До читача. По формі Сервантес задумав свій роман як пародію на сторонній реалізму традиційний рицарський роман, але вийшов за межі літературної пародії і дав глибоку критику як Середньовіччя, так і буржуазних відносин, що складалися на той час.
Змальовуючи пригоди Дон Кіхота, одержимого бажанням встановити справедливість на цьому світі, Сервантес зіштовхує лицарський, середньовічно-патріархальний уклад суспільства і гуманістичні ідеали епохи Відродження з дійсністю зародження капіталістичних стосунків.
Розповідаючи про примхи долі свого героя, автор об'єднує сатиру і гумор, комічні й трагічні мотиви, гіперболізм власної фантазії та буденні побутові сцени.
Герой роману — не прекрасний лицар-юнак, а „бадьорий кістлявий дідуган”, який повірив, що не минули ще лицарські часи, що можна помахом меча і влучною стрілою встановити справедливість, допомогти бідним та пригніченим, захистити „принижених та гнаних”. По дорогах Іспанії їде лицар, готовий кожної хвилини кинутись у бій, захищаючи лицарську честь. Усюди він отримує побої, знову встає і продовжує свою хоробру місію. Але він не може виправити світ: Дон Кіхот народився в жорстокі часи, коли добро і благородство не в честі, коли більшість людей — боягузи. Він був чистим душею, коли аристократія втратила сором, був скромним і делікатним серед грубощів, тримав слово, коли це ніхто не цінив, присвятив життя високим прагненням, коли інші тішились власними потребами.
Історія Дон Кіхота — це приклад того, що не час створює людей, а люди прикрашають його, як це зробив середньовічний інтелігент Сервантес і його Дон Кіхот, що не завжди в „жорстокий час” бувають „жорстокі серця”.
Фінал роману неочікуваний — Дон Кіхот відрікається від того, що так хоробро захищав. Сервантес розумів недосконалість навколишнього світу і усвідомлював безперспективність шляху свого непрактичного героя-романтика.
Герой Сервантеса близько 400 років продовжує свій шлях духовними дорогами людства. Для одних — він герой, для інших — навіжений. Це „вічний образ” безкінечного конфлікту між шляхетністю бажань і неможливістю їх втілення, пошуку сенсу життя і ототожнення свого місця в ньому.
Неймовірна кількість прочитаних романів навіяла дону Кіхоту думку стати лицарем, сісти на коня і зі зброєю в руках вирушати на пошуки пригод, почати викорінювати неправду і „здобувати собі безсмертну славу та ім'я”. Він придумує не тільки собі більш милозвучне ім'я — Дон Кіхот, — але і свою шкапу нарікає Росінантом, що означає „кляча, що йде попереду”. Він придумує образ дами свого серця зі солодким ім'ям Дульсінея Тобоська. Посвячення в лицарі п'ятдесятирічний ідальго організує в трактирі, відвідувачі якого заради забави прийняли участь в цьому фарсі, ледве стримуючись від сміху...
Перша спроба встановити правосуддя у Дон Кіхота була невдалою, тому справжньому лицарю був потрібен зброєносець. На цю роль хитрий „правосудець” вмовив наївного односельчанина Санчо Панса і пообіцяв, що, захопивши який-небудь острів, він зробить Санчо з простого селянина губернатором цього острову.
У супроводі добродушного Санчо Панси Дон Кіхот боровся з вітряками, уявляючи, що це велетні, які хочуть рознести все на своєму шляху; намагався боротися з левами, які тихо спали у клітці, незважаючи на нього, і не бажали вступати в бій з лицарем, який з Лицаря Печального Образу захотів стати Лицарем Левів.
Кожний „бій” Дон Кіхота має символічний характер. Щохвилинно ми ведемо боротьбу з реальними і примарними силами зла, від когось залежимо, комусь підпорядковані... Та, мабуть, ось головна мудрість, яку можна винести з книги:
„Свобода, Санчо, — це одна з найдорогоцінніших щедрот..., з нею не можуть зрівнятися ніякі коштовності... Заради свободи, як і заради честі, можна ризикувати життям..., неволя є найбільшим з нещасть, які тільки можуть статися з людиною...”.
