Сатира у романі Дж. Свіфта «Мандри Лемюеля Гуллівера»

Головною метою кожного мандрівника має бути виховання

розуму і доброчесності своїх співвітчизників за допомогою

добрих чи поганих прикладів з життя чужих країн…

Дж. Свіфт

Джонатан Свіфт був великим англійським сатириком. Він прожив довге жит­тя, сповнене злетів і падінь, сподівань і розчарувань. Доля наче гралася з ним — то обдаровувала, то не виправдувала сподівань. Він втратив рідного батька ще не народившись, але завдяки багатому родичеві здобув гарну освіту. Завдяки таланту і гострому розуму Свіфт став одним з найкращих сатириків-памфлетистів Англії і своїм пером навіть впливав на державну політику. Але потім став політичним вигнанцем і опинився в Ірландії. Проте народ Ірландії ставився до Свіфта з величезною пошаною і вважав своїм захисником. Саме там, в Ірландії, Свіфт написав роман, який увічнив його ім’я, — «Мандри Гуллівера».

За переконаннями Дж. Свіфт був просвітителем, тобто людиною, яка вірить у розум, необхідність розумного перетворення світу, тому спочатку писав пу­бліцистичні твори на злободенні теми — памфлети. В них він висміював пережитки державного ладу Англії, війни, вади суспільства. Роман «Мандри Гуллі­вера» теж твір сатиричний. Сучасники Свіфта легко упізнавали в героях роману відомих політиків, бачили в сатирично-загостреному вигляді ситуацію у власній країні. Отже, незважаючи на вигаданий, фантастичний сюжет, роман пока­зував людям вади їхнього життя. А оскільки картина, цього життя змальована пародійно, сатирично, то людям хотілося виправити його, щось змінювати на краще. Власне, в цьому й полягає роль сатири.

Сатирик Свіфт вигадав маленьку країну маленьких людей саме для того, щоб легше було показати безглуздя й недоладність державних установ тодішньої Ан­глії. Він показав смішним імператора Ліліпути з його претензіями на світове во­лодарювання. Підступність, зажерливість, жорстокість — ці риси є характерними і для маленьких чоловічків, і для реальних імператорів, міністрів, чиновників. Письменник дуже дотепно порівнює ліліпутські політичні партії та правлячі ан­глійські партії. Ці партії відрізняються лише тим, що носять підбори різної висоти. Висміює автор і сперечання протестантської й католицької церков Англії. Вони уподібнені до сект, які сперечаються, з якого боку розбити яйце. І найстрашніше, найнеприємніше в цих безглуздих суперечках те, що вони призво­дять до непримиренності, вигнань, воєн.

Наводить Свіфт і більш доцільні з його точки зору закони, начебто властиві Ліліпутії і невластиві Англії. Це закон про донощиків, сувору боротьбу з шахраями, заохочення законослухняних, оцінювання передусім моральних якостей людини, яку обирають на державну посаду.

Коли Гуллівєр потрапив до Ліліпути, він одразу ж капітулював: не чинив опору, намагався порозумітися, схиляв голову перед імператором. Він навіть допомагав ліліпутам у військових діях — привів до них флот острова Блефуску. Але влада не буває справедливою. Гуллівера звинувачують у зраді і виносять жорстокий ви­рок: осліпити Людину-Гору. До того ж лицемірно називають цей вирок гуманним.

На щастя, друг попередив Гуллівера і йому вдалося втекти. Письменник зауважує, що людина не має підкорюватися середовищу, інакше вона перетворюється на духовного ліліпута.

Гуллівєр здійснює ще кілька подорожей і врешті-решт доходить висновку, що найвизначніші герої людства — це ті, хто бореться з тиранією. Про це свід­чать такі слова героя: «З найбільшим задоволенням зупиняв я очі свої на людях, що нищили тиранів і узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені й покривджені народи».