Засудження жаху війни в оповіданні Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

Генріх Белль народився 1917 року в Німеччині. А в 1930-х роках у Німеччині прийшли до влади фашисти. Багато лиха накоїли німецькі загарбники у світі й лише наші предки ціною мільйонів життів змогли зупинити фашизм, перемог­ти його. Але для наших дідів і прадідів усе було ясно: ворог прийшов на нашу землю, принісши з собою лихо, смерть, поневолення. Наші воїни гинули, захищаючи свою Батьківщину, гинули рятівниками й визволителями. Саме ця висо­ка місія захисників допомагала їм витримати жахи війни.

Але ж і у самій Німеччині не всі люди вітали фашизм і Гітлера. Мислячі, гуманні люди були й там. На них чекали смерть і катування гестапівців або їх примусово відправляли на фронт воювати за злочинні ідеали. Саме ця безглуздість гибе­лі молодих німців за хибні, нелюдські ідеали й стала трагедією цілого покоління жителів Німеччини і провідною темою творів письменника Генріха Белля.

Генріх Белль і сам був змушений воювати на фронтах Другої світової війни. Він бачив на власні очі, яким жахом і злочином є війна, особливо війна за не­праведну справу. Тому все життя своєю творчістю боровся за те, щоб подібне лихо більше не трапилось.

Незвичайна назва оповідання («Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…») взята з давньогрецького вірша про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинув загін спартанських воїнів. Подвиг цих спартанців був прикладом служіння вітчизні, бо вони своїми життями врятували батьківщину.

І не випадково в назві оповідання давній вірш обірвано на півслові. Насправді це не тому, що учень не вмістив назву на дошці. Цим недописаним написом письменник підкреслює суперечності між героїчною загибеллю захисників віт­чизни і безглуздим знищенням життя молодого хлопця заради не благородної, а ганебної справи. Не став нещасний парубок героєм, як спартанці, а став «гарматним м’язом» у руках злочинної влади власної держави.

Генріх Белль не описує нам жодного бою, ми не бачимо опису фронтових дій. Навпаки, уся дія відбувається у приміщенні школи. Та й, власне, дії в оповіданні дуже мало. А багато жаху, болю та страждань, переплетених із спогадами не­далекого мирного життя. У школі розташовано шпиталь, де лікарі намагаються надати хоч якусь допомогу пораненим. Коли героя оповідання проносили на ношах шкільними коридорами, йому одразу здалося, що це його школа. Саме та школа, де ще три місяці тому він був звичайним учнем. Тоді він не розумів, що щасливий хоча б тому, що життя його мирне й звичайне. Тоді він мучився, бо ненавидів уроки малювання… Тепер він відчуває, що таке справжні муки.

Страшно подумати, що зробила війна з хлопцем, який три місяці тому (усьо­го три місяці тому!) був міцним, здоровим, молодим парубком. Зараз думки плу­таються в його голові, часом він просто кричить від болю й безвиході. І чомусь дуже важливим здається з’ясувати, чи це справді його школа… Він іще не знає найстрашнішого: війна позбавила його рук і ноги. Ніколи вже не буде він жити повноцінним життям. Війна скалічила тіло й душу юного німця, і скалічила марно. Нікого не рятував, не захищав він, і нічим втішитися йому.

Побувавши на фронті, беручи участь у боях, письменник на власні очі бачив, що таке справжня війна. Не з розповідей, не з газет — він сам пережив усі жа­хіття. Тому усю свою творчість спрямував на те, щоб не допустити повторення цього жаху. Письменник хоче, щоб усі люди знали й ніколи не забували, що війна — це абсолютне зло, вона антигуманна й протиприродна. А мир — безцінний дар, кожну мить якого треба цінувати.