Немую боль в слова облечь
О. Т. Твардовський — найяскравіший поетичний талант. Прийшов у велику поезію із смоленського села, із сім’ї, яка пережила драму розкуркулювання і заслання.
Про колективізацію він знав не з чуток. Картини нового колгоспного життя, яке нібито відразу стало щасливим, у літературі і мистецтві прийнято було прикрашувати. Мимоволі пригадується муляжний достаток у знаменитій кінокомедії „Кубанські козаки”, яка вийшла теж у досить суворі повоєнні роки, але показала селянське життя суцільним святом — і свято виявилося на славу. Так було й у ранньому вірші Твардовського „Гість”, де до колгоспника приїжджає одноосібник (на своєму возі зі своїм конем!), щоб подивитися: а чи варто вступати в колгосп? (Можна подумати, що ця справа була добровільною). Він сам не наважується вийняти з кошика привезений „житній із начинкою пиріг”, а хазяї йому півлітрівку ставлять, і яєчню „на всю сковороду”! Хвастається колгоспник і конями і хлібом, льоном і телятами, коровами: „А скот был сытый, плавный, чистокровный”. Цей сюжет він пізніше включить у поему „Країна Муравія”.
Старое вино будет влито в новые мехи.
И черные — с построек старых — бревна
Меж новых хорошо легли в забор.
Багатозначний образ! Немов символ того, як люди старої, темної свідомості усе ж входять у нове життя. Такий образ не можна втратити і ті ж колоди „добре лягли” у текст поеми.
И бревна старые в забор
Меж новых улеглись.
Словом, правду життя треба було втиснути в прокрустове ложе „соціалізму”, забувши про селянську трагедію. Навпаки, треба було пригадати, як погано було біднякам від куркулів. Твардовський описав нещасливу долю дівчини, яку видали за багатого хазяїна, у котрого „худоба хоботаста, сита, чистокровна”. Чи не ця худоба опинилася на колгоспному подвір’ї? Пам’ятаєте, у „Гості” сказано так само про худобу?
Втім, хіба справа в одній лише худобі? У колгоспі людям і працюється весело (ще б — адже за „трудодні”!), і весілля гуляється від душі (де і Микиті Моргунку перепало як гостю). А на кулацькому подвір’ї, „де журавель колодязний — і той звучав з урочистістю церковною”, — у тому „немилому, нежилому раю” бідній безприданниці немає ні веселощів, ні життя, вона біжить з огидного подвір’я у чому була.
Ты хлопотала по двору чуть свет,
В грязи, в забвеньи подрастали дети,
И не гадала ты, была ли, нет
Иная радость и любовь на свете.
Про це пише він у своїй мініатюрі. Що було, то було: долею дружини у великому селянському господарстві (як і долею чоловіка) була робота від зорі до зорі — це доля ломовика. У рядках Твардовського є щирий біль і щира віра в можливість іншого, радісного життя. А чим кінчається куркульське життя? Похмуре подружжя розкуркулюють і засилають:
И с ним одним, угрюмым стариком,
Куда везут вас, ты спокойно едешь,
Молчащим и бессмысленным врагом
Подписывавших приговор соседей.
Чи не правда, у цьому дуже „ідейному” вірші, у цих „правильних” словах усе ж відчувається „німий біль” селян, яких висилають.
Та й як не бути болю? Свої односельці „підписали вирок” сусіду-куркулю як своєму ворогові. На фоні цього скрипучого возу, який відвозив до Соловків класових ворогів, особливо повинна була вражати ідилічна картина нового життя всієї Смоленщини:
Край мой деревенский, шитый лыком,
Ты дивишься на свои дела.
Слава революции великой
Стороной тебя не обошла.
Славной жизнью, сытой и веселой —
Новая Смоленщина моя.
Було все це. Але якою ціною. Мільйони померлих від голоду мужиків у Поволжі і на Україні. А скільки було кращих робітників заслано або розстріляно. Самі ж мужики розстрілювали мужиків. І от уже нова героїня поета горює, що батьки не дозволили їй вийти заміж по любові за пастуха, віддали за куркуля — і що тепер, як жити?
Поздно о том говорить, горевать,
Батьке бы с маткой заранее знать,
Знать бы, что жизнь повернется не так,
Знать бы, чем станет пастух да батрак.
„Життя повернеться не так” — надовго, хоча не назавжди. У цьому питанні голова колгоспу, у якого гостював Микита Моргунок, виявився поганим пророком.
У наші дні поема „Країна Муравія” своєю правдивістю і драматизмом нагадує нам про ціну, яку сплачує народ за те, що життя повертається „не так”.
— Что за помин!
— Помин общий!
— Кто гуляет!
— Кулаки!
Поминаєм душ усопших,
Что пошли на Соловки...
Их везли, везли возами...
С детками и пожитками.
От вам і знову „німий біль” у дуже оптимістичній поемі. Моторошна картина виселення людини з волі в неволю, що рівносильно майже виселенню з життя в смерть. Ні, не випадково у Твардовського зазвучала пісенька про божу пташку:
Отчего ты, божья птичка,
Звонких песен не поешь?
— Жить я в клетке не хочу,
Отворите мне темницу,
Я на волю полечу.
Мимоволі пригадується вірш О. С. Пушкіна „Пташка”. Складено ці рядки в 1823 році, але минуло століття — і знову прийшлося писати про пташку в клітці, але вже без усякої надії. Через двадцять років наступила відлига. Правий був І. Г. Еренбург, лід рушив — і його вже не можна було зупинити ніяким „застоєм”. Твардовський внутрішньо розкріпачився і „немую боль в слова облек”. Одна по одній пишуться поеми, про які він колись мріяти не міг: „За далечінню — далечінь”, „Тьоркін на тому світі”, „За правом пам’яті”.
