Суперечливий образ Анни Кареніної
Перечитуючи «Євгенія Онєгіна», Лев Толстой подумав про те, що сталося б з героїнею, якби вона зрадила чоловікові. Так, «завдяки божественному Пушкіну», народився задум «Анни Кареніної».
На самому початку роботи над романом Толстой, я думаю, хотів «висікти» свою героїню за те, що вона порушила священні узи сімейного шлюбу. Але за чотири роки, в які писався роман (1873-1877), ставлення до ним же створеного образу різко змінилося: так, Анна Кареніна відступила від своїх священних обов’язків матері та дружини, але у неї іншого виходу не було.
Анна вийшла заміж, не знаючи любові, а Каренін займав високе положення і був блискучою партією. Розумний, вихований, освічений, зайнятий важливими державними справами, він навряд чи набридав їй. Народження сина внесло в її життя нове, подарувавши величезне щастя материнства. Але Анні цього було мало, хотілося повноцінного жіночого щастя. Навіть читання не доставляло задоволення, тому що «їй занадто самій хотілося жити».
Зустріч з Вронський змінила її життя. Його щира, пристрасна, всепоглинаюча любов до неї не могла залишитися без відповіді. Анна здається не відразу. Душевний світ її роздвоюється. Вона намагається переконати себе, що повинна жити по-старому, але нічого з цього не виходить. Прикидатися далі немає сил. Раніше вона терпіла чоловіка, навіть поважала його, тепер же ненавидить. Любов до Вронського взяла верх над усім іншим, і Ганна йде назустріч своєму щастю – і своєї загибелі, бо щастя тепер невіддільне від нещастя.
Той шлях, на який вступила Анна після зустрічі з Вронським, приводить її до розриву з чоловіком, зі світським суспільством і, нарешті, з самим же Вронським. Каренін оголосив їй, що вона злочинна дружина і мати, і зажадав дотримання зовнішньої пристойності. Але зовнішні пристойності найменше хвилюють Анну.
У душі Анни Кареніної постійно йде боротьба між обов’язком матері і почуттям люблячої жінки. Залишити все по-старому – значить втратити Вронського, піти ж до коханої людини – це втратити сина. Страждання Анни поглиблювалися ще й тим, що вона втрачала віру в безмежну любов до себе Вронського. Але вона продовжувала нескінченно любити його – любити і мучитися.
Думка про смерть зародилася в душі Анни вже перед пологами. Самим пристрасним бажанням вмираючої було отримати прощення у Кареніна для себе і для Вронського, помирити чоловіка і коханця. І Каренін простив їх обох. Перед смертю Анна хоче поєднати те, чого не вдалося поєднати в житті. З Вронським у неї пов’язано уявлення про себе як про люблячу жінку, з Кареніним – як про бездоганну матір їх сина і колись вірну дружину. Їй хочеться одночасно бути і тією, і іншою. У напівнепритомному стані вона каже, звертаючись до Кареніна: «Я все та ж . Але в мені є інша, її боюся – вона полюбила іншого, і я хотіла зненавидіти тебе й не могла забути про ту, яка була колись. Та не я. Тепер я справжня, я вся ». «Вся» – тобто і та, яка була колись, до зустрічі з Вронським, і та, якою вона стала потім.
Лише вмираюча Анна могла відчути себе щасливою. Але тоді їй не судилося померти. Вона не встигла ще випробувати всіх страждань, що випали на її долю.
Після народження дівчинки Каренін згоден на все, навіть на продовження зв’язку дружини і Вронського, «тільки б не соромитись дітей, не позбавлятися їх і не змінювати свого положення». Але Анна не може жити в обстановці «брехні і обману». Вона йде до Вронського, їде з ним за кордон, але і там не знаходить щастя і спокою. Вронський нудьгує від неробства, тяготиться своїм становищем, Анна – тим більше. А найголовніше – на батьківщині залишився син, в розлуці з яким вона ніяк не могла відчувати себе щасливою.
Повернувшись до Росії, Анна переконується в тому, що ніякого майбутнього у неї немає. Сцена в театрі приводить її у відчай. Вона бачить навколо брехню, лицемірство і святенництво. Але це святенницьке і, загалом-то, розпусне суспільство судить її!
Перебувати на вищому суспільному щаблі, бути всіма шанованою і раптом опинитися в положенні занепалої жінки! Таке пережити, напевно, неможливо. Але Анну чекають і більш тяжкі випробування. По-перше, її позбавили права бачитися з сином, якого вона так любила і який так любив її. По-друге, гранично ускладнилися її відносини з Вронським. До життя Анну прив’язували тільки любов сина і любов Вронського.
Втративши можливість бачити сина, Анна всі надії покладає на Вронського, їй особливо потрібна зараз його любов. Вона стала єдиним сенсом її життя. Без любові Анна не може жити. Вона не знаходить цієї любові, і чарівна, розумна, щира у своїх почуттях жінка, «яка шукає і яка дає щастя», вбиває себе. Чому? Тому що не було у неї іншого засобу захистити свою людську гідність. Права була М. Цвєтаєва, коли радила дівчатам не піддаватися пристрасті, як Анна Кареніна, «якої від виконання всіх бажань нічого іншого не залишилося , як лягти на рейки».
