«Чурай – той так: побачив свою долю: – ось ти, ось я, тепер нас буде двоє. А Гриць не так, то розум десь не татків. – З’єднаєм що, нестатки до нестатків?» за романом Л. Костенко «Маруся Чурай»
Роман «Маруся Чурай» відомої української письменниці Ліни Костенко є видатним і яскравим явищем в художньо-історичній українській літературі. Поряд з особистим життям героїні роману у творі зображуються політичні і соціальні перипетії життя українського суспільства XVII століття, очевидцем яких і була героїня роману Маруся Чурай. Роман виховує у нас почуття пошани до своїх предків і почуття любові до свого народу. В ньому письменниця втілила страждання і прагнення всього тогочасного суспільства, а образ Марусі Чурай стає втіленням образу рідної України.
«Буває часом сліпну від краси,
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна».
Серце головної героїні роману відкрите для будь-якої чесної людини, а всі свої найсвітліші і найглибші почуття Маруся Чурай висловила у своїх піснях. Героїня швидка на розум, чиста серцем, а крім того, вона наділена музичним і поетичним талантом. Для Марусі головним способом висловлювати свої почуття та думки є саме пісня:
«В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все», –
зізнається Маруся.
Дівчина виросла у гарній українській родині, в якій панували вболівання за щастя народу і любов до Батьківщини, в якій шанувалася народна мораль і одвічні людські цінності. Батько Марусі Гордій Чурай, як і його донька, мав чисте серце і швидкий розум, він не терпів знущань над людьми і кривди, а головне – до останніх днів залишався мужнім оборонцем своєї рідної землі і полум’яним патріотом. Про подвиги Гордія в народі навіть пісні складали і передавали їх із вуст у вуста, а потім – із покоління в покоління.
«…пішов у смерть – і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є».
Якщо ж казати про матір Марусі Чурай, то ця жінка була матір’ю у повному сенсі цього слова, матір’ю усьому на землі, матір’ю по своїй суті. Не випадково, звертаючись до Марусі, Гриць казав «Тут двоє матерів, твоя і Божа». І це було істинною правдою, бо образ матері в романі підносив позицію жінки на найвищий щабель.
Звичайно ж, найбільш радісні миттєвості у своїй творчості героїня роману переживає в ту пору, коли її кохання було щасливим, коли в піснях вона висловлювала свої любовні почуття.
«Любились ми, не крилися. У мене
душа, було, піснями аж бринить».
Своє серце Маруся Чурай віддала Грицеві Бобренку. Це був справний козак і вродливий парубок, але за своїм характером він дуже відрізнявся від батька дівчини. Якщо Григорій був рішучою і твердою у своїх рішеннях людиною, то Гриця ми бачимо як безхарактерного і слабовільного хлопця. Він й досі перебував під впливом Бобренчихи – своєї матері, яка нічого й слухати не хотіла про одруження свого сина з Марусею. У відповідь на розповідь Гриця про їхні почуття Бобренчиха казала: «затям, любов любов’ю, а життя життям». Марусине ж кохання до Гриця було сильним, щирим і безоглядним, і її трагедія полягла в тому, що її почуття поглинула міщанська трясовина родини Бобренків:
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі».
Щиро, але безнадійно кохає героїню роману полковий обозний Іван Іскра, звиклий до випробувань і битв. Тільки-но заграє труба до нового походу, цей сміливий і справний козак одним з перших відгукується на поклик гетьмана і стає під корогви у перших лавах. Святе і найперше для Івана – це обов’язок перед співвітчизниками і Батьківщиною. Прощаючись з дівчиною, він каже їй:
«І знов земля кипить у боротьбі,
І знову я належу не собі».
Є у романі «Маруся Чурай» і другорядні позитивні та негативні образи, без яких неможливо уявити собі цього твору. Перш за все, слід назвати дяка, мудру та просту людину, яка глибоко переймається долею рідної країни і багато чого бачила на своєму віці. Та це позитивний образ, а усе негативне втілено у родині Вишняків, для яких на першому плані стоять матеріальні цінності, а ось про духовні вони зовсім забули. Не в кращому світлі показав себе і Гриць Бобренко. Якби за своїм характером він був схожим на батька Марусі, напевно, доля героїв твору склалася зовсім по-іншому. На жаль
«Чурай – той так: побачив свою долю:
– ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А Гриць не так, то розум десь не татків.