У поемі „За правом пам’яті” Твардовський писав:
О, годы юности немилой,
Ее жестоких передряг,
То был отец, то вдруг — он враг.
А мать?
Но сказано — два мира,
И ничего о матерях.,.
З цього спогаду можна зрозуміти, як сильно була поранена душа молодого поета і сімейною, і загальною селянською трагедією, але треба визнати й інше: свій біль ще не став своєю правдою, шляхи болю і правди в 30-х роках розійшлися. Через тридцять років поет написав про батька мудрі і яскраві рядки:
В узлах из жил и сухожилий,
В мослах покрюченных перстов —
Те, что — со вздохом — как чужие,
Садясь к столу, он клал на стол.
Те руки, что своєю волей —
Ни разогнуть, ни сжать в кулак:
Отдельных не было мозолей —
Сплошная Подлинно — кулак!
За два роки до своєї смерті Твардовський відкинув усі заборони на пам’ять — оприлюднив пам’ять про селянську трагедію 30-х років.
... не те уже годочки, —
Не вправе я себе отсрочки
Предоставлять.
Гора бы с плеч —
Еще успеть без проволочки
Немую боль в слова облечь,
Ту боль, что скрыта временами
И встарь теснила нам сердца...
Виходить, до правди пам’яті поета рухала не тільки „відлига” і реабілітація безневинно репресованих, тобто не тільки загальні обставини, але й одне суто особисте: близькість смерті, останньої межі, до котрої треба устигнути, висловити „німий біль”. Виходить, звичайна, природна смерть може сприяти справі?! Виходить, що так. І поет це знав, він писав про цей страшний зв’язок добра і зла, життя і смерті задовго до свого останнього строку:
Не знаю, как бы я любил
Весь этот мир, бегущий мимо,
Когда б не убыль прежних сил,
Не счет годов необратимый.
Тогда откуда ты взялась
В душе, вовек неомраченной,
Та жизни выстраданной сласть,
Та вера, воля, страсть и власть,
Что стоят мук и смерти черной.
І справді: чи дорожили б ми життям, якби воно було безкінечним? Чи дорожили б ми любов’ю, якби знали, що ніколи не втратимо її? Виходить, правий поет: життя „коштує мук і смерті чорної”, тобто смерть є першоджерело любові і життя. Якби це було так, люди вже давно створили б культ смерті і вклонялися б їй. Але чому ж, як жартують французи, „усі хочуть у рай, але ніхто не хоче вмирати”? Відповідь занадто проста: першоджерелом солодощів життя є аж ніяк не смерть, а тільки і тільки любов, котру смерть обриває нещадно, коли може обірвати. Життя є любов. Де немає любові, там немає життя. Принижуючи любов, перешкоджаючи любові, вбиваючи любов — байдужістю, ненавистю, ревнощами, злістю, користю, насильством, убивством, — люди скорочують простір життя і збільшують простір смерті.
У 30-х роках життя напоказ було ясним, веселим, і мовби навіть позбавленим всякої смерті.
Веселый и разнообразный
По всей реке, по всей стране
Один большой справлялся праздник,
И петь о нем хотелось мне.
Хотілося не йому одному — багатьом життя здавалося суцільним святом. Хіба два сільських хлопці з автобіографічної поеми „За правом пам’яті”, які їхали з малої своєї батьківщини в столицю, були винятком?
Мільйони селянських хлопців і дівчат без копійки в кишені їхали в міста на навчання й одержували безкоштовну вищу освіту і професію, таке колись біднякам і не снилося.
Ось з таким настроєм проводжає в місто дочку мати:
Целовала торопливо,
Провожала в добрый путь:
— Будь ученой и счастливой,
Кем ты хочешь —
Тем и будь...
„Ким хочеш, тим і будеш!” — от воно, щастя нового життя. Хто посміє сказати, що все це — неправда, що так не було?
Хіба батьки-матері (або дідусі і бабусі) більшості з нас, що нині живуть, не стали таким же шляхом інтелігентами в першому поколінні? Звісно ж, він виявився із цієї причини не з тими, із ким був його „німий біль”, але з тими, „кто вышел строить и месть в сплошной лихорадке буден”. Таким чином, молодий Твардовський підхопив стяг, який випав із рук Маяковського. На долю Твардовського випало стати поетичним дзеркалом трьох трагічних періодів, які потрясли світ, і велику і малу батьківщину. Він пережив і перестраждав 30-ті і 40-ві роки, повоєнні роки — і, нарешті, йому пощастило пережити, як говорили давні греки, катарсис — очищення душі. Поет такої долі мав повне право по-пушкінському гордовито, по-маяковському зухвало написати про себе:
Вся суть в одном-единственном завете:
То, что скажу, до времени тая,
Я это знаю лучше всех на свете —
Живых и мертвых — знаю только я.
Сказать то слово никому другому
Я никогда бы ни за что не мог
Передоверить. Даже Льву Толстому —
Нельзя. Не скажет — пусть себе он бог.
А я лишь смертный. За свое в ответе.
Я об одном при жизни хлопочу:
О том, что знаю лучше всех на свете,
Сказать хочу. И так, как я хочу.
Простота мови Твардовського загадкова, як простота Пушкіна. „Ця простота, влучне слово, — писав Б. Пастернак, — допомогла завоювати серця мільйонів...”.