На самому початку роботи над романом Толстой, я думаю, хотів «висікти» свою героїню за те, що вона порушила священні узи сімейного шлюбу. Але за чотири роки, в які писався роман (1873-1877), ставлення до ним же створеного образу різко змінилося: так, Анна Кареніна відступила від своїх священних обов’язків матері та дружини, але у неї іншого виходу не було.
Анна вийшла заміж, не знаючи любові, а Каренін займав високе положення і був блискучою партією. Розумний, вихований, освічений, зайнятий важливими державними справами, він навряд чи набридав їй. Народження сина внесло в її життя нове, подарувавши величезне щастя материнства. Але Анні цього було мало, хотілося повноцінного жіночого щастя. Навіть читання не доставляло задоволення, тому що «їй занадто самій хотілося жити».
Зустріч з Вронський змінила її життя. Його щира, пристрасна, всепоглинаюча любов до неї не могла залишитися без відповіді. Анна здається не відразу. Душевний світ її роздвоюється. Вона намагається переконати себе, що повинна жити по-старому, але нічого з цього не виходить. Прикидатися далі немає сил. Раніше вона терпіла чоловіка, навіть поважала його, тепер же ненавидить. Любов до Вронського взяла верх над усім іншим, і Ганна йде назустріч своєму щастю – і своєї загибелі, бо щастя тепер невіддільне від нещастя.
Той шлях, на який вступила Анна після зустрічі з Вронським, приводить її до розриву з чоловіком, зі світським суспільством і, нарешті, з самим же Вронським. Каренін оголосив їй, що вона злочинна дружина і мати, і зажадав дотримання зовнішньої пристойності. Але зовнішні пристойності найменше хвилюють Анну.
У душі Анни Кареніної постійно йде боротьба між обов’язком матері і почуттям люблячої жінки. Залишити все по-старому – значить втратити Вронського, піти ж до коханої людини – це втратити сина. Страждання Анни поглиблювалися ще й тим, що вона втрачала віру в безмежну любов до себе Вронського. Але вона продовжувала нескінченно любити його – любити і мучитися.
Думка про смерть зародилася в душі Анни вже перед пологами. Самим пристрасним бажанням вмираючої було отримати прощення у Кареніна для себе і для Вронського, помирити чоловіка і коханця. І Каренін простив їх обох. Перед смертю Анна хоче поєднати те, чого не вдалося поєднати в житті. З Вронським у неї пов’язано уявлення про себе як про люблячу жінку, з Кареніним – як про бездоганну матір їх сина і колись вірну дружину. Їй хочеться одночасно бути і тією, і іншою. У напівнепритомному стані вона каже, звертаючись до Кареніна: «Я все та ж . Але в мені є інша, її боюся – вона полюбила іншого, і я хотіла зненавидіти тебе й не могла забути про ту, яка була колись. Та не я. Тепер я справжня, я вся ». «Вся» – тобто і та, яка була колись, до зустрічі з Вронським, і та, якою вона стала потім.
Лише вмираюча Анна могла відчути себе щасливою. Але тоді їй не судилося померти. Вона не встигла ще випробувати всіх страждань, що випали на її долю.
Після народження дівчинки Каренін згоден на все, навіть на продовження зв’язку дружини і Вронського, «тільки б не соромитись дітей, не позбавлятися їх і не змінювати свого положення». Але Анна не може жити в обстановці «брехні і обману». Вона йде до Вронського, їде з ним за кордон, але і там не знаходить щастя і спокою. Вронський нудьгує від неробства, тяготиться своїм становищем, Анна – тим більше. А найголовніше – на батьківщині залишився син, в розлуці з яким вона ніяк не могла відчувати себе щасливою.
Повернувшись до Росії, Анна переконується в тому, що ніякого майбутнього у неї немає. Сцена в театрі приводить її у відчай. Вона бачить навколо брехню, лицемірство і святенництво. Але це святенницьке і, загалом-то, розпусне суспільство судить її!
Перебувати на вищому суспільному щаблі, бути всіма шанованою і раптом опинитися в положенні занепалої жінки! Таке пережити, напевно, неможливо. Але Анну чекають і більш тяжкі випробування. По-перше, її позбавили права бачитися з сином, якого вона так любила і який так любив її. По-друге, гранично ускладнилися її відносини з Вронським. До життя Анну прив’язували тільки любов сина і любов Вронського.
Втративши можливість бачити сина, Анна всі надії покладає на Вронського, їй особливо потрібна зараз його любов. Вона стала єдиним сенсом її життя. Без любові Анна не може жити. Вона не знаходить цієї любові, і чарівна, розумна, щира у своїх почуттях жінка, «яка шукає і яка дає щастя», вбиває себе. Чому? Тому що не було у неї іншого засобу захистити свою людську гідність. Права була М. Цвєтаєва, коли радила дівчатам не піддаватися пристрасті, як Анна Кареніна, «якої від виконання всіх бажань нічого іншого не залишилося , як лягти на рейки».
