезпечити себе великими грішми. Батько Марусі одразу «побачив свою долю, – ось ти, ось я, тепер нас буде двоє». Таким же сильним та безоглядним було кохання Марусі до Гриця. Але трагедія Марусиного кохання покладалася в тому, що її почуття поглинула страшна трясовина міщанства:
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі».
Дівчина не звинувачує свого коханого за зраду, вона лише себе карає за те, що не розгледіла раніше їхню з Грицем нерівність, перш за все нерівність за духом, а «нерівня душ – це гірш, ніж майна!».
Маруся – справжній талант, бо вона була наділена надзвичайним даром гостріше і глибше за інших дівчат відчувати оточуючий світ, перейматися стражданнями і радощами людей, які знаходилися поряд з нею. Вона щира і доброзичлива, але, в той же час, вона занадто довірлива і тому майже беззахисна. Недаремно ж Маруся про зраду Гриця дізнається останньою. Зі своїм етичним максималізмом дівчина стоїть вище життєвих негараздів, вище за дрібні людські амбіції, за їх заздрощі і розрахунок. На відміну від свого коханого вона не боїться матеріальних нестатків і при всій своїй безпосередності вона добре бачить усі людські вади. Маруся намагається зрозуміти, а в деяких випадках навіть виправдати негідні вчинки оточуючих, і ніколи не бере на себе права засуджувати людей за ці вчинки. Зате себе Маруся судить занадто суворо, вона не може пробачити собі, що дуже пізно розгледіла справжню суть Гриця. Вродливий юнак, який «щирими очима дивився приязно на світ», лицар, який хоробро бився проти ворогів народу за незалежність і свободу країни, в результаті виявився звичайним дрібним пристосуванцем, зрадником і лицеміром. Кохання дівчини виросло з глибини її душі і було метою усього її життя. Коли воно урвалося, душа дівчини загинула в полум’ї її почуттів. Зрада Гриця стала для неї справжньою трагедією, і Маруся навіть намагається накласти на себе руки, усвідомивши, що «нерівня душ – це гірш, ніж майна!».
Мистецтво, як і справжнє кохання, проростає лише на ґрунті повної щирості і абсолютної чистоти почуттів. А розтоптане зрадою, мистецтво, як і кохання, вже ніколи не відродиться. І хоча Маруся і прагне зрозуміти Гриця та його матір, але вона не може ані виправдати їх, ані прийняти такої моралі, керуючись якою люди йдуть на компроміс із совістю. Тому, коли Гриць з каяттям повертається до дівчини, вона відповідає:
«Іди до неї. Будеш між панами.
А я за тебе, Грицю, не піду.
Це ж цілий вік стоятиме між нами.
А з чого ж, Грицю, пісню я складу?»
