"Сумні елегії" аналіз

“Сумні елегії” аналіз твору Овідія викладеий в цій статті.

“Сумні елегії” Овідія аналіз

У чотирьох книгах віршів простежуються трагічні мотиви: розлука із сім’єю, туга за Батьківщиною, ненависть до чужини, прохання про милосердя, прославляння поезії як єдиної опори в тяжкому житті.

Тема – трагедія вигнання і сум за батьківщиною

Ідея – уславлення любові до батьківщини

Ліричний герой скаржиться на долю, мріє про повернення на батьківщину. Настрій елегії сумний, відчувається розпач героя. Адже в ній розповідається про вигнанця, котрий живе між чужинцями.

Художні засоби “Сумні елегії”

• епітети: дальня країна, тепле повітря, хвилі плинні, море безкрає,
• порівняння: земля стає біла, мов мармур; суда, мов мармуром, стиснуті льодом; необроблена, мов пустка, земля
• метафори (Істр хвилями плинними запобігає війні; Борей, сніги заважають нам жити; небо тремтяче, і те ніби гнобить людей; отруту страшну бистре залізо несе

Зима на чужині (уривок з “Сумні елегії”)

Може, і досі ще хто пам’ятає вигнанця Назона,
В Місті зосталось іще, може, ім’я по мені,—
Знайте ж — під зорями, що не спускаються в море ніколи,
В дальній країні тепер я між чужинців живу:
Скрізь дикунів — савроматів, і бассів, і гетів племена —
Навіть не гідні мене їхні самі імена!
Поки ще тепле повітря — тим часом нам Істр оборона:
Хвилями плинними він запобігає війні.
Тільки ж надійде понура Зима і весь берег зашерхне,
І від морозу Стає біла, мов мармур, земля,—
Тут і Борей, і сніги заважають нам жити під Арктом,
Небо тремтяче, і те ніби тут гнобить людей:
Падає сніг і лежить, під дощем і під сонцем не тане,
Твердне; суворий Борей робить довічним його.
Отже, і перший іще не розтане, як випаде другий,
У багатьох він місцях часто дворічний лежить.
І в Аквілону бурхливого сила така, що високі
Башти з землею рівня, дахи з будівель зрива.
Шкури та теплі штани від холоду злого рятують
З тіла усього саме тільки й відкрите лице.
Часто від руху дзвенить льодинками вкрите волосся,
І на морозі блищить, біла уся, борода.
Не розпадаються вийняті, посуду форму зберігши,
Вина, і вже не черпать треба, а їсти шматки.
Що вже казать, як струмки, переможені холодом, тверднуть,
Чи як на озері ту воду копають крихку?
Навіть і сам, за ріку папірусодайну не вужчий,
Той, що в собі звідусіль стільки поєднує хвиль —
Істр — навіть він, від жорсткого вітру ізверху застигши,
Потай у море несе води блакитні свої.
Там он, де судна пливли, нині ноги ступають; по хвилі,
Холодом скутій, тепер кінські копита дзвенять;
Нині мостами новими; що виросли над течією,
Тягнуть сарматські воли варварських безліч возів.
Віри мені не піймуть; таж нема за брехню нагороди,
Отже, здається мені, вірити свідкові слід:
Бачив я море безкрає, що теж від морозу застигло,
Води недвижні слизька вкрила й блискуча кора.
Але ж не досить і бачити: йшов я по хвилі затвердлій
І не змочила вода зовсім моєї ноги.
Якби тобі довелося, Леандре, пливти в цій протоці,
Певно б вода не була винна у смерті твоїй.
Навіть дельфіни не можуть із хвиль до повітря піднятись,
Бо навісної зими їх не пускає покров.
Мабуть, коли, махнувши крилом, Борей зашумів би,
Хвиль би не збив і тоді на полоненій воді,
Не ворухнулись би судна, мов мармуром, стиснуті льодом,
І розтинати б весело скованих вод не могли.
Бачив я риб, що в льоду зависли, прив’язані міцно —
Деякі з них навіть там ще зберігали життя.
Отже, як тільки надмірна Бореєва сила повіє
Чи над простором морським, чи над розливом ріки,
То через Істру рівнинну, сухим Аквілоном закуту,
Варвар ураз надіта, ворог на бистрім коні —
Ворог на бистрім коні, стрілою крилатою грізний,
Дикий руйнуючи край, нищачи люд навкруги.
Хто утікає, лишаючи дім: на полях беззахисних
Необоронене скрізь ворог добро забира,
Сіл нужденне добро — і рипучі вози, і худобу,
Всі ті достатки, які має злидар-селянин;
Тих полонених женуть, скрутивши їм руки за спину;
Бачать востаннє вони рідні оселі й лани,
Падають інші без жалю зубчастими стрілами вбиті;
Адже отруту страшну бистре залізо несе.
Те, що несила узяти з собою,— в дорозі лишають,
І безневинні хатки палить ворожий вогонь
Мир настає, до й тоді страхіття війни всіх лякає,
І не веде борозни ратай, налігши на плуг;
Тут коли ворога бачать, або і не бачать — бояться;
Тож необроблена скрізь, дика, мов пустка, земля.
Ані солодкі в тіні не ховаються тут виногрона
І не шумує в діжках, піну здіймаючи, муст.
Яблук нема в цій країні. Не мав би Аконтій на чому
Слів написати своїй пані й підкинути їй.
Видно навколо поля без дерев і без зелені, голі.
Горе моє! Не заходь жоден щасливий сюди.
Адже так широко світ розіслався безмежно-великий,
Нащо ж на муки мені край цей відкрито сумний?