– З’єднаєм що, нестатки до нестатків?»
«Буває часом сліпну від краси,
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, –
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна».
Серце головної героїні роману відкрите для будь-якої чесної людини, а всі свої найсвітліші і найглибші почуття Маруся Чурай висловила у своїх піснях. Героїня швидка на розум, чиста серцем, а крім того, вона наділена музичним і поетичним талантом. Для Марусі головним способом висловлювати свої почуття та думки є саме пісня:
«В розмові я, сказати б, то не дуже.
А в пісні можу виспівати все», –
зізнається Маруся.
Дівчина виросла у гарній українській родині, в якій панували вболівання за щастя народу і любов до Батьківщини, в якій шанувалася народна мораль і одвічні людські цінності. Батько Марусі Гордій Чурай, як і його донька, мав чисте серце і швидкий розум, він не терпів знущань над людьми і кривди, а головне – до останніх днів залишався мужнім оборонцем своєї рідної землі і полум’яним патріотом. Про подвиги Гордія в народі навіть пісні складали і передавали їх із вуст у вуста, а потім – із покоління в покоління.
«…пішов у смерть – і повернувся в думі,
і вже тепер ніхто його не вб’є».
Якщо ж казати про матір Марусі Чурай, то ця жінка була матір’ю у повному сенсі цього слова, матір’ю усьому на землі, матір’ю по своїй суті. Не випадково, звертаючись до Марусі, Гриць казав «Тут двоє матерів, твоя і Божа». І це було істинною правдою, бо образ матері в романі підносив позицію жінки на найвищий щабель.
Звичайно ж, найбільш радісні миттєвості у своїй творчості героїня роману переживає в ту пору, коли її кохання було щасливим, коли в піснях вона висловлювала свої любовні почуття.
«Любились ми, не крилися. У мене
душа, було, піснями аж бринить».
Своє серце Маруся Чурай віддала Грицеві Бобренку. Це був справний козак і вродливий парубок, але за своїм характером він дуже відрізнявся від батька дівчини. Якщо Григорій був рішучою і твердою у своїх рішеннях людиною, то Гриця ми бачимо як безхарактерного і слабовільного хлопця. Він й досі перебував під впливом Бобренчихи – своєї матері, яка нічого й слухати не хотіла про одруження свого сина з Марусею. У відповідь на розповідь Гриця про їхні почуття Бобренчиха казала: «затям, любов любов’ю, а життя життям». Марусине ж кохання до Гриця було сильним, щирим і безоглядним, і її трагедія полягла в тому, що її почуття поглинула міщанська трясовина родини Бобренків:
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив ногами по землі».
Щиро, але безнадійно кохає героїню роману полковий обозний Іван Іскра, звиклий до випробувань і битв. Тільки-но заграє труба до нового походу, цей сміливий і справний козак одним з перших відгукується на поклик гетьмана і стає під корогви у перших лавах. Святе і найперше для Івана – це обов’язок перед співвітчизниками і Батьківщиною. Прощаючись з дівчиною, він каже їй:
«І знов земля кипить у боротьбі,
І знову я належу не собі».
Є у романі «Маруся Чурай» і другорядні позитивні та негативні образи, без яких неможливо уявити собі цього твору. Перш за все, слід назвати дяка, мудру та просту людину, яка глибоко переймається долею рідної країни і багато чого бачила на своєму віці. Та це позитивний образ, а усе негативне втілено у родині Вишняків, для яких на першому плані стоять матеріальні цінності, а ось про духовні вони зовсім забули. Не в кращому світлі показав себе і Гриць Бобренко. Якби за своїм характером він був схожим на батька Марусі, напевно, доля героїв твору склалася зовсім по-іншому. На жаль
«Чурай – той так: побачив свою долю:
– ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.
А Гриць не так, то розум десь не татків.
– З’єднаєм що, нестатки до нестатків?»
